Азовець Богдан Равліковський про переправу з порту на Азовсталь: "Цей день у мене був найжорсткіший у Маріуполі"

Про оборону порту Маріуполя та бої за Азовсталь читайте у першій частині інтерв’ю "Еспресо.Захід" із Богданом Равліковським.  

Фото: Андріана Стахів

Ви воюєте із 2014 року. Знаю, що були в Нацгвардії, а потім перейшли в "Азов". Як ви потрапили саме до "Азову" і чому саме "Азов"?

Я навчався у Львівському держуніверситеті внутрішніх справ за фахом "правознавство". Закінчував його вже на заочній формі і, щоб не втрачати час, одразу пішов служити у внутрішні війська. Здебільшого ми займалися внутрішньою охороною, вартою. 2014 року ми, близько 20 людей, поїхали під Слов'янськ брати участь в АТО. Тоді більше стояли на блокпостах, а згодом нас повернули у військову частину до Львова і тривалий час ми нічим особливим не займалися. Частина набрала два батальйони мобілізованих, ми трохи їх готували. Якщо чесно, мені стало трохи нудно. Власне, чому "Азов"? Там були друзі, і це було, як на мене, у той момент трохи радикальніше формування, де мені хотілося бути. Завжди мріяв послужити у якомусь спецназі. Так потрапив у бригаду тоді ще полку оперативного призначення "Азов".

Загалом "Азов" завжди таким сприймався особливим.

Так, він завжди войовничіший.

…І патріотично спрямований.

Так воно завжди й було. Нас не любили, бо ми десь виходили за певні рамки. Але для себе ми ті рамки завжди чітко створювали. І так працювали. Напевне, в Україні зараз трохи бракує таких підрозділів, як "Азов". Зараз от уже під час повномасштабної війни створили третю штурмову бригаду "Азов", є ще низка таких підрозділів, але бракує молодої агресивності. Переважно набирають мобілізованих, а це часто люди старшого віку, не вистачає цього напору.

Під час АТО де ви встигли побувати з "Азовом"? Де служили?

Спершу частково був у Широкине (це були локальні задачі), тоді Попасна, Чонгар. Пізніше, коли почалася ООС, ми мали завдання із контрснайперської боротьби. Але я теж більш локально. А глобально "Азов" заїхав 2019 року на Світлодарську дугу. Від початку й до кінця я був там.

Початок вторгнення

Ви зустріли 24 лютого 2022 року на фронті?

Я зустрів його трохи раніше, воно для нас почалося 22-го. Тривав офіцерський курс, але ми його перервали. Редіс, командир загону, сказав, що йому не подобається ситуація, яка зараз складається в Україні. Він сказав: "Готуймось до війни". А 24 лютого я вже виконував бойову задачу з протидиверсійної оборони Маріуполя й усього узбережжя. Був старшим у складі групи швидкого реагування в Маріупольському порту.

Тобто фактично до 24 лютого ви вже знали, що це почнеться?

Ми не знали, але очікували. Накопичення сил і засобів ворога було дуже великим.

А було ще до тих даних відчуття, у що все може перерости? Під час АТО?

Це все було на інтуїції, на досвіді. Бо накопичення такої кількості ворожої сили не спостерігали раніше жодного разу. Це було вперше, і до цього ми вже були готові. Ще влітку, як тільки ворог почав накопичувати війська, ми їздили на різні завдання, були на кордоні з Росією, у Станиці Луганській, де проводили контрдиверсійні заходи. А під зиму наміри ворога стали зрозуміліші.

Маріуполь. Зараз це одне з найбільш зруйнованих міст в Україні. Ворог руйнував його цілком свідомо, чи це було просто гатіння по всьому, до чого могли добратися?

Це було свідомо-несвідомо. Зрозуміло, що вся артилерія, яка летіла на місто, влучала в інфраструктуру. Плюс, свідомо тим, що він не міг прорвати нашу лінію оборони, тому знищував будинки, всю інфраструктуру. Часто нам ставлять запитання: чому ви не вийшли в поле воювати? Та в нас у статуті Сухопутних військ є такий пункт "бій у місті", де чітко зазначено, що бої в місті відбуваються за великі вулиці, парки, великі капітальні будівлі. Ми інакше не могли. Співвідношення сил було здебільшого на боці ворога, але ми вирівнювали тим, що мали забудови, будинки, було де сховатися. Тому так виходило. Але такі удари, як авіацією по пологовому, по драмтеатру в той час – це було вже напевно свідомо з боку ворога. Він хотів створити паніку серед містян. Удар по електростанціях – вимкнули світло, зник зв'язок, немає води, опалення, і тоді вже йшли удари по місту. Такі, щоб підбурювати народ, щоб люди злилися на нас.

Фото: Богдан Равліковський

Ви казали про "вийти в поле", але це означає бути повністю відкритими.

Так! Вони на це й розраховували. Та й, якщо чесно, я не вірив, що нас почнуть штурмувати в місті. Але після початку бойових дій зрозумів, що буде гаряче й напевно довго. Нас тоді було мало. На той момент тримати Маріуполь було дуже складно. Зі всіх структур, які були тоді у місті, "Азов" був найбільш організованим. У нас був зв'язок і чітко побудована гілка командування. В інших підрозділах не так. У ТрО було складно, в Нацгвардії теж непросто, тому що там були й солдати-строковики, і контрактники. А ще прапорщики й офіцери, які мали трошки іншу специфіку роботи. Були поліцейські, з ними ще складніше, бо вони працюють у правовому сегменті, а там не це було потрібне. Були моряки, яких теж у ході боїв треба було інструктувати і проводити з ними, скажімо так, практичні заняття. Я дуже довго з одними веемесівцями сперечався, змусив їх одягати аптечки, бо вони їх носили десь так, як брелок, легко могли залишити. А я змушував їх вчепити аптечку на себе, на броню.

Оборона порту

Я знаю, що ви обороняли Маріупольський порт тривалий час. Як це взагалі відбувалося? Як побудували цю оборону? Як вдалося його стільки часу утримувати за такого напору?

До 24 лютого в мене вже стояли певні задачі. На випадок диверсійних дій або нападу у мене був порядок. Перша моя задача – це прикриття інженерної групи, що займалася мінуванням узбережжя. Не самого пляжу, протикорабельні міни розкидали у воді. Вони не спрацьовують на людей, а тільки на борт. Друга – побудувати мінімальну оборону в порту. Це завдання до 24 лютого. Після вторгнення я зрозумів, що той командир, який був у порту й відповідав за мене, за моє командування, був, скажімо так, некомпетентний.

Фото: Богдан Равліковський

Тобто це був не "азовець"?

Ні-ні, це був капітан, командир корабля "Сагайдачний". Сам корабель був на ремонті, а капітана прикомандирували до порту Маріуполя, де він займався організаційними питаннями. І на той момент був моїм командиром, командиром інженерів, двох катерів Гюрза", які там залишилися, і командиром корабля "Донбас". Тобто командував усім угрупованням у порту. 24 лютого він дуже сильно злякався і не знав, що робити. Розпустив людей, вони їздили в різних напрямках, сідали на цивільні машини, кудись виїжджали. Я просив його контролювати людей. Приїхав на БТРі тоді до нього під корабель, у мене все було нормально, я мав 6 "азовців" і Національну гвардію, вони також тоді виконували задачі в порту.

Але ж 6 людей – це зовсім мало.

Мені було достатньо на перший момент. Потім уже в міру ускладнень давав запити командиру батальйону і він виділяв більше людей і засобів. А цей командир був у паніці. Я його кажу: "Командуйте людьми, зупиніть їх, бо вони сідають і кудись їдуть". Коли з Бердянська виходили два катери в нашому напрямку, почали втікати, тому що не знали, чиї вони. У підсумку виявилося, що це прикордонні катери. А ті втікали, потім поверталися. Я зв'язався зі своїм керівництвом, пояснив ситуацію. Кажу: тут людина якась неадекватна, кудись їде, приїжджає. А потім о третій ночі 25 лютого я дізнався, що вони вже під Запоріжжям.

Вони покинули порт?

Так, і Маріуполь. Виїхали, я так розумію, зі своїм командуванням, залишили своїх бійців без командирів і оті два катери. Він сказав їх затопити. Я підійшов до капітанів катерів, вони кажуть: "Ми будемо топити і їхати". Я кажу: куди? Тут у вас два непошкоджені, робочі катери. У них є по два модулі на кожен, що можуть вести вогонь, можуть згодитись. У них є локатори, боєприпаси. Ми дуже багато боєприпасів звідти взяли потім хлопцям, які приїжджали до нас, вантажили ті боєприпаси й везли в Маріуполь. Так само зливали паливо для танків із військових кораблів.

Скільки часу ви утримували порт?

Порт ми тримали до переправи. Десь у середині березня активно почали вести бойові дії в самому порту. До того це були переважно прильоти артилерії, спроби ворогів розмінувати порт. Два проходи були заміновані, в них були затоплені плавзасоби: два ремонтні крани і старе судно. Рашисти припливали на двох катерах, пробували розміновувати. Знешкодили одну міну й утекли. Ми спостерігали за цим, коли вони припливли знову, знищили катер. Після цього зайти в порт з моря вони вже не намагалися. Згодом ворог пробував заходити у порт піхотою. Там була гора, з якої вони спустилися, але ми їх повністю вибили. Вони відійшли й заховалися в цивільних будинках, з дідом, який там жив. Змусили йог збирати зброю: дід виходив і забирав автомати, боєкомплекти в тих, хто загинув з їхнього боку.

Фото: Богдан Равліковський

Бо вони розуміли, що ви не будете в нього стріляти?

Так. Окупанти сиділи в тому будинку, а вночі пробували з нього вийти. Але на той момент уже приїхали наші хлопці з тепловими прицілами й вийти їм не дали. Втрати у них були 10-12 осіб за цей день і ніч. Після цього вони ще пробували один раз пройти, але теж без успіху. Пригнали танки, я очікував, що їхатимуть зверху, й вибудував оборону на гору. А вони приїхали вздовж пляжу. Ми швидко перебудували оборону. КПП були закриті бетонними блоками, тому танки не могли туди потрапити, але вони пробили стіну й так заїхали в порт. У нас було не дуже вигідне положення, довелося трохи відійти. Тоді ми знищили один ворожий танк. А другий стріляв просто хаотично по будинках. Ми підібрали позицію, підбили танк, з нього вибіг екіпаж і втік разом із піхотою й цілим танком. Наступного ранку вони намагалися забрати цей танк, але ми його знищили. Окупантам це не сподобалося, вони почали масовано обстрілювати нас з артилерії, а пізніше знову спробували заїхати танком. Але ми залишили від нього тільки чорну пляму – знищили разом з екіпажем. Тоді вони зупинились і зрозуміли, що в порт їм не пройти. Почали працювати з гори, заходити нам у тил і фланги. Мені довелося потроху зміщувати свої позиції. До речі, нещодавно я спілкувався з хлопцями з корабля, які передавали подяку за те, що ми їх врятували. Це був український екіпаж, вони були на кораблі, коли туди влучила російська ракета. Корабель загорівся, і ми вночі їх евакуйовували.

Військовий корабель чи цивільний?

Цивільний, це все були цивільні. Усі екіпажі перебували на кораблях. Ми оборону будували так, щоб не зачепити їх.

Фактично ви мусили будувати оборону таким чином, щоб уберегти ще й своїх цивільних?

Так. Там навіть один російський екіпаж був. Я про нього дізнався, коли командир батальйону сказав, що було перехоплення й виявили, що в нас у порту є корабель з російським екіпажем: "Знайдіть, бо вони коригують вогонь". Вони виходили на місток і спостерігали в оптичні засоби за тим, що робиться. Я забрав у них усі електронні носії – телефони, ноутбуки й оптичні прилади. Мені сказали вивести росіян і десь закрити, ізолювати. Але я вирішив, що не маю зайвих сил охороняти їх і ще й годувати, тому залишив на кораблі. Забрав український прапор. Він, до речі, був чистий, а їхній російський дуже брудний.

Фото: надане Богданом Равліковським

Переправа на Азовсталь

У який момент ви мусили відходити і як це відбувалося?

Це було 14 квітня, вечір. У нас не вистачало сил, ми вже були в оточенні. Ізольовані від Азовсталі. Командир батальйону сказав, що будемо здійснювати переправу. Триматися нам було складено, нас затискали до моря. Тобто день-два – і нас могли таки розбити. Мені подзвонили і сказали, щоб готував колону. На третю годину колона мала бути у визначеному місці. Це була вулиця під морем.

Там ще можна було вийти?

Так, там ще було відносно безпечно в цей момент. Ми мали прориватися з боєм назустріч до Азовсталі. Уночі я зняв хлопців з позиції, озвучив порядок дій. Те, що ми не могли вивезти, знищили. Спалили фуру з боєкомплектом і з автоматами, бо просто не було стільки людей. Я їхав на БТРі перший, за мною їхав "Урал", за ним – 23-й загін морської охорони й поліція. Ми виїхали, зупинилися, почався артобстріл, мусили вийти, тоді знову зайшли й поїхали. Цей день, напевно, в мене був найжорсткіший у Маріуполі. Того часу, за який ми організовували цю переправу, було вкрай мало. Три години не вистачає, щоб організувати таку операцію. Але довелося. Як на мене, це було правильно. Тому що ми хоча б з'єднали свої сили й засоби на Азовсталі. 

До речі, на початках, поки ще стояв порт, нам дуже допомагали гелікоптери, які прилітали. А от з переправою вже було важко. Ми доїхали до першого мосту, там утворився корок, я вийшов з БТРа, почав "розрулювати" його – це все під обстрілами, артилерія не замовкала. Врешті всі роз'їхались і мій БТР з "Уралом" поїхали без мене. То півтора кілометра ще біг пішки на Азовсталь. Перейшов цей міст із берега на берег, втомлений. Думаю: все, вб'є – то вб'є, я вже ледве гребу ногами. Але добіг, зайшов у перший бункер. Було дуже багато поранених під час переправи, їм надавали допомогу. Я віддав один свій турнікет (у мене їх було десь 3 чи 4), мав із собою ножиці, тож різав одяг, поки медики надавали першу медичну допомогу хлопцям. Були такі, що без ноги приходили, а було, що відрізали кінцівки прямо там. Під час переправи загинуло багато моїх друзів. І мій найкращий друг. 

А що сталося з тими цивільними екіпажами, які залишалися в порту?

Нам не було куди їх забирати. Цивільні залишилися на кораблях. Їх уже, як я знаю, евакуйовували так звані деенерівці. При цьому їх не просто відпустили, як цивільних, вони ще потрапили в полон, проходили фільтрацію, потім сиділи в Донецьку. І вже потім їх обміняли через Крим.

Оборона Азовсталі

Після переправи ви залишилися на Азовсталі?

Так, мене призначили командиром батальйону на Азовсталі після того, як попереднього командира, мого товариша, поранили. Я прийшов до Редіса, він визначив мені ділянку фронту, це була шлакова гора й до других КПП. Здебільшого я займався організацією. Спершу все йшло непогано, хлопці ще мали трохи мотивації. Нам дали кілька днів відпочити після переправи, відіспатися. Тоді я організував штаб батальйону, розподілив обов'язки й ми почали займати оборону. Але в травні моральний дух почав падати. У нас були втрати, ми були ізольовані, було мало простору для маневрів, не мали боєприпасів великого калібру. До всього нас постійно били ворожа авіація й артилерія – воно просто не замовкало. Завжди мали інформацію, коли вилітають літаки, тому ми були готові. Вони за ніч робили 3-4 заходи. Було складно, бували моменти, коли заходив їхній СОБР, а вони навчені. Це вже не ті "деенерівські аматори", які штурмували нас раніше в Маріуполі, а професійні війська. Потім у нас забрали шлакову гору. Хлопці були дуже втомлені, не могли обороняти її. Мені довелося особисто прийти й мотивувати їх. Ми тоді змогли піднятися на гору, декількох ворогів знешкодили, та вже не могли втримувати її. Тому перебудовували оборону далі.

Фото: надане Богданом Равліковським

По суті ви постійно перебували на межі.

Завжди. Я поранив ногу на горі, коли спускався. Думав, що зламав, бо почув хруст. На наступному завданні нас штурмували собрівці. У нас був дуже поганий зв'язок, засоби РЕБ противника глушили його, і мені довелося бути ближче до бойових дій. Тоді отримав поранення лівого ока. Але зараз усе добре.

Як була побудована допомога пораненим?

На Азовсталі був організований госпіталь в одному з бункерів. Усіх поранених доставляли туди, але це було непросто, тому що все треба було робити дуже швидко. Спершу надавали допомогу на місцях, пробували стабілізувати людину. Якщо боєць був стабільний, він ще міг чекати кілька днів. Ми обирали моменти, коли могли приїхати на машині, швиденько завантажити поранених, відвезти й машину знову заховати. Бо техніки у нас ставало все менше й менше через постійні обстріли. У мене була МТ-ЛБ, якою я старався евакуйовувати людей. Вона просто вилітала на всіх парах, забирала і знову залітала, вивантажувала пораненого, там його забирала еваккоманда й заносила в госпіталь. А машина поверталася назад.

Напевно, все мало бути просто посекундно розписано.

Не те слово, дуже чітко все робилося. Підіймався квадрокоптер, організовувалась команда, яка їхала. Квадрокоптером оцінювали ситуацію довкола, і тільки тоді ми могли працювати. Встановлювали спеціальні засоби, аби в разі атаки на машину могли її відбити. У самому госпіталі я був, мабуть, рази два. Приходив до свого побратима, попереднього командира батальйону. І ще раз із пораненим оком. Це було таке собі місце. Тут лежали військовослужбовці, які загинули, в пакетах, тут ходили й лежали поранені, і тут же проводили операції просто на столі, на ношах. Не було окремої операційної, бо ворог завдавав ударів по госпіталю, там була провалена стіна. Медикаментів під кінець не вистачало. Тоді Редісу з командою довелося приймати рішення припиняти оборону Маріуполя за командою головнокомандувача Зеленського.

У другій частині розмови з Богданом Равліковським читайте про вихід з Азовсталі, майже рік російського полону та повернення до України.