Війна – це рутина, а кіно – магія

Сюрреалізм, війна, Донбас. У заручниках – люди. Звуки, що сповнюють їхні будні, – не шум автівки чи галас перехожих. Вони звикли до гуркоту обстрілів. Наймолодші навіть не уявляють, що може бути інакше. Як це – жити в умовах війни у XXI столітті, – спробувала показати у своїй дебютній документальній стрічці "Земля блакитна, ніби апельсин" режисерка Ірина Цілик. Кіно вже здобуло перемогу на американському фестивалі Санденс та зібрало низку нагород у Європі. Тепер на великих екранах його зможуть переглянути й українці.

Журналістка "Еспресо.Захід" розповідає про особливості фільму.

Усе починалося з проєкту "Жовтий автобус", коли об'єдналися професійні кінематографісти і влаштували кінотабори для підлітків у "червоній зоні" війни. Їм вдалося зацікавити багатьох дітей.

"Я сама спостерігала, як це все відбувається. Ти приїжджаєш і бачиш, що для них війна – це рутина, а кіно – магія. Тому спочатку була ідея знімати документальний фільм про цей проєкт. Наша продюсерка Анна Капустіна все це вигадала й почала шукати команду. Спершу мала бути одна режисерка, але в них "не зрослася" співпраця, і мене за тиждень до пітчингу Держкіно запросили у проєкт. Коли я почула про дітей і Донбас, то зразу погодилася", – розповідає Ірина Цілик.

Знімальна група їздила у кінотабори й шукала героїв. Режисерка розгубилася, бо не знала, як об’єднати всі історії, зібрати докупи пазл. Ключовим моментом стало знайомство з двома сестрами – Мирославою та Настею Трофимчук. Дівчата запросили команду проєкту до себе в гості.

"Ми приїжджаємо і бачимо маму, бачимо абсолютно кінематографічний будинок, кольори, котів. Чуємо музику. І все за один день. Ми закохалися і зрозуміли, що хочемо знімати кіно тільки про них. Таке рішення дозволяло зробити глибоку стрічку", – пригадує режисерка.

Назву документалки підказала літературна критикиня Ганна Улюра. Ірина попросила описати відчуття, коли на кожному кроці натрапляєш на поєднання непоєднуваного, коли бачиш паралелі війни і миру. "Земля блакитна, ніби апельсин" – це цитата поета Поля Елюара, що описує сюрреалістичний Донбас, і Красногорівку зокрема.

"Це коли стоять дві випускниці й фотографуються у красивих сукнях на фоні розбитої школи, а позаду їде військова техніка. Там такої поезії дивної, химерної дуже багато. Ще під час "Жовтого автобуса", коли проводили майстер-класи, показували класику, то чули за вікнами звуки обстрілів. Діти сиділи й не реагували, а ми ошелешено спостерігали. Або коли діти з Авдіївки знімали своє кіно на дитячому майданчику біля мінного поля. Вони нам постійно нагадували, що туди заходити не можна й у перервах між зйомками танцювали драм-енд-бейс", – каже режисерка.

Фільм створювали два з половиною роки, але героїв знімали упродовж 2017-го. Творча команда спочатку жила в одному з гуртожитків Красногорівки, але згодом головна героїня фільму – мама Анна – запропонувала переїхати "кіношникам" до себе. Сім’я жінки – справжня аномалія у безлюдному місті. Вони – не скривджені жертви, а сильні особистості, що не пускають війну у свій дім, який є простором творчості та затишку. Четверо дітей грають на музичних інструментах і разом з мамою знімають кіно про себе, проговорюють травми. Старша Мирослава здобуває освіту операторки, молодша Настя мріє про режисуру. Всі розуміють, що у разі прямих обстрілів будинок розвалиться і не врятує навіть підвал, де вони ховаються. Анна намагається не давати дітям почуватися самотніми, проте усвідомлює, що прирекла їх на життя без спокою. Жінка не могла покинути своїх матір та сестру. Також каже, що не можна, щоб у місті нікого не лишилося: хтось же має дати надію на майбутнє і починати відбудовувати, коли закінчиться війна.

"Ми мали справу з їхніми реальними страхами і мріями, секретами. Камера дає "владу", а показати життя можна дуже по-різному. Нам пощастило з героями, бо вони були дуже відкритими, справжніми. Звісно, вони певний час звикали до камери, але й ми були наполегливими. Коли ви разом працюєте й живете, готуєте їжу, розмовляєте про життя, то ясно, що станете друзями. Щоб зняти добру документалку, треба з людьми провести стільки часу, щоб вони забули про камеру й почали сваритися, сміятися, плакати. Все те, що роблять люди вдома. Сподіваюся, що сім’я не пошкодувала, що впустила нас у своє життя", – каже режисерка.

Ірина Цілик не знала, куди заведе спільний досвід. Кульмінацією фільму став момент, коли кожен із сім’ї, а також мати та сестра Анни, говорили на камеру про особисте сприйняття війни. Тоді герої більше розкриваються. Зникає будь-який вплив камер. Люди розгублені, у декого тремтять руки. Настя каже, що коли стріляють, то дуже легко визначити, звідки обстріли: якщо від них, то звук дуже схожий на кулю, а коли "прилітає" до них – кривий прямокутник. Дівчина сміється, проте каже, що війна зробила її злою та агресивною і кудись забрала добру й спокійну дитину. Для Мирослави війна – це порожнеча, бо від тебе їдуть всі друзі, ліси вирубують, водосховища стають пустими. Один з наймолодших синів пояснює, що війна – це коли стріляють, вони йдуть в коридор, а коли перестають, то повертаються спати.

Сім’я таки завершила фільм про себе. Ірина Цілик каже, що, можливо, саме через таке втручання в життя вони й почали робити кіно. До того знімали короткі відео, тренувалися й експериментували. Проте Мирослава не задоволена результатом.

"Дівчина казала, що вийшло недостатнього добре, але коли вона з нами поїхала на прем'єру на Санденс, то усвідомила, як це круто – мати фестивальне життя фільму. Ми всією командою її переконували завершити монтаж, бо коли ми закінчили з нашим фільмом, то змогли допомогти їм. Вона допрацювала й почала подаватися з нею на фестивалі, й стрічка була вже на кількох українських. Важливо, щоб робота доходила до глядача й жила своїм життям", – розповідає Ірина.

"Земля блакитна, ніби апельсин" демонструє, як жити серед руїн, як сміятися і не звертати увагу на вибухи. Це життєствердне кіно про реалії війни, яка триває паралельно з мирним життям.

Фото: Андрій Яриш

Також читайте: "Формулювання "російсько-українська війна" звучало у США часто", – режисерка Ірина Цілик.

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.