Ігор ГУЛИК. Фатум побутового терору

Я не є прихильником Гео Лероса, тим паче категорично не поділяю ні політичних практик, ні поглядів (якщо, звісно, вони є) середовища, до якого він, бодай формально, та все ж належить у Верховній Раді. Але підпал його автівки, жест з очевидними підтекстами та натяками, дає підстави для розмови довкола того, що ж відбувається останнім часом в Україні і яких наслідків очікувати від систематичних інцидентів, які умовно можна окреслити як "побутовий тероризм".

Адепти теорії про "вікно Овертона" стверджують, що суспільний дискурс фактично не має меж. Варто лише вкинути умовному "народові" умовну "кістку", дати зрозуміти, що певну, ще вчора неприйнятну, позамежеву ідею, явище чи стиль поведінки можна обговорювати, як запускається ланцюг незворотних процесів. Джошуа Тревіно, відомий політичний аналітик, пише, що, допустивши можливість дискусії про неприйнятне, воно відтак сприйматиметься радикальним, згодом – прийнятним, ба більше – розумним. Відтак воно стає популярним і перетворюється у норму.

Схоже, нічна пригода зі згорілим автомобілем Лероса, який, нагадаю, оприлюднив компрометуючі записи розмов рідного брата очільника Офісу президента Андрія Єрмака, і ці діалоги засвідчили відверту, брутальну корупцію у вищих ешелонах, яку можновладці чомусь воліють називати модним словом "lift", – отже, підпал авто Лероса, мабуть, мав би підтвердити, що "побутовий тероризм" в Україні дійшов стадії норми.

Чому? Та це логічно. Нумо пригадувати, скільки рукотворних "червоних півнів" пропіяло в Україні останнім часом. Коли недоброзичливці пустили з димом заміський будинок екс-очільниці НБУ Валерії Гонтарєвої, що змушена була емігрувати до Великої Британії, то спільноту шокував не сам факт пожежі, а реакція на особисту трагедію жінки привладного 95 Кварталу і хору Верьовки. У телеглядачів та користувачів ютубу мурашки вовтузилися по шкірі не від кадрів згарища, а від цинізму особливого штибу, закладеного у простенькій, але не весільній пісеньці "Горіла хата, палала…". Cаме цей момент слід уважати прочиненням "вікна Овертона" у суспільному дискурсі про допустимість клоунади на попелищі.

Тоді ходили чутки про помсту Коломойського, який не міг вибачити Гонтарєвій приватизацію ПриватБанку, але, мені видається, не тільки Ігореві Валерійовичу залежало на залякуванні опонентки. Акурат у той час розпочав бурхливу діяльність телеграмний "журналіст", екс-заступник голови АПУ Януковича Андрій Портнов, і саме його злобні стріли на адресу британської вигнанки і її патрона Порошенка стали стартовим пострілом для масованого реваншу.

Далі був цілий ланцюг "побутових терактів" – деякі з них стали предметом всеукраїнського розголосу, і насамперед тому, що стосувалися представників ЗМІ. Підпалений у центрі Львова Mitsubishi Colt відомої журналістки Радіо Свобода Галини Терещук; недавній підпал KIA Cerato розслідувачів з програми "Схеми"змусив ворушитися наших славних правоохоронців. Підозрюваних затримано. Як розвиватимуться сюжети із запахом диму і бензину – невідомо. Тим паче, в українських судах.

Та йдемо далі. Згоріла Tesla екс-очільника Офісу президента Зеленського, фактичного архітектора чинного в Україні режиму Андрія Богдана. Дехто сприйняв це оваціями, мовляв, довгий язик ще нікого до добра не привів, але для багатьох фото і відео біди ще вчорашнього президентського гуру стали прозорим натяком на те, що нічого вічного під сонцем не буває. Але, попри різницю в оцінках, "побутовий тероризм" у суспільній свідомості вже став прийнятним інструментом для зведення порахунків. Здебільшого, політичних.

До цього переліку варто додати недавню пожежу у будинку голови правління та співзасновника "Центру протидії корупції" Віталія Шабуніна.

А скільки схожих за стилем, а головне – за мотивами паліїв та замовників таких злочинів, містить щоденна регіональна статистика Державної служби з питань надзвичайних ситуацій. При цьому яловість правоохоронців і недоброчесність представників Феміди змушують пересічного обивателя до висновку, що, власне, жоден антивладний порух, жодна спроба викриття корупції, найменше публічне невдоволення чи, не дай Боже, протест, матимуть наслідком певні неприємності. І вони є невідворотними, фатальними.

Чому я називаю такі речі "побутовим тероризмом"? Бо, чесно кажучи, Зе!режим свідомо опускає їх до рівня "норми". Постановочні "терористичні акти" на кшталт луцької репризи Кривоша чи зовсім свіжих політичних розбірок "недоброзичливців" з такими ж ягодами одного поля від Киви справляють на публіку значно яскравіше враження, ніж якісь там маленькі трагедії приватних осіб. Масштаби ж не до порівняння…

Однак є суттєвий момент, який не варто забувати владі, яка інфантильно і – найсуттєвіше – показово відсторонено реагує на такі речі. Системні спроби залякати суспільство "побутовим тероризмом" мають зворотній бік медалі. Вони формують стереотип вседозволеності і безкарності у певної категорії громадян, утверджують їх на переконанні, що виходом з будь-якого, "виїденого яйця не вартого" конфлікту, з несуттєвих, дріб'язкових неузгодженостей з сусідом, співпрацівником, начальником чи навіть банальної суперечки у маршрутці є право сильного. Що тільки так можна жити "серед вовків" – або підвивати з ними, або ж гострити ікла.

Але таким робом ми замикаємо коло ненависті і злоби. Коло всеохопного страху, притаманного не тільки, як того бажають залаштункові ляльководи, натовпу, але й самій владі. Бо "той, хто тероризує інших, сам живе життям боягуза". До такого висновку дійшов ще давній александрієць Клавдіан, проте його вердикт актуальний досі.