Богдан Равліковський про вихід з Азовсталі та полон: "Розуміли, що можемо як командири не повернутися, але мусили рятувати своїх поранених"

Про вихід з Азовсталі, майже рік перебування у російському полоні, повернення до України та майбутню перемогу Богдан Равліковський розповідає "Еспресо.Захід" у другій частині інтерв’ю.

Першу частину розмови читайте за посиланням.

Фото: Богдан Равліковський

Вихід з Азовсталі

Рішення про вихід далося вам складно?

Рішення приймали у бункері спільно, це не було одностороннє рішення командира "Азову". Обговорювали умови, як будемо це робити. Але відразу поставили питання так: якщо нам не дадуть команду припинити оборону Маріуполя, ми не виходитимемо, будемо стояти до кінця. Проте якщо буде така команда, тоді вже якось на спільних умовах будемо виходити в полон. У нас дуже багато було поранених, вони гинули. Ми були просто вимушені це зробити. Все командування розуміло ризики, я розумів ризик, який може бути для мене. Розуміли, що можемо як командири не повернутися з полону. Але, щоб урятувати солдатів, які гинули, довелося приймати таке рішення.

Щодо полону. Дуже часто ми чуємо, як росіяни люто ставляться до "Азову", скажімо навіть так, ненавидять його. Яким було ставлення до вас, враховуючи, що ви не тільки "азовець", а ще й львів'янин?

Я виходив останнім. Ми знищили всі засоби індивідуального захисту, зброю, зв'язок, оптику, і тоді я вийшов з командного бункера. Ставлення спочатку було, скажімо так, від "адміністрації" відносно адекватне. Були певні умови, Редіс озвучив їм, вони озвучили нам. Це була стара недіюча колонія. Матраців на початку не було, потім їх дали. Харчування, зрозуміло, погане, вода була десь з озера, було відчуття плісняви чи землі. Почалися допити. Після цього я потрапив на дисциплінарний ізолятор, і там у нас з адміністрацією відносини погіршилися. Дисциплінарний ізолятор охороняли не росіяни, а "деенерівці", їхнє ставлення було набагато гірше, ніж росіян. А росіяни були гірші, ніж кавказькі народи.

Здавалося, що найгірше ставитимуться саме росіяни…

Я так зрозумів, що представники так званих ДНР-ЛНР почуваються якимись ображеними. Вони, знаєте, зараз "і не ті, і не тамті". Тобто і не українці, і не росіяни, а десь посередині, і їх не любить ні Росія, ні Україна. От вони свою неадекватність, нерозуміння ситуації, свою тупість, злість отак проявляють.

Фото: Богдан Равліковський

Полон

Ви перебували у полоні тривалий час, фактично рік. Що допомагало триматися? Як минали ваші дні?

На Оленівці було ще якесь спілкування, а в СІЗО – зовсім інакше. Були свої моменти. У вересні я потрапив у Таганрог. Дні минали одноманітно: зранку перевірка, поїли, цілий день посиділи до обіду, пообідали, перевірка, повечеряли й лягли спати.

А чому постійні перевірки? Що ще вони могли у вас шукати?

Вони дуже нас боялися, азовців не виводили з камери без охорони спецназу. Мене виводили чотири чоловіки: один відкривав камеру, другий забирав, а ще двоє вели. Так ми ходили, голову опускали вниз, руки підіймали догори, у такому положенні, щоб нічого не бачили, із закритими очима. Вони дуже боялися, щоб ми не влаштували якоїсь диверсії, щоб не накинулися на них. Їхня пропаганда добре працює. Поводилися так, наче самі взяли нас у полон, а не ми вийшли добровільно. А вони не мають забувати, що вони нас не взяли, не зламали. Ми вийшли, бо хотіли врятувати своїх хлопців, а не через то, що вони когось залякали.

Упродовж полону отримували якусь інформацію ззовні?

Б.Р. На момент Оленівки у нас ще був зв'язок, було декілька схованих телефонів, ми спілкувалися з вільною Україною, а в Таганрозі не було нічого. Тут лише ходили чутки. Скажімо так, якщо тебе відправили на допит і в тебе був більш-менш адекватний слідчий, то можна було в нього запитати, що з Україною. Зрозуміло, що в основному вони говорили "та що вам там лишилося, там уже один-два дні" і таке інше. Але бували й такі, як-от мені трапився. Він сам був з Ростова, працював у поліції, його просто прикомандирували до цього СІЗО, щоб проводив допити. Він розказав, що ситуація в Україні на той момент відносна. Ні ЗСУ не рухаються, ні росіяни. Тільки локально, там хтось натиснув, там хтось поступився. Це було десь у жовтні 2022 року. У вересні ж, коли мене брали на перший допит, то сказали такі слова: "Ми вже майже взяли Бахмут". Ага, думаю, класно значить, пройшло стільки часу і ще не взяли. І 26 квітня вже 2023 року мені знову говорять: "Наші вже майже взяли Бахмут". Я подумав: о, справи у вас не дуже. Тобто всілякі глобальні новини ми дізнавалися.

Але можливості спілкуватися з рідними не мали?

Не було взагалі жодної. Ні Червоного Хреста, ні ОБСЄ, жодного зв'язку з рідними, ні листування, нічого.

Ви знали завчасно, що вас планують обміняти?

Ні. Це сталося вночі, відчинилася камера, назвали моє прізвище і сказали "з речами на вихід". Я зрозумів, що їду кудись на етап. Але ще не розумів, куди. На поверсі камери були ізольовані, але я чув, як виводять офіцерів і командирів. Думав, що ми кудись їдемо далі. Нас завели у бокс, де всі були переважно офіцери й командири. Ми почали спілкуватися, куди їдемо. Ніхто не знає, може, обмін, а може, далі. І тут ми почули, що привели жінок. Це були жінки "Азову" із СІЗО. Ми зрозуміли, що, скоріш за все, це обмін. Бо жінок із хлопцями так просто не вивозять разом. Це підтвердилось, коли ми сіли в літак. Ми були зі зв'язаними руками, зав'язаними очима, але пілот чи хтось з екіпажу літака сказав такі слова: "Самоє страшноє для вас уже закончилось". Тоді я зрозумів, що все, це обмін.

Повернення до України

І які перші відчуття від прибуття додому?

Знаєте, я з усіма спілкуюсь, і всі хочуть почути якесь "вау". Якщо чесно, ніяких вражень. От просто жодних. Тобто я радий, що повернувся, але розумію, що там ще залишилися хлопці, з якими треба працювати. І скажімо так, я видихнув, тому що для мене це закінчилося. Чому? Тому, що я був командир і мені хотіли інкримінувати різні статті. Відповідальність за порт, вони там спочатку хотіли мені приписати, нібито катував російський екіпаж корабля, про який я розповідав. Пізніше – начебто цивільними прикривався на Азовсталі, тобто тримав цивільних у заручниках у бункері. Що ми крали золото, катували полонених… Доходило до різної маячні. Просто видихнув, бо це ж постійно сидиш в такій напрузі, що тобі зараз розкажуть знову, для чого беруть на допит. Доходило й до фізичного насилля. І ти не знав ніколи, що чекати завтра.

Фото: Андріана Стахів

Щодо полонених, яких ще доволі багато. У нас відбувалися різні акції на підтримку полонених азовців і бійців інших бригад. Тоді висловлювали різні думки. З одного боку, що привертати увагу потрібно, а з іншого – що це може нашкодити. Яка ваша думка з цього приводу?

Тут немає єдиної правильної відповіді. Чим можна нашкодити? Тим, що з'являється певна ціна, тобто, наприклад, ціна за азовців. Але з іншого боку, якщо ніхто не буде згадувати, то, напевно, ніхто може й нічого не робити. Тому питання двояке. Але говорити треба. Бо треба розуміти, що Росія не виконує свої зобов'язання, вони не допускають туди нікого. Ми не знаємо, що зараз там діється. На момент, коли я там ще був, розумів, що відбувалося. Від того моменту нічого не знаю. Туди не пускають жодні міжнародні організації. Сюди в нас до російських полонених пускають усіх. І якісь консули, і патріархи церковні. Всі дивляться, як у нас сидять росіяни. А що там – не розуміє ніхто.  Це треба висвітлювати обов'язково, щоб привертати увагу світу, що країна, яка веде війну, не дотримується жодних міжнародних правил її ведення. Вони собі захотіли й закрили, перевозять куди хочуть, як завгодно допитують, судять собі, як хочуть. Знаєте, як воно там відбувається? Доказів немає жодних. Усе просто зі слів когось. Тобі от кажуть, що ти там когось убив, "усе, ми тебе посадимо". Це неправильно, світ має розуміти, що з ними жодних справ краще не мати, накласти на них якомога більше різних санкцій, що б вони просто загнулися.

Після реабілітації ви повертаєтеся до служби?

А як військовий може не повернутися? Я повертаюсь на службу, а командир прийме рішення, де буду найбільш корисний – там і буду.

Як ви бачите українську перемогу?

Здобути її силовим методом, думаю, буде складно, дуже складно. Це радше дипломатичний шлях. У будь-якій війні, мені здається, виграє дипломатія. Але дипломатія тільки на наших умовах. Тому що сторона, яка постраждала, – це ми. Країна-агресор має бути обов'язково покарана на наших умовах, на умовах світу. Не тільки Україна має висувати умови, а й світ, бо лендліз працює, закордонні гроші тратяться. Це не тільки наша війна, це війна всього світу. Кожен має претензії зараз до Росії. Вона має відшкодувати дуже багато. Не знаю, які репарацій вони мають виплатити, але вони мають пошкодувати про те, що зробили. І це має бути очевидно для всього світу, що країна-агресор, яка порушує міжнародні правила війни, міжнародні кордони, має бути покарана.

Але попереду ще тривала боротьба.

Тривала. Потрібно розуміти, що ми всі чекаємо закінчення війни, але це буде не скоро. Коли ми навіть повернемо всі свої кордони, залишиться проблема з відновленням України, з виявленням тих "гнилих", скажімо так, елементів суспільства, і будування великої незалежної України. Знаєте, от була Помаранчева революція, Майдан і нарешті зараз треба вже закінчитися це все, поставити велику крапку, зрозуміти свою ідентичність. Що ми – українці, цілком стала самостійна нація.