Історію Катерини розповідає "Еспресо.Захід".
Виїхати дівчині з Маріуполя вдалося 30 березня.
Катерина до війни була звичайною господинею, інколи підробляла візажистом в місцевому салоні, виховувала двох доньок. Мешкала в центрі Маріуполя.
"Моє життя до війни було стабільне, спокійне. Працювала в салоні краси, робила жінок щасливими та красивими. На вихідних проводила час з рідними. Та мене вирішили…врятувати. Від чого? Від спокійного та мирного життя?".
Вранці 24 лютого Катерина була вдома, мала виходити на роботу. Близько 4-5 ранку почало все вибухати. Вікна, підлога – все тряслося.
"Я прокинулась і одразу почала читати новини. Читаю, а там пишуть, що війна… У мене земля з- під ніг пішла. Я почала себе накручувати – хвилювалась за своїх донечок.
Коли трішки прийшла до тями, то зрозуміла, що треба негайно перебиратися в безпечне місце. Вибухи продовжувалися, а я з вікна на власні очі бачила в небі ракети. Зібрала необхідні речі та я з доньками пішли до підвалу. Сподівалася, що ситуація нормалізується, все заспокоїться.
Те, що було у 2014-му — ніщо проти того, що відбувається зараз. Води немає, їжі немає, газу, світла, зв'язку також. Люди готували з останніх запасів на вогнищі. Виходили всі, коли була порівняно спокійна ситуація, якщо це можна так назвати. Свистіло, бомбило, але коли почало прилітати у двори, стало дуже складно.
Ми майже постійно були в бомбосховищах. 20 днів прожили там, виходили тільки приготувати їжу. Воду пробіжками ходили набирати в джерельцях. Дуже багато людей гинули".
Читайте також: Історія подружжя з Харкова, яке опинилося на Буковині
Перші думки про евакуацію у Катерини з’явилися, коли російськи окупанти почали жити біля будинку, в якому ховалась практично вся її родина.
"Я розуміла, що мої діти на таке життя не заслуговують. Вони не повинні прокидатися від вибухів та жити у підвалі. Мій обов’язок, як мами, позбавити їх цього жахіття.
Ми дізнались, що вже є перші люди, які виїхали власними машинами на свій страх і ризик. Люди почали згуртовуватися, забирати знайомих і сусідів. Весь час місто ходило пішки, так було безпечніше, але в нас був запас бензини.
Ми поїхали з доньками та сусідами, скооперувалися ще з кількома молодими парами з дітьми. З нами вранці рушило ще десь близько 20 машин.
Ми чули, що дорога небезпечна, частина дороги замінована, але міни на дорозі можна розгледіти. Ми їх проїхали. Не було роздумів, страшно їхати чи ні, весь час на адреналіні та бажанні врятуватись.
Коли ми дібрались до більш-менш спокійного місця, я плакала декілька годин поспіль від усвідомлення, що я вижила, ми вижили. Ми можемо просто лягти спати, повечеряти, поговорити — в тиші, абсолютній тиші. Це щастя, якого нам там так не вистачало" - розповідає Маріупольчанка.
"Наразі ми проживаємо в модульному містечку міста Чернівці. Також ми зареєстровані в центрі підтримки "Я – Маріуполь". Ми отримуємо гуманітарну та медичну допомогу. Після всього пережитого, моїм донькам був потрібний психолог, з яким нам допомогли в центрі підтримки. В центрі я знайшла однодумців та людей, які переживають ті ж обставини, які склались. Ми намагаємось всіма силами наблизити перемогу", - ділиться Катерина.
"З самого початку і зараз головною потребою залишається фінансова допомога та стабільність. З працевлаштуванням все вдалось вирішити і після тижневого стажування мене взяли працювати помічницею в салон краси. Віддаючись роботі, забуваються буденні проблеми і я стаю щасливішою, роблячи жінок красивими", - щасливо посміхаючись, розповідає жінка.
Катерина вірить, що всі ці жахіття в країні скоро припиняться і вони з доньками повернуться додому.
"І будемо насолоджуватися прекрасними моментами життя на своїй прекрасній землі, адже їх було так багато, а ми не цінували свого щоденного щастя", - додає вона.
Марія Боднарашек