Історії зі щасливими хвостами

Про Львівський дитячий еколого-натуралістичний центр в Україні знають те, що там живуть бабаки, які щороку прогнозують прихід весни. Проте, крім цих милих тваринок, тут мешкає понад 2450 видів тварин або близько чотирьох тисяч особин, враховуючи усіх екзотичних комах та риб.

Основне завдання цього закладу позашкільної освіти – навчити дітей доглядати за різноманітними тваринами та рослинами. Саме для цього й створили зоопарк у 1996 році.

Він розпочався з перших трьох експонатів – водяної ігуани, королівського пітона та тріонікса (черепахи). Їх привезли з Харкова. Згодом до них додалися місцеві види тварин. А також зареєстрували в Мін’юсті перший в Україні реабілітаційний центр для тварин, які постраждали від діяльності людини.

Отож, чи не всі тварини опинилися тут через надмірну опіку та увагу людей, які не вміють або не хочуть правильно дбати про них і забувають, що дикі тварини – це не гарні пухнасті іграшки.

Найбільше кроликів, хом’ячків та морських свинок приносять сюди наприкінці весни – на початку літа. Люди планують відпустки та поїздки. А тваринок нема куди подіти. І не було б бідою, якби їх сюди віддавали тимчасово. Але, на жаль, вже потім ніхто не приходить за домашніми улюбленцями.

Також влітку приносять багато молодих птахів та білочок. Їх тут вигодовують та випускають на волю.

Про долю хвостатих та безхвостих мешканців зоопарку розповів директор Львівського дитячого міського еколого-натуралістичного центру Ігор Антахович.

Цьомчик, Клео та інші копитні

Лама на ім’я Цьомчик є найбільшим мешканцем цього зоопарку. А також – першим копитним. Він переїхав сюди з рівненського зоопарку. У тому стаді Цьомчик був найменшим та найслабшим. І йому не раз діставалося від усіх іншим лам, у тому числі й від його батька. Але йому пощастило потрапити до Львова, де його вже ніхто не ображає.

А ось історія іншого лами, на ім’я Клео, більш трагічна. Він жив у селі Лішня Дрогобицького району Львівської області у приватному зоопарку. Але одного дня власник тварин втік за кордон і залишив напризволяще всіх тварин. Вони деякий час під’їдали, що знаходили на подвір’ї. А потім почали голосно кричати з голоду. Місцеві мешканці час від часу перекидали якусь їжу через паркан. Але її не вистачало. 5 січня 2013 року до Ігоря Антаховича зателефонували мешканці цього села й попросили допомоги. Вже наступного дня, 6 січня, він разом з активістами зоозахисту та представниками екоінспекції був у селі. Легенький сніг припорошив тіла загиблих тварин. А до паркану підійшли два голодних поні. Ламу ж пізніше знайшли у старому сараї в полі, де вона знайшла прихисток від бродячих собак та стару зіпрілу солому для їжі. Ветеринари, які потім оглядали Клео, сказали, що на нього нападали ще й щури.

Отож зоозахисники терміново викликали поліцію та написали заяву про жорстоке поводження з тваринами.

– А навесні до нас звернувся адвокат вищезгаданого бізнесмена з вимогою повернути тварин. Тож ми мусили через суд доводити факт жорстокого поводження з тваринами. І тепер вони є власністю львівської громади, яка їх врятувала, – каже Ігор Антахович.

А сам лама Клео ще два роки не довіряв людям і намагався втекти й заховатися, коли до огорожі вольєра підходили відвідувачі. Тепер його переляк вже минув і він із задоволенням випрошує хлібчика.

У травні цього року зоопарк поповнився ще одним цікавим персонажем – осликом Шуриком. Його кілька років тому придбав для свої дітей один бізнесмен. Але діти виросли і ослик став непотрібним. Тож бізнесмен вирішив продати його на м'ясо. Хоча м’яса там як такого не дуже й було – ослик був дуже худий.

– Він розумний і не такий упертий, як про них кажуть. З ним завжди можна домовитися. Єдине, на що він не погоджується, – вийти з вольєра, коли там ще є достатньо харчів. А насильно його не витягнеш, – каже директор центру.

Детективно-кримінальна історія порятунку червонокнижних птахів-хижаків та історія про нещасливе кохання

Є в експозиції зоопарку й окрема група червонокнижних денних пернатих тварин – орлів, орланів та канюків. Свого часу до Львова з Криму приїхали бізнесмени, які пропонували туристам зробити фото на згадку з таким птахом. Те, що таким чином нещадно експлуатують червонокнижних рідкісних птахів, обурило громадськість Львова.

– На жаль, правоохоронні органи не реагували на цю ситуацію. І тільки завдяки громадським активістам вдалося знайти підвал, який вони орендували для розміщення цих птахів. Умови – жахливі, птахи – напівголодні, – згадує Ігор Антахович.

Аби тих птахів вилучити, довелося залучити навіть ОМОН. А в самому центрі виставити посилену охорону, тому що так звані бізнесмени робили спроби викрасти птахів.

– Мені тоді довелося вийти на одного із львівських кримінальних авторитетів, який при мені зателефонував до Криму і пояснив ситуацію, – зізнався директор центру.

Потім були суди. І в матеріалах кримінального провадження зафіксували факти жорстоко поводження з пернатими. Як-от: орла не годували, якщо він відмовлявся сідати на руку клієнта. Або били, якщо птах випускав кігті чи намагався дзьобнути. Птахів так залякали, що коли їх вилучили, то вони тихо сиділи в клітках та поводились, наче домашні кури. Від гордого орла залишилася тільки зовнішність.

– Тепер вони відновилися. Орлани цього року стали статево зрілими, перелиняли. Вони мають коричневий верх та білий хвіст, через який й отримали свою назву – орлан білохвостий. Ми їм вже зробили гнізда. І будемо сподіватися на пташенят, – говорить Ігор Антахович.

Якщо з’являться малята орлана білохвостого, то є всі шанси випустити їх у природу. Тому що в Україні їх є всього лише до сотні пар.

З усіх хижих птахів, яких врятували від фотографів-заробітчан, загинула тільки одна самка канюка. І то через, мабуть, нещасливе кохання.

– В одному місці сітки вольєра утворився отвір. І ця самка почала через нього вилазити. Спочатку просто сиділа згори на вольєрові. Потім осміліла й перелетіла на горище висотного будинку поряд. До мене приходив голова ОСББ того будинку та скаржився на неї. Бо вона створила пару з диким канюком іншого виду, вила собі гніздо. Тож навколо було постійно багато різних гілок та іншого сміття. Але я його просив не втручатися, потерпіти. Він проявив толерантність. Зрозуміло, що з того пташиного кохання нічого не вийшло: хоч це й канюки, але різних видів, тож пташенят у них не могло бути. Самець, коли зрозумів, що дітей не буде, покинув її. А вона продовжувала там жити. Хоча їсти прилітала до нас. Та одного дня ми її знайшли на землі біля вольєру. Вона була жива, ще крутила головою, але не летіла. Мала якесь пошкодження – чи то хтось стріляв у неї, чи то наштовхнулась на щось і поранилась. На жаль, врятувати її не вдалося, – шкодує директор центру.

Локкі, Сем та Ріккі

Локкі, Сем та Ріккі – це веселі єноти-полоскуни. Їх дуже люблять діти. Єноти теж люблять спілкуватися з людьми. Але, попри їхній веселий норов, утримувати цих веселунів у хаті важко. На жаль, люди, які їх заводили, про це не думали.

Так, єнота Локкі подарував своїй коханій дівчині хлопець. А коли кохання минулося, дівчина зібрала всі подарунки, які отримала від хлопця, й повернула йому. Серед них був і Локкі. Хлопцеві теж тваринка не була потрібна. Турботу про неї він переклав на свою маму. Хоча мамі було шкода Локкі, проте тримати в хаті бешкетника, який навчився відчиняти шафи та інспектувати їх, викидаючи весь одяг та інші речі, вона довго не змогла. Деякий час Локкі зачиняли в кошику для білизни у ванній кімнаті. А потім віддали до Львівського міського еколого-натуралістичного дитячого центру.

Його товариш, єнот-полоскун Сем, оселився тут через кілька місяців після Локкі. Історія його з’яви схожа. Аби показати свою щедрість та кохання, хлопець подарував дівчині єнота. Спочатку всі гарно тішилися пухнастій іграшці. А потім зрозуміли, що єнот – це не іграшка, а тварина зі своїми потребами та інстинктами. Коли Сем став статевозрілим, його тваринні інстинкти зовсім не сподобалися господарям. Отож його позбулися.

– Й у Ріккі подібна ситуація. Його купили батьки для своєї маленької доньки. Але їй ця іграшка стала нецікавою. Тож Ріккі переселили на горище, де його час від часу годували та прибирали за ним. А коли з’ясувалося, що ніхто не хоче дбати про нього, то так само вирішили позбутися, – розповідає Ігор Антахович.

Ріккі наймолодший у цій трійці єнотів. І йому час від часу дістається від старших.

– Локкі та Сем приблизно одного віку. Тож вони здружилися і не конкурували між собою. А тут виникає ситуація: вони два боси місцеві і з’являється який пацан. Зрозуміло, що були конфлікти. Деякі працівники шкодували Ріккі і просили його відселити. Але три самці таки знайшли спільну мову. У них така ж модель поведінки, як і в людей, – вважає директор центру.

Лисиці чорні, лисиці руді та законодавство, що забороняє

Нещодавно у центрі з’явилися й чорно-бурі лисиці. Зовсім ручні, лагідні, довірливі. Не люблять, хіба що, як їх за хвіст беруть. А так би лащилися, як коти. Хоча вирощували їх на хутро.

– Законодавство заборонило діяльність звіроферм та дало три роки на припинення бізнесу. І всі, хто тримав норок, песців чи лисиць, змушені були позбавлятися від них. Ці лисиці в клітці з дитинства бачили людей. Тому спокійно реагують на все, – розповідає Ігор Антахович.

Тепер чорно-бурки мешкають у вольєрі за склом. Тому що в людей не вистачає розуму не пхати пальці до клітки. А тварина може очікувати почастунку й випадково вкусити за пальця. І тоді звинуватять тварину, а не немудрого відвідувача.

А ось рудих лисиць, які тут мешкають, свого часу люди знайшли в природі та принесли додому. І коли тваринки почали заважати жити та створювати проблеми, віднесли у центр.

– Думали, що воно виросте і з ним можна буде бавитись. Ніхто не хоче розуміти, що це – дика тварина. Люди побачили маленьке лисенятко, їм здалося, що воно самотнє, покинуте. Хоча десь неподалік точно мала бути мама-лисиця, яка очікувала, що люди підуть. Крім того, забирати тварину з природи заборонено нашим законодавством. Порушників карають штрафом. Але люди про це не думають. Побачили лисенятко й забрали. Так, воно прикольне, схоже на собаку, звикає до людини, але воно – дике. І коли лисиці виповнюється місяців 4-5, то починаються проблеми. Вона починає шкодити, гризти все, лізти у всі дірки, мітити в квартирі та навіть кусати господарів. Тоді люди шукають, куди б її віддати, – каже директор центру.

Також після набрання чинності заборони цирків з тваринами у центрі поселилися й носухи.

Власне, цирки, де працювали тварини, повинні їх кудись тепер прилаштувати. Але держава переклала цю відповідальність на власників тварин, благодійників та громадські організації. Хоча, логічно, мала б профінансувати створення спеціальних притулків.

– Носухи – це циркові тварини. Якраз коли оголосили про цю заборону, у нас гастролював цирк з Білорусі. Оскільки у них так само діє така ж заборона, то власники тварин вирішили не везти їх додому, а запропонували нам. Ми й забрали, – каже директор центру. І додає, що інших, великих тварин, як от слона, ведмедя чи лева, не візьме – немає місця і нема чим годувати.

Бабаки Мишко, Маруся та Марія Михайлівна

Родзинками центру є, без сумніву, бабаки. Кожного року на Стрітення тут будять бабака, щоб він звістив прихід весни.

Перший бабак, Мишко, також потрапив сюди через те, що той, хто придбав його собі як домашню тваринку, навіть не уявляв що його очікує. А очікували погризені меблі, дроти, пообривані шпалери. Бабак, як нормальна тварина, просто сточував зуби. Це його природній інстинкт, інакше він не вижив би. Та господареві хати це не сподобалося. І він поставив умову дружині: або я з хати йду, або ти віддаєш бабака.

– Принесли нам його 1 лютого. Наступного дня був День бабака. Мишко був дуже добрий та довірливий. Він чемно сидів на руках і спілкувався з людьми. Та це виявилося не дуже добрим для нього. Тваринка занадто довіряла людям. А вони нагодували його смаженим соленим насінням. Мишко мучився дві доби, лежав під крапельницями. Та, на жаль, врятувати його не вдалося. А пізніше так само померла самка, – згадує Ігор Антахович.

Тепер у центрі живе нова пара бабаків. Вони успадкували імена своїх попередників – Мишка та Марусі. І цього року в них народилося маленьке бабаченя, яку тут називають Марією Михайлівною. Вона, як усі діти, дуже цікава до всього та непосидюча.

Мартишка зелена Катя та мартишка мона Чіта

Достеменно невідомо, де народилася мартишка Чіта. Але до Львова вона потрапила контрабандою у трюмі пароплава. Привіз її член екіпажу як подарунок дружині. Жінка бавилася з мавпочкою, як з дитиною. Але коли у подружжя з’явилася донька, то Чіту відправили жити в лоджію, щоб не заважала. Влітку ще там можна було жити. А ось з приходом холодів мавпа почала рватися до кімнати. Господарі не пускали. І одного разу, зачиняючи за нею двері на холодний балкон, просто прищемили хвіст.

Мавпочку привезли до центру з раною, пошкодженими хребцями та запальним процесом. Лікування було тривале. Чіта пережила кілька операцій. А також дуже тужила за своїм домом. А ось господарі відмовилися від тварини й навіть не оплатили лікування. Тож Чіта залишилася жити у центрі.

Тепер вона почувається добре. І коли ми спробували її сфотографувати, принадивши бананом, швиденько зорієнтувалася і вкрала ще один банан. Хоча голодною не була.

А ось Катю збиралися використовувати фотографи для заробляння грошей. Та зрозуміли, що великих грошей на ній не заробиш, і втратили до неї інтерес. Але все одно власник оцінив Катю в кругленьку суму. Зоозахисники оформили її в кредит і щомісяця виплачували власникові певну суму. Хоча сама Катя вже жила в центрі. І працівники сподіваються, що вона житиме тут ще досить довго.

Фото автора

Маріанна ПОПОВИЧ для  "Еспресо.Захід".