"Юнацька спроба перехитрити час", – молодий львівський поет Артур Дронь про досвід видання першої книги віршів

"Еспресо.Захід" розпитав у молодого поета, чим є для нього творчість, чи складно видати книгу в такому молодому віці, та про подальші творчі плани. 

Відколи ти пишеш вірші?

Перші вірші були ще у школі, але потім довго не писав нічого. Коли вступив до університету, то ходив на різні літературники й по-доброму заздрив людям, які виступали зі своїми поезіями. 

А наприкінці першого курсу знову почав писати. Вирішив, оскільки щось виходить, то таки писатиму і десь збережу їх. Хоча своєї поезії тоді ще нікому не показував, а читати вірші на публіку почав аж через кілька місяців. 

Яка історія створення твоєї збірки? Чи складно молодому автору видати книгу? 

Коли я вже два роки постійно писав вірші, їх назбиралося немало. Тож подумав, що ці вірші можна поєднати. Але варто ще було продумати певну концепцію, щоб вийшло щось більше, ніж просто добірка де-небудь надрукованих віршів. 

Тому впродовж наступних півроку впорядковував усе написане, а нові вірші творив з розумінням того, що пишу їх для збірки. А ще в той час вишукував контакти поетів, яких читаю, і думка яких була б мені важливою. Просив їх почитати деякі вірші, прокоментувати чи дати якісь поради. Це було дуже цікаве спілкування, мені багато допомогли, за що я дуже вдячний.

Коли зрозумів, що книжка вже цілісна й така, якою я хотів її бачити, то звернувся до невеличкого львівського видавництва, з працівниками якого був знайомий. Почалася робота над самою книжкою, в цьому допомагали друзі. Редакторкою стала моя викладачка Галина Яценко, обкладинку створила знайома дизайнерка Інеса Білюк, а фото для книжки зробила подруга Ангеліна Бережненко.

 У чому полягає концепція твоєї книги? Чому назва збірки "Гуртожиток №6"?

Образ гуртожитку в цій книжці – це образ чогось постійного у світі дуже мінливому. Гуртожиток – це щось безпечне і довготривале, коли навколо все тривожне й тимчасове. Це резонувало мені з багатьма віршами, і я дописував їх уже з думкою про гуртожиток. 

Перші вірші – це просто спроба зафіксувати важливі пережиті моменти і якось затримати їх або хоча б зробити так, щоб до них можна було повернутися. Це така собі юнацька спроба в певному сенсі перехитрити час та виписати важливий досвід, важливі думки і важливих людей, щоб забезпечити їм постійність у пам'яті.

А з іншого боку, в цих віршах багато урбаністики, студентських і університетських образів, а ще ж і самого гуртожитку. У збірці надрукували фотографії, зроблені всередині реального гуртожитку №6 ЛНУ ім. І. Франка. Ці фото зняті ще до того, як у будівлі провели ремонт і позамальовували всі студентські надписи й рисунки на стінах. Ті настінні "розписи" створювали роками, тож я радий, що нам вдалося зловити дуже особливу атмосферу.

Герої у збірці – молоді люді й їхнє бачення світу таке молоде, в певному сенсі навіть пафосне, наївне чи надто романтизоване. Мені здається, що саме слово "гуртожиток" викликає потрібні асоціації. 

Конкретних тем у збірці багато, але найважливіше там - це почуття однієї людини до іншої людини. Звучить неймовірно банально, але все одно це одна з найцікавіших, найважливіших і найближчих тем. Якщо охарактеризувати книжку тільки в трьох словах – то це будуть слова "місто", "смуток" і "стосунки" (останнє – в найширшому сенсі).

Спершу я писав вірші про людей з гуртожитку. Потім писав вірші в гуртожитку, тож якесь важливе місце йому в тій книжці потрібно було відвести. 

Можеш пригадати, які в тебе були відчуття, коли вперше взяв свою книгу в руки?

Було дуже дивно, в мене було відчуття великої проробленої спільної роботи, втілення чогось, що мало бути втілено, і ще відчуття початку чогось дуже важливого. У кожного є такі моменти, коли ловиш себе на думці, що саме так все і має бути. Тоді я прожив цей момент.

Читайте також: "Перша і головна порада – не варто йти в ІТ лише через гроші", – веб-розробник Олег Михальченко

Які поради тобі дали досвідченіші поети?

Дуже корисною виявилася, наприклад, порада Остапа Сливинського, який сказав, що для вироблення власного стилю добре було б спробувати писати без рим. Хоч до того я писав тільки римовані вірші, з часом прислухався до цієї поради і відкрив для себе, що верлібри – це щось дуже особливе, і вони відчуваються і пишуться трохи не так, як римована поезія. Не простіше чи важче, а по-іншому. Деякі речі хочуть, щоб їх висловили саме в такій формі, й деякі емоційні стани краще передавати саме без рими. Це допомогло і в особистому сенсі, і в контексті вироблення стилю, як і говорив Остап. Тож я йому дуже вдячний за цю пораду.

Для тебе написання віршів – це форма самовираження?

Не тільки, писання – це сукупність багатьох речей. Звісно, самовираження так само, але точно все не зводиться тільки до нього. 

Якщо самовираження – це про те, щоб показати щось назовні, то писання може виконувати ще й полярну роль – давати можливість вишукувати щось всередині і більше розуміти. Писання – це про пошуки, аналіз і узагальнення того, що ти бачиш.  

До слова, також і гарна перевірка речей на важливість. Адже, пишучи про щось – якщо це робити дуже правдиво – можна зрозуміти, наскільки це насправді тобі важливо.  

Ще одна з основних речей полягає у тому, що писання – це процес створення. Мало що може зрівнятися з відчуттям створення чогось. Мабуть, через те мені так і подобається письмо, бо це дуже комплексне й обширне поняття, що має багато властивостей. Це поняття містить у собі стільки всього і може виконувати стільки функцій, що тільки про це вже багацько книжок написали. 

А щодо твоїх книг, ти вже плануєш наступні збірки?

Я зараз продовжую писати. Відколи ми зробили "Гуртожиток №6", просто писав окремі вірші. Зараз знову вибудовується певний концепт, із яким хотів би працювати і з якого згодом могла б вийти нова книжка. 

Але цього разу все зовсім не так, як із "Гуртожитком". У віршах, звичайно, є багато схожих образів, але самі ці вірші трохи про інші речі. Більшість із них – це одна довга розмова двох людей. Не знаю, коли і яким чином з'явиться наступна моя книга, але в тому, що з'явиться – не сумніваюся. 

Ти маєш свою творчу мету, до якої йдеш?

Маю, але вона постійно змінюється. Колись метою було просто писати вірші. Потім – писати хороші вірші, а пізніше – написати невелику книгу поезій. Треба просто працювати, проходити щабель за щаблем. А наскільки далеко ти зайдеш, залежить уже від того, як саме працюєш.

* * *

Дощило дев'яносто дев'ять днів.

Ми бачили, як плавали кущі.

Кожен із синів ховався, як умів.

Дев'яносто дев'ять днів дощі.

Будинки були схожими на острови,

деревам стало дихати складніше.

В нас залишалось трохи віри і трави,

і ми не знали, що закінчиться раніше.

А вечорами бігали кругами —

самотні королі без свити.

Доки тримаються стіни з дахами,

завжди буде кого любити.

Доки вікна скляні і прозорі,

завжди буде із ким засинати.

Доки світло у коридорі

діставатиме до кімнати.
 

Дощило дев'яносто дев'ять днів.

Спокійно і упевнено, без злості.

Футуристи не бігали біля домів.

Мандельштам не заходив у гості.
 

І коли вже розмило останні сліди,

дев'яносто дев'яті скінчилися сутки,

ми ще довго стояли й дивились туди,

звідки сонце привозять маршрутки.