"Для мене фотографія – задоволення, а не бізнес", – ініціатор створення фотомузею у Львові Роман Метельський

Я завітала  до львівського фотографа, колекціонера, засновника сайту "Фотографії Старого Львова" й ініціатора створення у Львові фотомузею  Романа Метельського саме тоді, коли він роздивлявся  черговий унікальний подарунок, що його у фонд майбутнього музею зробив цього разу український художник та фотограф зі США Петро Грицик. Бо дар (придбаний у США спеціально для майбутнього фотомузею у Львові) справді розкішний: фотоапарат моментальної фотографії Polaroid (ще з першої партії такої диво-техніки 1948 року), запакований  у спеціальну валізку з купою відповідного  причандалля й одноразовими спалахами включно. Якою ж педантичною мала бути людина, яка те все зберегла донині, щоб цей фотоапарат був досі в робочому стані. 

"У моїй колекції є і "диво радянської техніки" на зразок американського "Polaroidа" – фотоапарат "Момент", випущений у кількості 9000 екземплярів, – сміється Роман Метельский. – Тільки в робочому стані він цілком з інших причин: розробивши такі фотоапарати, радянська промисловість ще цілих два роки намагалася налагодити до них випуск паперу. І, ясна річ, "Момент" став неактуальним". 

А днями Роман Метельський поділився радістю – місто нарешті виділило приміщення під довгоочікуваний фотомузей. 

Кажуть, мрії сильних формують дійсність. Романе, коли ти зрозумів, що це так? 

Я знаю, що найдовша дорога починається з першого кроку. Якщо ти того кроку не ступиш, то не буде другого, третього і наступних. До своєї мрії такі кроки  роблю щодня.  Не знаю, чи це формує дійсність – ніколи про це не думав. Але думав про інше – якщо тільки мріяти і нічого для цього не робити – то це однозначно не мій шлях у житті.  

Про створення фотомузею ти заявив років три-чотири тому. Коли починав займатися фотографією, то думав, що до цього колись дійде? 

Фотографією в різні періоди життя з різною інтенсивністю займався, напевно, з десяти років. Ще відколи хресний мого брата на братове восьмиріччя подарував йому фотоапарат "Смена", куди заправив плівку. Поки тривало свято, ми фотографували все, що бачили, а потім відкрили подивитися, що вийшло. Братові фотоапарат так і не "зайшов", а мені сподобалося. Отож я нахабно  його експропріював і почав фотографувати, осягаючи це мистецтво спочатку трохи, а далі занурюючись у нього все глибше і глибше.

Саме так вирішив, що станеш фотографом? 

Від дитинства мав чотири захоплення, які присутні у моєму житті досі: хотів бути журналістом, істориком, займатися театром та фотографувати. І якось зумів це все поєднати. Бо на нині за фахом я актор і режисер театру й естради. Водночас пишу тексти, хоча в цій царині є самоуком. Мої тексти часто-густо пов'язані з історією, зокрема історією Львова. А щодо фотографії, то вже у своїх тринадцять (отримавши в подарунок від батьків для моїх практичних занять фотоапарат "Зеніт 11", з яким подальші найближчі роки не розлучався) вчився на професійних курсах фотографів, що їх провадив у підвалах нинішнього театру ім. Л. Курбаса Мирослав Максимович. У часі  народилося і моє прізвисько "Фотограф", хоча самоціллю фотографія  для мене ніколи не була. От дивна така річ – я завжди займався фотографією як справою, що дарує мені задоволення, однак  не гроші. І ставився до цього як до задоволення, що робить моє життя цікавішим, а не як до бізнесу. 

Сайт "Фотографії Старого Львова" теж виник як щось таке, що дарує задоволення?

Десь так. Коли понад десять років тому до мене прийшов колега і приніс мені на флешці енну кількість старих фотографій Львова (до 1939 року), то це стало для мене своєрідною "бомбою". На той час я вивчав систему розробки сайтів. І треба було на чомусь вчитися. Отож вирішив створити сайт "Фотографії Старого Львова", якому в серпні виповниться вже одинадцять років. Починав з того, що просто, коли мав натхнення, закидав у визначене місце фотки та підписував їх. З часом почав братися за репортажі, але, знову ж таки, коли мав час і натхнення. Тому, коли до мене подзвонили з Національного цифрового архіву України та спитали, чи можна  робити цифрову копію мого сайту, бо він дуже цікавий (а було це ще до війни), я щиро здивувався. І радів, бо це таки справді приємно. Цей архів прислав мені відповідну угоду, а за якийсь час – посилання,  що Україна в спадщині ЮНЕСКО "Цифрові ресурси", і "Фотографії Старого Львова" йдуть під номером "5". Причому я нічого для цього не робив, а просто бавився з фотками, як бавлюся донині. Щоправда, зараз воно вже виглядає інакше. Бо підтягнулися чимало волонтерів, котрі присилають цікаві краєзнавчі матеріали. І, відповідно, сайт переріс у таку собі непогану Вікіпедію Львова, але з точнішою інформацією. Cьогодні часто  так трапляється, що матеріал спершу з'являється на "Фотографіях Старого Львова", а потім уже на інших ресурсах. 

"Піонерять"?

І дай Боже! Бо база – величезна. Нехай іде в люди. Після виборів президента 2014 року я почав активніше займатися саме "Фотографіями Старого Львова", хоча на той час був  співвласником "Дивись.інфо" – сайту, який ми створили разом з Олегом Довгаником. Однак політика  мені не пішла і в часі я з того проєкту пішов. Це не означає, що збайдужів до політичних новин, однак присвячуватися тільки їм не мав жодного бажання.  Хотілося налаштовувати не тільки себе, а й інших на позитив, і "Фотографії Старого Львова" підходили для цього якнайкраще. З часом люди почали приносити й дарувати мені – хтось цікаву фотокартку, інший – цікавий фотоапарат, ще інший – цікаву поштівку. До речі, саме колекціонування поштівок дало мені розуміння значення фотографії в суспільній історії Львова. І закрутилося. Однак, можливо, сьогодні все виглядало б інакше, якби не Олександр Коробов – потужний львівський колекціонер, який років два мене смикав, щоб почати робити у Львові фотомузей, а я все відмовлявся, бо поняття не мав, як то мало б виглядати. І якби не моє відрядження до Хмельницького, де я побачив музей-студію фотомистецтва – і мені наче прояснилося.  А так повернувся з відрядження – і до Сашка Коробова: мовляв, уже знаю, як  робити музей. А він – що його це вже не цікавить, бо змучився від спілкування з місцевою владою, зараз має дуже цікаві пропозиції від поляків і т.д. У цей момент моє забрало падає і я кажу: "Якщо ти не робитимеш фотомузей у Львові, то його робитиму я". А він: "Роби. Без проблем. А я за можливості тобі допоможу".  І тільки вийшовши на  вулицю, я почав усвідомлювати, що сказав. 

Злякався?

Та реально злякався. Бо на той час мав зо 10-15 фотоапаратів і енну кількість цікавих фото, однак це не тягло на музей. І  навіть на виставку. Це була скромна колекція приватного колекціонера-любителя. Отож я повернувся в офіс, подумав, що дороги назад немає і написав пост на фейсбуці – мовляв, народе, так і так, хочу таке зробити, почистьте свою шафу і карму, якщо маєте щось цікаве, то не викидайте, а принаймні дайте знати, я приїду й заберу. Буквально того ж вечора – а це був четвер – до мене подзвонив один чоловік і, наголосивши, що знає мій сайт і довіряє мені, запросив наступного дня приїхати до нього "на гаражі" на Броньовій, тому що має для мене щось цікаве. Тим цікавим виявилася купа тематичних речей, якими він буквально заповнив мій невеличкий бусик, яким я до нього приїхав. На понад тисячу доларів, якби це все купувати – то точно. З тих пір я і тягну ту лямку, не маючи морального права її позбутися.

Не виникає бажання все кинути?

Періодично бувало, бо коли стукаєш головою, ногами, руками до влади, а влада робить вигляд, що тебе не існує чи принаймні ти нічого їй не говорив, то це, як мінімум, вкрай неприємно. Тим паче, що в нас у владі багато сепаратизму. Пам'ятаю, як я довго й нудно переконував одну уповноважену місцеву чиновницю від культури, що 12 липня не можна святкувати день фотографа. Не варто до цієї дати організовувати офіційні урочистості (попри те, що цього дня православна церква відзначає День святої Вероніки, з якою пов'язаний Нерукотворний образ Христа), бо це свято зареєстроване в Росії, яка має на нього авторські права. Я показував цій чиновниці відповідні документи, однак це ні на що не вплинуло.  Однак як не можна розпочинати якусь справу, знаючи, що кинеш то все на півдорозі, так і бути патріотом на 50 відсотків також не можна. 

А коли, на твій погляд, мали б відзначати день фотографа в Україні?

А для чого щось штучно вигадувати? Всесвітній день фотографії традиційно святкують 19 серпня. Саме цього дня 1839 року у французькій академії наук прозвучала доповідь про винайдення дагеротипії – унікального методу отримання відбитка фотографії, що його придумав  французький художник, хімік і винахідник Луї Дагер, чий патент згодом уряд Франції викупив і "подарував світові". Саме винахід Дагера став першим кроком на шляху до фотографії як загальнодоступної "технології", тож дата невипадкова і визнана світом. Чому б не прив'язуватися у своїх намірах вшановувати мистецтво світла та тіні до неї?  Нам треба геть від Росії. І геть від Росії в усіх проявах.

Романе, нарешті під музей виділили приміщення. Тож є вже від чого "танцювати". Однак це аж ніяк не той варіант – зробив легку побілку, розмістився і почав працювати. Яким бачиш подальший хід подій? 

Якщо є бажання щось зробити – це можна зробити. Звичайно, на раз-два відкрити музей не вийде, для цього потрібно ще багато коштів та зусиль. Але сьогодні я вже ближче до втілення мрії, ніж був учора. І це дає мені справді надію. 

А що дає тобі силу?

Це навіть не сила – просто іншого шляху не існує. Як кажуть на жаргоні, "свалу не маю". Прекрасно знав і знаю, якби здався – через відсутність сил, бажання,  натхнення чи ще чогось, то розчарував би всіх, хто йде за мною, в їхньому бажанні зробити щось кльове для Львова. А Львів завдяки цим людям міг би стати музейною столицею країни.  Ось Андрій Риштун відкрив у Хоросно музей збитих літаків – респект йому, бо разом з однодумцями провадить величезну пошукову роботу, яку, вочевидь, мали б робити  якісь офіційні інституції, але не роблять. Є Павло Морозовський, який займається музеєм іграшок, є Олександр Волков, який займається цеглою  і може розповісти про це просто феноменальні речі, інші переконані ентузіасти. Жоден із нас не має права опускати рук. Адже зневіра одного обов'язково позначиться на інших, і всі через це тільки втратять. Львів – як спільнота – зокрема.

Як гадаєш, чому в музейних експозиціях, присвячених мистецтву сучасності,  фотографії відведено значно менше місця, ніж іншим видам мистецтва?

Бо нині кожен переконаний: от натиснув на кнопку – і вже маєш фотографію. До появи цифри 90% успіху фотографії залежало від фотографа. З появою цифри 90% успіху  фотографії залежить від фотоапарата – скільки в тебе мегапікселів, яке програмне забезпечення тощо. Звичайно, якщо не брати до уваги кут зору фотографа. Але тут є ще один дуже важливий момент: зараз відходять в інший світ фотографи, які фотографували Львів у 1960-1980-ті роки, навіть пізніше. І їхні архіви в кращому випадку опиняються у приватних колекціях, у гіршому – в макулатурі. Кілька таких альбомів  з купою унікальних світлин, що їх небайдужі люди виловили в пунктах прийому макулатури й передали мені, є і в моїй колекції. Нещодавно я опрацьовував частину архіву Любомира Криси. То скажу, що цей архів мав би стати національною спадщиною України. Усі негативи цього дивовижного чоловіка, починаючи від 70-х років ХХ століття й аж до його смерті, акуратно посортовані та підписані. А це десь кімната безцінного фотоматеріалу, вся епоха відродження, адже Любомир Криса щодня фотографував по 3-4 події. Якось він виставив на facebook-сторінці світлини з відкриття меморіальної таблиці на Народному домі у Львові до річниці ЗУНР. Я думаю: "Супер! Зараз знайду, що про це писала в ті часи преса, і зроблю цікавий дайджест". Але в інтернеті про це – жодного рядка. Тобто цього фрагмента в історії України не було. А з огляду на те, що паперову періодику 1990-2000-х бібліотеки викидають на макулатуру, бо немає місця, щоб це зберігати, то ця історія буде втрачена – в "цифрі" її немає, а в папері не буде...  Взагалі це дуже обширна і глибока тема. Фотографія з розритої площі Ринок, коли там робили ремонт перед чемпіонатом Європи з футболу – ще не  історія, але стане такою років за 30-50. І її потрібно зберегти. Адже історію треба зберігати не тоді, коли вона вже історія, а тоді, коли вона ще сьогодення. Є люди, котрі це розуміють. Приміром, у часи Першої світової війни багато музеїв (той же Британський музей) відправляли цілі десанти своїх працівників на поле бою та в окопи  збирати артефакти війни. І тепер вони мають поважні колекції того часу. 

Говоримо про те, що відходять майстри, які знали всі нюанси проявлення плівки й інші тонкощі фотосправи. З появою та розвитком цифрових технологій, коли важливо вже не те, якої насиченості зробити розчин для проявлення фотоплівки чи інше, а те, яка програма є у твоєму комп’ютері для роботи з фотографіями, чи не опиняється фотомистецтво – те, давнє, "правдиве"( як кажуть про нього фотомитці) на якійсь черговій грані, за якою і небуття як варіант? 

Не думаю. Зараз у світі черговий  мейнстрім – перехід до плівки, оскільки "цифра" ще років 15-20 не дасть тієї якості, на яку спроможна фотоплівка. Зокрема, щодо чистоти темних кольорів. Найкраще це демонструє будь-що чорне, зняте на цифру і на плівку для порівняння. На плівці чорний – це чорний, а в цифровому кадрі чорний – невідомо що, з шаленими "шумами". Я переконаний, що класична фотографія існуватиме, як існує театр, попри появу кіно. Не тільки тому, що мені й таким, як я, так хочеться, а через те, що справжнє мистецтво завжди знаходить шлях...

Фото з архіву Романа Метельського

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу  facebook-сторінку.