Чому в Україні авторів обдирають, як липку?

Отож, отримала мейл від видання, котре мало бажання надрукувати одну з моїх казок на своїх сторінках і хотіло виплатити мені авторський гонорар. Сума гонорару – на хвилинку, 137  грн (хоча, не гнівитиму Бога, мені таланить співпрацювати з таким виданнями, які платять за текст 400-500 грн).

Але зараз річ не у гонорарі. Бо знаючи, що дуже багато паперових видань "дихають на ладан" через засилля електронних розваг для дітей, я ніколи не сперечаюся про кошти. До того ж дуже часто погоджуюся на безкоштовний друк авторських текстів. Аби лишень більше дітей України мали змогу прочитати їх на сторінках різних газет і журналів.

Проте цього разу я таки "дістала оскому". Адже в авторському договорі йшлося про те, що я на 5 років передаю права видавцеві на цей текст і він може зробити з ним що заманеться: зняти мультик, записати аудіоказку, розповсюдити в інтернеті, долучити мій текст до збірки з багатьма авторами, перекласти на іноземну мову і видати її за кордоном… – загалом десяток способів заробити грошей на мені. Але авторові з того всього просто зась, жодних роялті. Адже він отримав свій гонорар – аж 137 грн. Щоправда, виключних майнових авторських прав тут не попросили, тобто залишили мені дозвіл і самій долучити цю казку до котроїсь майбутньої збірки.

Кількома роками раніше, коли я з сім’єю відпочивала на морі, отримала електронного листа, де, за рекомендацією колеги, мене просили написати серію казок для дитячого ювелірного бренду. Загалом писати тексти на замовлення направду дуже складно. Але персонажі, яких потрібно було зробити героями казки, видалися мені цікавими, тож вирішила спробувати. Щоранку перед походом на море я заплющувала очі й вигадувала нові й нові історії для замовника. Врешті перша казка була готова. Проте з обачності я надіслала на ознайомлення лише половину тексту, щоб побачити реакцію й можливі побажання. Замовники були в захопленні й вирішили відразу укласти договір. І тут справа стала на місці.

Бо за казку мені запропонували одноразову виплату 500 грн із позбавленням мене цілковитих авторських прав на цю річ! Тобто, якщо я напишу серію казок, то ніколи не зможу долучити їх до жодного свого казкового проекту, не надрукую у книзі й не дам до публікації в жодному журналі. Місяць переписки нічого не дав – я не поступалася в пункті виняткових авторських прав. Тож замовник так і не отримав моєї казкової історії.

Нещодавно на сторінці відомого українського письменника прочитала допис, що письменнику в Україні треба видавати дві книжки на місяць, щоб виживати.

Стало вкотре сумно за колег, талановитих авторів, які пишуть дитячі чи дорослі тексти. Їх перекладають за кордоном, за їхніми сценаріями знімають кінофільми, проте в Україні їхню працю щоразу намагаються знівелювати.

Боюся навіть зачепити пункт авторської винагороди за роман чи книжку, яку пропонують видавництва авторам та суму роялті (% з кожного проданого примірника), бо розумію, що емоцій в обох сторін, котрі можуть долучитися до обговорення, можуть просто сягнути точки кипіння.

Проте знаю, що в Україні лише одиниці (цих людей можна полічити на пальцях) мають своїх літературних агентів, які ведуть перемовини з видавцями, погоджують умови літературних турне тощо. За кордоном через агента працює кожен письменник.

Людей, котрі винятково живуть із літературної творчості, у нас також одиниці. Але я страшенно тішуся, що вони є! Бо знаю: прийде час – і вся ця історія з оплатою праці творчих людей, письменницькими гонорарами мусить нарешті таки зважити на світовий досвід. Просто з іншою думкою не можу змиритися.

Про авторку. Леся Кічура – українська казкарка, письменниця, кандидатка наук з соціальних комунікацій, провідна редакторка Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.