Дітям не місце на війні. Блог Ніки Нікалео

Світлої пам'яті усіх загиблих

 українських дітей від початку війни

Точно зараз ніхто не скаже, та в будь-якому випадку це кілька мільйонів осіб від 3 до 8. Справедливості заради треба сказати, що багато людей повертаються, чим вельми збентежують місцеві державні служби. Як же можна хотіти повернутися у зону бойових дій?! Усі вони забувають про home sweet home, навіть якщо там і вкрай небезпечно. Тут мушу додати, що повертається особлива категорія людей  - активні українці, які, тікаючи від війни, позалишали вдома усе, чим жили. В основному це – приватний бізнес. І коли стало більш-менш спокійно в їхньому регіоні, то рішення про повернення приймалося блискавично. Адже життя на чужій землі не таке уже й солодке, як я і згадувала у попередніх дописах: купа приписів і пересторог, обмежень і проблем на рівному місці, які необхідно пройти і подолати, аби отримати документ про тимчасовий захист та соціальну допомогу.  Мізер – за мірками комерсантів,  але достатньо, щоб вистачало на мінімум. А ще необхідність вчити мову, проходити інтеграційний курс  і вислуховувати постійні спонукання до роботи, зазвичай, низькокваліфікованої та й невисокооплачуваної, яка найчастіше відповідає такому ж рівню соцзабезпечення. Тому бажання повернутися для бізнесменів і забезпечених людей зрозуміле. Залишаються ті, хто приймає правила гри країни перебування і дивиться на перспективу у ній, та ті, у кого ситуація безвихідна, коли дому уже нема.

А перспективи як такої для дорослої, сформованої людини там практично немає. Стабільність буде, якщо так можна сказати у наш буремний час. Тому дивляться на можливості для дітей. І ось тут уже зовсім інакші горизонти. Школа чи виш -  до українців усі дуже прихильні і сприяють якнайшвидшій адаптації. В дітей же це проходить без особливих травм, зважаючи на лабільну психіку і неймовірну здатність до навчання. За півроку - максимум рік діти вільно розмовлятимуть місцевими мовами, легко інтегруються в культуру і знайдуть собі друзів. А якщо родини затримаються там довше, аніж на рік, то це вже готовий європеєць: з його цінностями, стриманістю, розумінням прав та свобод, звичний до законності та правил. І тут виникає одне велике запитання,  а чи збережуть ті родини свою ідентичність, аби передати її дітям?! Окрім того, що мову і традиції, які передаються із покоління в покоління, покликана зберігати мама, то це також завдання і для нас усіх. Ми повинні усіляко зберігати і підтримувати зв’язки з вимушеними переселенцями. І шкурний інтерес тут також є присутнім, бо ніхто не знає, як воно завтра розвернеться і куди прилетить. Кожен зараз у зоні прильоту і хтозна, чи завтра вас не спіткає така ж доля. А там, де вже є свій, до речі, більшість так і їхали – до своїх, значно легше і зрозуміліше. Завдання також кожного українця не виштовхувати їх із життя країни у забуття, а хоча б формально переписуватися, зідзвонюватися і зустрічатися за такої можливості. Приймати їхню допомогу, якщо така є, не відмовлятися. Усі вони тікали від війни, хоч і приїхали у Європу з різних причин. Та так чи інакше вони залишаються нашими співгромадянами, багато з яких все одно повернуться, коли остаточно усе завершиться, почнеться відбудова країни після війни. І повернуться разом із своїми дітьми. З тими, які стали європейцями, які не знають, що таке корупція, та добре тямлять, що таке закон і права та обов’язки громадянина. Це будуть саме ті українці, які, отримавши якісну європейську освіту, будуть здатними забезпечити Україні остаточне забуття старих схем і розстановок, залишених нам у спадок від "совєтського союзу" та "старшобратських" зв’язків з московитами. Знову ж таки, повернуться не всі. Але чим кращі умови запропонує їм держава, тим більше їх буде. А ті, хто залишиться, сформують діаспору  і потужне проукраїнське політичне лобі на Заході.

З історичних джерел відомо, що повоєнне суспільство зіткнеться із новими ціннісними фрустраціями і поділом на тих, хто залишився і тих, хто поїхав (читай, "зрадив" у розумінні перших), тих, хто воював і тих, хто "відсидівся" у тилу. Та цього разу українці здивували увесь світ і навіть себе самих, згуртувавшись в кулак і всередині країни і закордоном, коли осторонь не залишилося практично жодного байдужого. Показавши приклад іншим народам і підштовхнувши їх цією своєю пасіонарністю і відвагою до пробудження їхнього політикуму, до протистояння абсолютному злу. Особисто мене дуже зворушили наші українські дружини іноземців, які одними із перших впряглися в пошук та організацію гуманітарної допомоги, чим спонукали своїх чоловіків до дії на місцевих рівнях. Та про це іншим разом.

Повертаючись же до тих, хто покинув країну на початку війни, то важливо пам’ятати, що в основній своїй масі закордоном опинилися жінки із дітьми. Дуже часто це діти воїнів, які зараз боронять нашу землю. І сидять вони тишком-нишком, боячись видати свою присутність закордоном у соцмережах, аби не накликати гніву на свою голову тих, хто перебуває у зоні бойових дій і постійно піддає смертельному ризику, передусім, своїх дітей. Чи є у цьому певний героїзм? Не знаю. Медаль за це нікому точно не дадуть. Але пекельний учорашній досвід Вінниці і багатьох інших українських міст перед тим, де під бомбами перетворилися на янголів сотні, а може вже й тисячі (ми цього достеменно поки що не знаємо) наших українських дітей, говорить про те, що дітям не місце на війні. Бо зараз не одна мама, бабуся чи дідусь, які втратили свого янгола, гірко шкодують, що не зірвалися з дитиною у небуття і не поїхали, чи принаймні хоча б не нехтували сигналами тривоги і спускалися у сховища. Навіть з-під завалів є високі шанси бути врятованим.  Так говорить здоровий глузд.  Діти - істоти стовідсотково залежні від наших рішень:  і мудрих,  і, перепрошую, дурних. Ніколи не забудуться фото 11-річного хлопчика із Запоріжжя, якого мама самого відправила до Словаччини! Не можна виправдовувати дії терористів, але є чимало запитань до батьків. І перше: чи не було шансів у тих дітлахів зараз бігати і сміятися десь на дитячому майданчику в Берліні чи Варшаві, а восени піти до садочка, або до нормального навчання за партами з однокласниками?!

Не буду повторювати відому істину про те, що маємо справу з безпрєдєльщиками, кримінальними психопатами і терористами сусідньої держави-бензоколонки, а тепер ще й терористки, яка свідомо б’є у найболючіші місця і колупатиме рану виделкою. Тому останніми днями усе частіше згадую довоєнні слова однієї моєї давньої колеги з львівського телебачення: "Відвези усе своє потомство і повертайся!". А ми тоді говорили всього лише про документи для тварин.  Хоча і вони, безумовно, є молодшими членами моєї родини.

Про авторку. Ніка Нікалео – українська письменниця і перекладачка, тревел-блогерка, голова Львівського жіночого літературного клубу і благодійного фонду, авторка та укладачка низки бестселерів з серії "Львів. Кава. Любов".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.