Морелі, як і 25 років тому, красиві і соковиті, стиглі ягоди обпікають пальці і губи, сік стікає лицем і ліктями, маскуючи сльози, що теж обов’язкові цієї ягідно-підсумкової пори…
У духовний спадок від Дідуся я дістала неймовірно багато. От хоч би цю властивість садити будь-який прутик, який обов’язково обернеться у плодоносяще дерево. Щоліта і щоосені приходжу у сад свого дитинства, зриваю вишні чи сливи і вкотре проживаю свою тиху зелену молитву...
Він вмів будувати церкви без жодного цвяха, майструвати щасливі вікна і саджати рідкісні дерева. Досі не можу без хвилювання переступити поріг у гуцульських храмах, діставати з дерев'яних скриньок намисто чи буденно їсти абрикоси - у мені будиться щось важливе і некероване.
У його руках народжувалося і вмирало дерево, і це було моє особисте Євангеліє. Бо коли я чула різдвяну історію про теслю Йосифа, то радісно підстрибувала: "як наш дідусь!" І навіть всезнаюча бабця, головний богослов у нашій родині, не наважувалася мені заперечити.
***
Дідусь саджав сад. У той день - шовковицю і персик.
- Старий, ти геть з розуму вижив, якщо собі думаєш, що можеш приперти із Запоріжжя прутик і він тобі тут візьме і виросте. Йди ліпше пироги їсти, - вічно практична бабця знає все краще. Ніхто не вірить у наш сад.
Дідусь угукає за звичкою і дбайливо обкопує деревце. Він зараз не тут, краще його зараз нічого не питати - це розумію навіть я у свої 5 років. "Бабусю, ми зараз прийдем їсти, - прикриваю я з тилу. - Накидайте вже, але нам у тарілки із зайчиком". Дідусь мовчки усміхається. Він вдячний мені за тишу. Ми живем так відколи існує світ - ми і наша тиша, м'яка і невидима, як кіт.
***
- Он там набери Насті сливок, бо я пішов Степану вікно доробити, - каже дідусь до бабці якогось літа, коли гілки уже вгинаються від плодів.
Від них нема спасу - ми вже ходимо по м'яких жовтих тільцях і до нас ходить вся вулиця з відрами, а смакоти на дереві не меншає. Хто її там чіпляє на дереві, доки ми спимо?.. Може, якийсь сливовий ангел?..
***
У майстерні густо пахне деревяною стружкою. Тут мій садочок і моя підготовка до школи, мій буквар і моя арифметика. Тут мій рай. Доки мама на роботі, я в найкращих руках на світі. Руки роблять діду Степану вікно. Я можу питати все, за що бабця погрожує мені віником чи різкою Святого Миколая. Тут наші таємниці, про які не знає жодна душа. Тут найкращі у світі кубики, з яких можна скласти палац Снігової Королеви. Тут кіт і тиша.
- Дідусю, дереву боляче вмирати? - питаю самими лише очима.
- А хто тобі сказав, що дерево вмирає? Дерево стає сопілкою і має свою пісню, деревина стає вікном і приносить світло у дім, дошка стає дверима до церкви і впускає молитву до людей, - так починається моя підготовка до іншої школи.
А увечері тріски палають і тріскотять. Бабця спалює сміття, вона любить чистоту. Якась із них відстрибує і летить до мене. Щось світле обпікає мені око. Іскра, за нею ще одна. Далі – не пам’ятаю. Прокидаюся в ліжку, з пов'язкою через усю голову. Я більше ніколи не буду бачити, як раніше, і тому більше користуватимусь серцем, щоб бачити.
***
20 років тому пролунав цей дзвінок. Дідусь ще встиг поремонтувати телевізор і холодильник у медсестринській. І попросив мене привезти радіо, бо дуже нудився в лікарні.
Прийми, Господи, його до Свого Саду...
***
У цю пору завжди здається, що зараз прочиняться двері і за ними покажеться розкуйовджена дідусева голова з вишнями у шапці. Аромати і звуки відносять у дитинство. А двері не відчиняються, хоч пахне сонцем і морелі уже достигли. Дідусь не приходить. Сутінки навколо мене густішають і ще більше відділяють наші світи.
Розлоге гілля творить свій зелений храм без жодного цвяха і ще довго не хоче мене випускати зі своїх обіймів. Я вже зовсім доросла, переїхала у свій дім, і там у мене росте повно всього, що би точно сподобалося дідусеві. Бо зелена молитва має тривати, доки світять зірки і обертаються навколо Сонця планети.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.