Депортації та ув'язнення за уявні злочини: яким було повоєнне дитинство

У розповідях про героїзм і подвиги дорослих губляться історії дітей, які так само страждали та помирали від тоталітарних режимів. Вони на рівні з дорослими працювали на виробництвах і відбували покарання за політичні злочини. Історик Юрій Коденко працює у львівському музеї "Територія Терору" й з 2017 року працює над проєктом "Музей репресованих дітей". Цьогоріч він з командою "Території Терору" розпочав збирати історію людей, які в дитинстві пережили депортації. Проєкт підтримує Європейський Союз за програмою "Дім Європи". Юрій розповів для "Еспресо.Захід", яким було дитинство мешканців заходу України ще в середині минулого століття.

Фото: З фондів музею "Територія Терору"

Розкажіть про проєкт "Втрачене дитинство". Чому він на часі?

"Територія терору" реалізуватиме комплекс проєктів, які називаються "Музей репресованих дітей". Позаяк цей проєкт великий і вимагає значного фінансування, вирішили робити менші кроки до реалізації, подали на ґрант і отримали його. Тому "Втрачене дитинство" охоплює лише маленьку частину проєкту, який реалізуватимемо. Його присвятили повоєнним репресіям. Йдеться про 1944-1953 роки. Тобто це друга радянська окупація. Але це навіть не про всі репресії, а лише про депортації в Західній Україні від повернення СРСР до влади й до ліквідації системи ГУЛАГу.

Яким було дитинство тоді?

Нічим не відрізнялося від дитинства сучасного. Так, не було ґаджетів, не було іграшок, але в загальних рисах воно було таким самим дитинством, як і в попередні роки, і в наступні. Безумовно, накладали відбиток нацистська та радянська окупації, але діти залишалися дітьми навіть у важких умовах. Тобто вони намагалися гратися, спілкуватися, більше гуляти. 

Читайте також: "Втрачене дитинство": "Територія Терору" шукає людей, які пережили у дитинстві репресії

Тобто коли ви спілкуєтеся з людьми й вони розказують про дитинство, то можуть ностальгувати? 

По-різному буває. Насправді ностальгують, тому що дитячі роки є найкращою порою в житті людини. Мене дивує, що багато людей розповідають про страшні або важкі моменти, а потім все одно кажуть, що це було найкраще в них. Безумовно, є діти, на яких ці часи справили тяжке психологічне враження. Стикалися з абсолютно різними випадками. Наприклад, з раптовими смертями рідних. Дуже мені врізалося у пам'ять, коли депортовані приїхали з бабусею. Тоді маленька дівчинка, а зараз уже літня жінка, розповідає, що їх поселили у хліві. Бабуся не витримала важких умов і померла. Вони були на півночі. Не було жодного чоловіка й ніхто не міг викопати у мерзлому ґрунті могилу. Жінка каже, що поклали тіло бабусі у сніг і чекали, коли настане літо, щоб закопати. Такі моменти, безумовно, закарбувалися. Люди все життя це згадують. 

Було дуже багато фізичних проблем. Оскільки навіть коли не потрапляли в концтабори, то все одно діти 12-13 років працювали на рівні з дорослими у складних умовах. Вони отримували переохолодження, травми. Зараз розповідають, що з самого малку в них болять суглоби. 

Тобто 12-річних вважали дорослими? 

Так. Вони були змушені працювати, бо могли мати непрацездатних батьків або навіть сама адміністрація примушувала. Вважали, що вже достатньо дорослі, щоб іти на виробництво. 

Як ставилися нацистський і радянський тоталітаризми до дітей? Чи була якась різниця?

Річ у тому, що "Музей репресованих дітей" – це великий проєкт, над яким працюємо, і одне із його завдань – дослідити радянський і нацистський тоталітаризми у ставленні до дітей. На жаль, поки не реалізуємо цього. Потрібні дослідники. Це велика робота, тому ще не можемо дати вичерпну відповідь. Хоча відмінності були. Наприклад, якщо йдеться про расову теорію, то за часів нацистської окупації всю єврейську націю вважали "неповноцінною" і діти також були приречені на смерть. Тобто якщо є три мільйони страчених євреїв, то півтора мільйона з них – діти. Тут йдеться саме про фізичне знищення. У радянської влади такого не було. Це момент, який пригадую відразу. Вже коли досліджуватимемо, то зможемо дати вичерпну відповідь.

Стосовно явища малолітніх політв'язнів. Розкажіть, що це. У чому звинувачували дітей?

Радянська влада засуджувала дітей за різні вчинки. Навіть за уявні. Це притаманне радянській системі. Якщо йдеться про Західну Україну, починаючи від радянської окупації 1939-го (проте найбільше таки з другим приходом 1944 року), з'явилися багато кримінальних справ. Розпочинається боротьба повстанців проти СРСР. Масштаби повстанців настільки налякали радянську владу, що ті почали звинувачувати дітей. 

Я читав багато кримінальних справ, що стосуються Львова 1945-го, 1947-го та 1949 років. Там йдеться про те, що дітей звинувачували у членстві в ОУН і підтримці УПА. Йшлося про якісь інші організації, яких насправді й не існувало. Радянська влада не могла довести, що були молодіжні спільноти у школах, інститутах, коледжах чи технікумах. Тому просто так засуджували дітей. Навіть бувало, що просто бавилися в партизан, розробили примітивний шифр і спілкувалися між собою, давали дитячі прізвиська, відповідно до літературних героїв, але радянська комуністична влада інтерпретувала це як змову. Засуджували малолітніх так само, як дорослих. Вироки були суворими. Починаючи з 14 років, могли отримати й 10-річні терміни, і навіть 25 років, якщо дітей вважали небезпечними. Ось один хлопець написав погрозу Сталіну. Там було про те, що диктатор вартий того, аби його вбили. За це підліток отримав 25 років ув'язнення. 

У рамках "Музею репресованих дітей" вивчаємо теорію мають малолітніх політв'язнів. Туди включаємо людей, яким на момент засудження чи депортації не виповнилося 18 років. Є різні критерії, але ми зупинилися на цьому. 

Чи є статистика, скількох дітей засудили?

На жаль, немає. Річ у тому, що взагалі репресованим дитинством в Україні майже ніхто не займається. Це терра інкогніта або навіть табула раса. Є кілька дослідників. Це Тамара Вронська, Роман Подкур і Оксана Кісь. Усі раніше досліджували героїчну боротьбу дорослих з окупантами, з нацистськими або радянськими режимами, а дитинству не приділяли увагу. Тому завданням майбутнього є віднайти статистику.

Де ви шукаєте дані про репресованих дітей? Чи важко їх шукати?

Це архіви кримінальних справ, які зберігають в СБУ, а також в архівах колишніх каральних органів НКВД, КДБ. З ними легко працювати, бо ці архіви давно відкриті. Вони йдуть назустріч. Цьому сприяли закони про декомунізацію. Важче з архівами МВС. Ці структури тривалий час узагалі відмовляли дослідникам. У них немає читальних залів, де можна працювати. Немає штатних одиниць, які допомагали б науковцям. Вони вважають, що їхнім зобов'язанням, саме в архівах, є надавати довідки про зарплату, про пенсії. Роботу з дослідниками сприймають додатковим навантаженням і дуже неохоче йдуть на співробітництво. Проте саме в архівах МВС зосереджені справи про депортованих. Це величезний масив, з яким необхідно працювати. 

Також іще живі люди, які мають досвід депортацій. Ми шукаємо їх. Звертаємось до міської ради, де є інформація про мешканців, яким більш ніж 80 чи 90 років. Тоді контактуємо з ними. Запитуємо, чи хочуть поділитися історіями. 

Де у Львові можна дізнатися про репресії та дитинство? Куди йти, якщо є бажання заглибитись у цю тему? 

Коли реалізуємо проєкт "Музей репресованого дитинства", то можна звертатися безпосередньо туди. Зараз можна приходити до нас у музей "Територія Терору" або йти до архіву. Якщо хтось потребує консультацій чи допомоги, також можемо скеровувати. 

• Нагадаємо, раніше ми розповідали про музей "Територія Терору" й оновлену експозицію. 

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.