Той, хто здолав часові кордони: Романові Іваничуку виповнилося б 95

27 травня минає 95 років від дня народження письменника (свого роду революціонера у площині історичної прози, що понад п’ятдесят років власної творчої праці поклав на висвітлення білих плям в історії України від XV до XX століть), політичного та громадського діяча (зокрема депутат Верховної Ради України першого скликання та одного з організаторів Товариства української мови ім. Шевченка і Народного Руху України), лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, Героя України Романа Іваничука. Особистості, яка зуміла здолати часові кордони і була цікавою не тільки для свого покоління, а й для молодих людей. 

Так склалося у моєму житті, що Романа Івановича знала від мого раннього дитинства - ми були сусідами. Правда, тоді, у малолітньому віці  зважала не на те, що є сусідкою поважного письменника, а на те, що той суворий чоловік, який завжди гордо минав нашу дитячу "банду", є татом старших за мене Наталки та Яреми, які мені дуже подобалися і до яких завжди липла, як липнуть малі до старших у дворах п'ятиповерхівок. Це вже потім, коли доросла до прочитання Іваничукових книг та коли обрана професія дозволила просити Романа Івановича про особисту розмову, відкрила для себе, що насправді Роман Іваничук - не такий неприступний, як думала спочатку, і не такий суворий, як видавалося. А є людиною хоч і вимогливою, але відвертою, щирою, з  чудовим почуттям гумору, здатною посміятися передовсім над собою. А ще такою, що просто не терпить людської дурості у всіх її проявах.

Від часу того особистого відкриття і аж до завершення земного шляху Романа Іваничука, мала щастя спілкуватися з цим неймовірно цікавим чоловіком неодноразово. І не лише з приводу його ювілеїв. І не оише для преси. хоча чимало бесід чи їхніх фрагментів побачило світ у різних газетах та журналах. Днями окремі переглядала і ще раз переконалася: великі люди по-великому мислять. А Роман Іваничук однозначно був ВЕЛИКОЮ особистістю. Людиною, думки якої цікаві навіть тоді, коли вона давно уже не з нами. 

Отож, 5 думок Романа Іваничука. Для інтриги. І для роздумів...

"Мені легше осмислювати прожитий час без підручного матеріалу. А властивість пам’яті маю таку, що не лише пам’ятаю, хто що говорив, а й інтонації, якими те чи інше було сказано, тембри голосів усіх цих людей. Я би сказав, що увесь той творчий матеріал, яким живу і який без перерви використовую уже понад 50 років, зібраний мною у дитинстві, юності та ранній зрілості у Трачі, Коломиї та Львові ще до того, як я став професійним письменником. Бо вперше пішов до архіву тільки, коли писав "Мальви". Флобер казав, що "Мадам Боварі" – це я”, і мав повну рацію, бо письменник не може написати того, чого не пережив. Навіть знайдене в архівах має бути ним так вивчене і сприйняте, ніби це його власне пережиття. Інакше воно вийде бліде, пісне, сухе та нецікаве".

"Для письменника посидючість дуже важлива, бо прозаїк має мати не тільки потужну голову, а й потужний зад. Якщо письменник бігає по житті, то ніколи нічого не зробить. Я так просидів усе своє життя. Це не означає, що ніде не ходив: я мандрував, любив жінок, мав товариство, випивав чарку – все було, що належиться людині. Але понад усе я віддавав час отому сидінню за столом – читанню, дослідженню, бібіліотекам, манускриптам, творенню. І коли здобув те, що здобув, то воно вже не загрожує мені зоряною хворобою, бо перебув такі тортури праці, що не вважаю вже свою славу за манну божу з небес. Звичайно, я радий, що маю визнання у читачів, але те визнання не вивищує мене над іншими. Адже ті, інші, теж тяжко працюють у своїй сфері, аби чогось добитися, то яка моя перевага?"

"Слава – страшна коханка... Бо як маєш коханку-жінку, то можеш від неї втекти, а від цеї не втечеш нікуди. І повинен за те, що дала радість першого твору, платити все життя. Бо коли тільки не заплатив новим шаленим потягом до неї, то вона від тебе піде і перетворишся у нікого, бо іншої спеціальності не маєш і до іншої роботи вже не здатний. Зазвичай, люди, яких спіткала така біда, спиваються. Це тому, що не вміли ту коханку-славу задовольнити ще і ще раз, і  так -- без кінця. Ти маєш щоразу доводити, що ти – сильний, хоча то вимотує усі твої сили, всю міць. Однак коли добре постараєшся, то отримаєш  радісні моменти блаженства".

"Бруд, це не та стежка, де варто шукати новизни... Жінка, щоб вийти заміж, має виставити на людський базар свій розум, зовнішність, елегантність. Так і письменник повинен показати себе чимось дуже цікавим, красивим, мудрим і тоді він інтригуватиме. Як не може жінка щонеділі йти до церкви в одному і тому ж одязі, так і письменник має працювати на те, аби кожен наступний твір не був схожим на попередній. Звичайно, він має засвідчувати, що то писала одна і та ж рука, але читач має побачити, що тут інша композиція або задум, або форма і тоді будеш цікавим і новим до смерті. Треба шукати власного стилю в письменстві, але щоб ти був несхожим не лише на інших, а й на себе".

"Я об’їздив майже всю Україну – і противник думки, що за Збручем гірші українці, ніж ми. Я бачив там кращих українців, ніж є сам, бо був обережним, а вони -- Стус, Дзюба, Лук’яненко та багато інших -- за Україну йшли ва-банк. За це я мушу їх поважати, любити і їм вклонятися. А вони мусять вклонятися нашій стійкості. Бо Галичину ніхто не зміг денаціоналізувати, хоча робили це німці, австріяки, поляки, росіяни, однак це не вдалося. Я не бачив ні одного українця в Галичині, який би тут зрусифікувався. Якби не Галичина, то в 1991 році ми б не проголосили незалежність. Бо окремих людей, яким вклоняюся, для цього було замало, потрібно великої української навали на схід. Гарібальді в П’ємонті створив армію, оскільки там жили незаражені австріяччиною італійці, але не Турін зробив столицею, а пішов у ворожий Рим, покорив його, об’єднав Італію і створив Італійську державу. Так само ми не можемо робити столицю України у Львові – бо столиця може бути тільки у Києві. Я би сказав, що Київ – серце України, а Львів – донор її національної свідомості. І слаба Богу, що цей донор у держави є".