Бути дружиною Героя: після смерті чоловіка на війні жінку не визнають членом сім’ї

Світлана родом з Луганщини. До повномасштабної війни вона познайомилася з Євгеном Бондаренком, вони закохалися одне в одного й почали жити разом. Через те, що до цього і Світлана, і Євген уже мали узаконенні стосунки з іншими партнерами, їм не потрібен був черговий папірець, щоб суспільство їх визнало. Однак із початком великої війни сім’я переїхала з Харківщини до Львова. Євген мобілізувався і вони хотіли розписатися, але не встигли. Чоловіка відправили на фронт, де він загинув як Герой, рятуючи своїх побратимів. Щоб виконати останню волю чоловіка та відчуваючи, що так буде правильно, жінка змінила прізвище на Євгенове і хотіла, щоб держава визнала їх у фактичному шлюбі. Однак Світлана Бондаренко зіткнулася з неочікуваною проблемою – матір загиблого чоловіка, яка спершу погоджувалася, в останній момент на суді заявила, що не знає її і чи жили вони разом з її сином…

Схожих історій зараз багато. Вони оголюють проблему сучасного українського судочинства, а також розуміння статусу матері та дружини не лише з юридичного погляду, а й із суто суспільного.

"Еспресо.Захід" поспілкувався зі Світланою Бондаренко, яка розповіла свою історію та запевнила, що готова йти до кінця, бо для померлого Євгена це було принципово важливо, як і для неї – бути чоловіком і дружиною.

"Спершу думаєш: так, одружімося, але потім виникає питання: а навіщо? Нам і так було добре"

Фото: надала Світлана Бондаренко

Пані Світлано, розкажіть, як ви познайомилися з Євгеном?

Я народилася на Луганщині, де одружилася з першим чоловіком. Однак це був шлюб, як кажуть, бо "так треба було". Народила дітей і терпіла свої сімейні проблеми… Але 2014 року, коли почалася війна і проросійські терористи окупували моє місто, змушена була виїхати з дітьми. Не в останню чергу через чоловіка, який виступав за росіян. Тож ми з дітьми опинилися в Харківській області. Там у 2018 році познайомилася з Євгеном Бондаренком. Наша зустріч – це доля. Ми опинилися в тому місці й у той час, де не мали бути. Я побачила, що він дуже гарна людина, і ми зійшлися. Прожили разом 4,5 роки.

Женя ще з 2014 року воював, був у полоні. У нього непроста історія. Коли почалася повномасштабна війна, ми були в Харкові, і поки була робота та гроші, залишалися там. У квітні 2022-го виїхали до Львова. Євген хотів з початку війни йти воювати, але я його зупиняла і просила почекати, адже мені було дуже страшно. Тому він через мене не пішов одразу. Спершу вивіз до Львова і все облаштував: ми винаймали квартиру, я знайшла роботу, а тоді Женя пішов нас захищати. Ми хотіли одружитися і для цього також він у будь-якому разі мав стати на військовий облік. Але так сталося, що ми не встигли. Бо 4 липня він загинув і я вже 1,5 року намагаюся довести, що ми були чоловіком та дружиною.

Чому ви не одружилися раніше?

Десь рік після того, як ми почали жити разом, Євген почав постійно казати: "А давай одружимося!". У мене було бажання, але були й певні обставини. Зокрема, в нього були кредити від попередніх шлюбів. Але це минуле життя, воно мене не стосується. З часом дійшли до того, що все одно треба буде офіційно одружитися. Розумієте, він був одружений і я була одружена раніше, тому нам цей штамп особливо нічого не змінював. Спершу думаєш: так, давай одружимося, але потім виникає питання: а навіщо? Нам і так було добре. До того ж, присутній такий стереотип, мовляв, коли штамп у паспорті поставлять, тоді у пари змінюються взаємини. А ми були дуже щасливими за ці 4,5 роки! Чесно скажу, дізналася, що таке захист. Була за чоловіком, як за кам'яною стіною. Я була дуже щасливою, бо відчувала себе коханою жінкою. Думаю, що не кожна жінка може сказати це, а я дійсно розуміла, що кохання є. У першому шлюбі прожила 16 років. Вийшла заміж, народила дітей і жила з думкою, що маю терпіти всі ті сімейні негаразди… Але з Євгеном зрозуміла, що все може бути по-іншому, можна бути щасливою і коханою. Він теж з мого боку відчував сильну підтримку. Ми дійсно знайшли одне одного.

"У військовій частині він всюди казав, що хоче одружитися"

Однак із початком повномасштабної війни все ж вирішили, що пора одружитися?

Так, ми до того узгоджували цей намір, але коли війна почалася, він, не питаючи, сказав: "Усе, пора, ми одружуємося". У Харкові розпитували, чи можна зробити це дистанційно, бо все тоді було закрито через постійні обстріли. Євген сказав, мовляв, я вивезу вас у безпечне місто, там одружимося і піду воювати. Так і домовилися. Він про мене дуже дбав. Сказав, що не хоче, щоб його дружина жила десь по школах і сиділа та переживала. Тому знайшов квартиру, допоміг знайти роботу до душі. Він казав, що не хоче, щоб я постійно працювала 24/7, а мала якесь заняття і не хвилювалася за нього, бо гроші він зароблятиме.

Коли на початку червня 2022 року він став на військовий облік, нібито можна було відразу піти й узаконити свої стосунки. Але через те, що він раніше був у полоні, та ще й дружина з окупованої території, СБУ почала його постійно перевіряти. Він був на нервах, бо щодня могли дзвонити, не міг просто вимкнути телефон чи піти кудись без відома. Його перевіряли на детекторі брехні. Я підтримувала Женю. Зрештою, коли він пройшов цю перевірку, йому запропонували міжнародні війська. Адже він був гарним фахівцем: розвідником, кулеметником, міг як замінувати, так і розмінувати територію. Та Євген не хотів їхати за кордон вчитися і потім воювати. Він відмовився, сказав, що хоче бути ближче до сім'ї. Тоді йому запропонували львівську 80-ту бригаду. Євген погодився стати десантником. Він з дитинства мріяв бути у Французькому іноземному легіоні. Постійно займався собою, не пив і не курив, бігав на витривалість, цікавився стрільбою і бойовими мистецтвами, як вижити в лісі тощо. Хоча за освітою він був будівельником, мав золоті руки, вмів усе робити.

Чому не вдалося одружитися, коли його взяли у 80-ту бригаду?

У військовій частині він всюди казав, що хоче одружитися. Мовляв, дайте хоч один вихідний день для цього. Тобто Євген одразу попередив командування про свої плани, всюди кажучи, що я його дружина, бо днями будемо одружуватися. До речі, він лише мене вказав як рідну людину, коли заповнював документи. Ні мати, ні сестра, ні брат не були вказані. Коли він просив командування дозволити й дати вихідний для цього, йому постійно відповідали, що в нього буде два місяці, поки він буде на злагодженні, тому встигне.

Однак пройшло 2-3 дні, Євген телефонує і каже, що він з іншими виїжджає. Я не зрозуміла, куди, адже лише прийшов у частину. Він заспокоював мене, щоб я не хвилювалася. Тоді якраз був такий момент, що могла напасти Білорусь, тож Женя казав, що їх відправляють кудись до Житомира, що скоро вони повернуться. Він попросив мене дізнатися, чи можемо дистанційно одружитися. Я спілкувалася з начальником РАГСУ Франківського району і дізналася, що це може зробити лише його командир. Також зверталась особисто до військової частини у Львові, та вони нічим не могли допомогти. Євген не бачив свого командира, був лише його заступник, який не міг вирішити цього питання. Я все дзвонила і питала Женю, чи вже приїхали в Житомир, бо це кілька днів минуло, а тоді він зізнався, що насправді їх відправили на Донеччину... Для мене це був шок… Коли він мав змогу, то постійно дзвонив і завжди просив про одне – добитися, щоб нас таки одружили.

3 липня 2022 року він зателефонував востаннє, ми довго говорили. Він був дуже щасливий, бо нарешті побачить командира. Женя сказав, що на два тижні зникне з мережі. Вони йдуть на важливе завдання, але все буде добре, він повернеться. Також зателефонував мамі й сестрі, просив, щоб підтримували мене у ці два тижні. А матері сказав: "Прошу вас, тільки не ображайте мою Світлану". Не знаю, чи він відчував, але дуже просив мене не зупинятися, що б не сталося. Я почала з ним сперечатися, мовляв, не треба такого казати, а він відповів, що якщо раптом з ним щось станеться, то він хоче, щоб я домоглася визнання, що ми чоловік і дружина. Попросив мене поклястися, що я не зупинятимуся. Тому і намагаюся зробити все, щоб виконати його останню волю. Для мене це дуже важливо. Я взяла його прізвище, бо знаю, що для нього це мало значення.

Як загинув Євген?

Як Герой! Вони поверталися з завдання. Їх вистежили і обстріляли. Було багато поранених. Поки кулеметник намагався збити чи відволікти ворожий безпілотник, Євген, ризикуючи життям, на собі переносив поранених до другої точки евакуації. Коли ж він повернувся по останнього бійця, а це був їхній командир, тоді по них вгатили зі всього, що мали… Шансів вижити в Євгена не було… Посмертно його нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Для мене він справжній Герой, думаю, він заслужив і звання Героя України.

"Євген так і не познайомив мене особисто зі своєю мамою"

Фото: надала Світлана Бондаренко

Розкажіть, що було після смерті чоловіка і чому держава так і не визнала вас членом його сім’ї.

У РАЦС мені пояснили, що з мертвою людиною неможливо одружитися. "Заднім числом" не можуть написати, які б обставини не були. Єдине, що можна – через суд встановити, що ми проживали однією сім'єю, що я фактично була його цивільною дружиною. Для мене він завжди був і досі є моїм чоловіком. Не важливо, що інші думатимуть. Але для того, щоб визнали членом сім’ї загиблого захисника, мені потрібен цей папірчик. Відверто кажучи, це також мова і про гроші, які виплачують членам сім’ї загиблого.

У чому ще проблема... Євген так і не познайомив мене особисто зі своєю мамою – Лідією Іванівною. Хоча кілька разів планував це зробити. Моїх батьків він знав, жили навіть разом. Ми все збиралися їхати до його матері, але Євген постійно зупинявся. Казав, що не може познайомити нас, бо йому соромно, яка в нього мати… Я не розуміла, чому він таке каже. А він відповідав, що колись зрозумію. Тепер дійсно розумію ці слова.

Коли загинув Євген, сповіщали тільки мене, бо він вказав тільки мене рідною людиною. Однак спершу сказали, що він зник безвісти, і я почала пошуки. Писала всюди, де тільки можна. Коли тіло впізнали за прикметами, які я надала, тоді вирішили поховати Женю у Львові на Марсовому полі. Це сталося 27 липня. Тим часом його матері це все було не цікаво, бо вона його, скажемо так, просто ніколи не любила. А я розуміла: де Євгена поховають, там і залишуся, бо його частинка тут назавжди. Хоча батьки кликали мене в Польщу, куди вони поїхали з початком війни.

Коли матір Євгена приїхала на похорон, вона відразу почала збирати документи на виплати і на пенсію, бо до того мало працювала і отримувала дуже малу пенсію, чи не мала зовсім. У Львові вона жила в мене, хоча її донька винаймала будинок у Малехові. Як би там не було, ми всюди їздили разом: і до адвокатів, і до військових. Разом збирали документи.

Спершу Лідія Іванівна підтримувала мене. Вона сказала, щоб я не подавала в суд, бо ми всі і так знаємо, що я та Женя проживали разом, сказала, що вона поділиться зі мною грошима навпіл. Але адвокат та у військовій частині мені сказали не слухати її, бо вона нічого не дасть.

Коли все оформила і матері Євгена майже все виплатили, приїжджаємо на суд. Лідія Іванівна була відповідачем, як найближча рідна людина за законом, щоб визнати мене. Ми її вказали як свідка. Адже вона знала з першого дня, відколи ми з Женею почали жити разом. Він спілкувався з нею телефоном, надсилав відео, в нас не було секретів. Іноді вона розмовляла й зі мною. Однак на суді його матір сказала, що ніколи мене не бачила і про мене ніколи не чула, мовляв, син ніколи не розказував їй про мене…

А що спонукало її таке сказати?

По-перше – гроші. А, по-друге, Лідія Іванівна на мене дуже образилася. У неї є молодший син, якого вона дуже сильно любить. Ще коли я з Євгеном познайомилися і почала жити разом, вона зателефонувала Жені і сказала, мовляв, хай він віддасть мене брату Віталіку, бо той не може знайти собі когось, а Євгену ж простіше! Женя на це відповів: як вона собі таке уявляє, адже я не річ якась, та й він сам мене все життя шукав, чому має комусь віддавати. Насправді, Віталік – це психічно хворий чоловік, який у минулому був наркоманом. Тому мама просила за нього, хотіла все йому влаштувати. Євген з того посміявся, а я спершу образилася на таке, але потім воно забулося, бо не хотіла втрачати гарного чоловіка через свекруху. Однак коли його мама приїхала на похорон Євгена, вона майже з порога знову заговорила про це. Почала казати, що тепер я сама, Віталік теж, почала нав’язувати мені його. Я взагалі спокійна людина, але прямо в очі їй відповіла, що в мене вже є чоловік, бо Женя був ним і залишиться. Тому мені нікого не треба, а тим більше її Віталіка.

Євген колись казав, що Віталік їй на старості ніяк не допоможе, хоч вона його сильно любить, говорив, що єдиним, хто їй допоможе, буде він, а вона і дякую за це не скаже. Чесно, коли ми вийшли з військкомату і все оформили, матір Євгена раділа нарахуванням і великій пенсії за смерть сина. Я не могла на це дивитися і сказала їй, мовляв, вибачте, але хоч сину подякуйте за це. Думаю, ці слова вона мені теж не пробачила.

Крім цього, матері Євгена дуже не сподобалося, що на похороні сина всі підтримували мене, а не її. Бо до неї ніхто не підходив, натомість всі заспокоювали мене.

Батько Євгена не міг вас визнати на суді?

Він зник безвісти ще 15 років тому.

"На суді мене навіть не захотіли слухати"

Що сталося після того, як матір чоловіка сказала в суді, що не знає вас?

Після того суд почав з’ясовувати справу. Я приводила багатьох свідків, надавали різні докази. Перша інстанція суду, міський районний суд, ще у квітні визнав справу на мою користь, що ми проживали з Євгеном разом, як чоловік і дружина. Але свекруха подала апеляцію. Також написала міністерству оборони скаргу. До чого тут Міноборони? Коли тільки подали в суд у Львові, то вказували відповідачів найближчих родичів: матір і доньку Євгена, а також стороною було Міністерство оборони, адже вони відповідають за виплати членам сім’ї загиблого. Тоді суд залишив без розгляду цю справу. Міністерство оборони прибрали зі справи, адже це цивільна справа про встановлення факту сім’ї загиблого. У військкоматі теж казали забрати Міноборони, щоб отримати це рішення суду, що ми проживали разом, і тоді принести цей документ для можливості виплати члену сім’ї загиблого. Але коли свекруха написала скаргу, Міноборони теж подало апеляцію на рішення суду, мовляв, чого справу розглядали без них?

Апеляційний суд відбувся у Харкові. На суді мене навіть не захотіли слухати, аргументуючи це тим, що в них багато справ і їм все зрозуміло з документів. Харківський апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та провадження у цивільній справі за позовною заявою закрив. Тепер я знаю, що на суді можна от так легко оббрехати людину без жодного доказу і за це нічого не буде! Мені було роз’яснено, що я маю звернутись в адміністративний суд.

Я і мій адвокат вважаємо це рішення апеляційного суду незаконним, оскільки суд неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права при ухваленні постанови, не врахував та навіть не покликався на мотиви відхилення моїх доводів щодо відступлення від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного суду. У моїй справі апеляційний суд закрив провадження та скасував рішення суду першої інстанції не з тих підстав, що обставини, встановлені цим рішенням є недоведеними чи не підтвердженими достатньою кількістю доказів, не через порушення норм застосованого судом матеріального права, а виключно через нібито порушення правил підсудності справи, ґрунтуючи свою позицію на висновках постанови Верховного суду в іншій справі, бо на думку суду моя і ця справа є подібними.

Але насправді ці справи не є подібними. Вони абсолютно різні. Адже відрізняються, як сказав мені адвокат, цитую: за суб’єктним складом сторін спору, змістом правовідносин, умовами застосування правових норм, також має місце різне матеріально-правове регулювання правовідносин. Окрім того, ці справи відрізняються і за своїми провадженнями. У цій нібито подібній справі є лише одна особа, яка претендувала на виплату від держави внаслідок загибелі військовослужбовця. У моїй справі двоє осіб отримали вже виплату (мати і донька), а я лише претендую на належну мені частину.

Також у моїй справі у держави вже виник (ще до подання позову мною) обов’язок здійснити виплати грошової допомоги в повному розмірі. При цьому розмір допомоги, що виплачується державою рідним загиблого військового є постійним, змінюється лише список осіб, які претендують на виплату. Таким чином спору між державою і мною немає, тоді навіщо мене направили в адміністративний суд?

Тому я вважаю, що Міністерство оборони України взагалі не мало право на оскарження рішення суду першої інстанції.

До речі, знаю багато жінок, які опинилися в схожій ситуації. Їх також відправляють від суду до суду, бо не розуміють, що далі робити, як вирішувати такі питання, адже прийняли закони, які суперечать самі собі. У моєму випадку, якби міністерство оборони не втрутилося, тоді навіть апеляційний суд міг бути на моїй стороні.

Також дуже образливо, коли кажуть, що я ніхто Євгенові, а от мати… Я скажу, що не всі матері однакові. Одна мати готова душу продати за дитину, а інша – вдавиться копійкою. Дружини теж бувають різні. Одна може зраджувати, а інша – бути опорою. Ми з Євгеном знайшли одне одного, стали одним цілим. Він змінювався, я змінювалася, ми доповнювали одне одного. Треба це теж враховувати, що ми жили разом, а не лише слова матері.

"Міноборони постійно кажуть, що підтримують дружин загиблих Героїв, але я побачила протилежне"

Якою ситуація є зараз?

Я подала в касаційний суд, щоб скасували рішення апеляційного і мене визнали дружиною Євгена. Суд взяв справу до розгляду. Але скільки це триватиме і який результат, невідомо. Строків тут немає. Попри це, вважаю себе цивільною дружиною військового, який загинув. Я залишилася сама без чоловіка з молодшим сином. У Міноборони постійно кажуть, що підтримують дружин загиблих Героїв. Але насправді я стикнулася з багатьма випадками, коли було важко заяву подати, бо не хотіли її реєструвати і місяцями з кабінету в кабінет передавали документи. Тому про яке розуміння можна говорити? Військові кажуть, якби свекруха не ставила перепони, було б все добре. Але я не вважаю, що лише свекруха винна, бо коли б Міноборони не втрутилося у справу, суд би був за мною.

Тож, підсумовуючи, вам залишається або переконати свекруху, або довести у суді свою правоту?

Саме так. Я зупинятися не збираюся. Постійно думаю, що робити далі і консультуюся з різними людьми. Готова йти до кінця, попри всі ці юридичні колізії. Бо де мають розглядати такі справи? Адміністративні суди не можуть прийняти рішення про встановлення факту, цим має займатися цивільний. А він не може приймати рішення, що стосуються державних коштів, чи держави в цілому. Виходить, ні один з них не може. А це абсурдно. Тому справа неординарна. Хоча багато є таких цивільних дружин, яким свекрухи теж обіцяли, що визнають їх, поділяться грошима, але в підсумку нічого не отримали і їх кинули напризволяще. Мене дивує цей парадокс, що у суспільстві слухають лише маму загиблого, натомість так мало звертають уваги на дружину. Це важливе питання, про яке також варто говорити і не мовчати.

За ці півтора року я побачила, наскільки жінки загиблих Героїв нікому не потрібні: ні поліції, ні прокуратурі, ні судам, ні військкоматам… Поліція не хоче працювати зовсім. Зверталася до них декілька разів, єдине, що вони зробили – це дали дозвіл на зміну прізвища. Навіть це було дуже непросто. Я дуже вдячна начальнику РАГСУ Франківського району, який мені дуже допоміг у вирішенні цього питання. Прокуратура, як звичайна, так і військова – те саме. Подала скарги ще кілька місяців тому. А наразі лише прийшла відповідь, що передали на розслідування, чекайте відповіді. І досі тиша. Мабуть, теж не мають часу на дружину Героя. А про військкомат взагалі мовчу. Чесно, ганяють мене, як собаку. У них там свої закони, що хочуть те і роблять.

Читайте також: Щоб було не дуже весело і не дуже смішно: як змінився формат проведення весіль у час війни