"Я почувалася справжньою зіркою". 100-літня львів'янка розповіла про своє життя

Народилася пані Оксана в селі Паріївка Плисківська району Вінницької області. Була дев'ятою у  родині, де виховувалося десятеро дітей. Має двох доньок: Зінаїду Остафійчук – заслужену артистку України, професорку ЛДМА імені М. Лисенка, і Наталію Байло – кандидатку мистецтвознавства. Виховує двох онуків і правнучку.

Пані Оксано, кажуть, що найтяжче пережити тільки перші 100 років, а потім буде вже набагато легше. На вашу долю припало чимало випробувань і труднощів, але ви й досі, напередодні столітнього ювілею, в доброму здоров’ї, прекрасному гуморі й у твердій вірі в перемогу українського народу. Поділіться, будь ласка, таємними рецептами і секретами довголіття. 

Моя мама залишилася вдовою  із вісьмома  дітьми, бо її перший чоловік загинув на війні. Тоді з нею одружився  мій батько. Мене ж вона народила в 46 років. Очевидно, такі "пізні" діти зрілих батьків наслідують їхні найкращі фізичні та розумові дані. Думаю, що секретом мого довголіття в першу чергу є прекрасна  генетика, яку мені передали батьки. 

І всі ви жили такою величезною сім'єю?

Ні, старші брати й сестри вже жили окремим життям у різних областях України. Два мої  старші брати воювали в Петлюрівській армії. Таких людей жорстоко переслідувала радянська влада – розстрілювала, знищувала. Тому вони не могли повернутися в наше рідне село, виїхали на Донбас і там прожили життя. Увесь Донбас розбудовано силами наших українців. Працювали брати на хлібозаводі. І тільки тому, що час від часу передавали нам якісь невеличкі запаси борошна, наша родина змогла вижити у страшний Голодомор 1932-1933 років.

Яким пам'ятаєте своє дитинство?

На той час населення України було дуже неграмотним, бо не мало доступу до освіти. Тільки у 1920-х роках були відкриті школи.  Усі мої брати отримали освіту по 2-3 класи у церковно-приходських школах. Я також училася.

Пам’ятаю, моя вчителька у школі сказала якось: "Оксаночко, там у тебе в кутку на вулиці є дуже багато неграмотних старших жінок. Ти, дитино, йди, їх збери всіх і навчи  хоча б літер і читати. І ті  старші жінки, а їх було дев'ятеро, приходили до мене – учениці-другокласниці. Я, мала дитина, вчила їх абетці. Вони разом зі мною по складах вчилися читати. Досі згадую, якою радістю було для них слухати у моєму виконанні вірші Шевченка. Тоді я прочитала їм напам’ять усього "Кобзаря". 

А як доля закинула вас до Одеси?

Коли на Вінниччині почалося розкуркулення,  наші сусіди переїздили в Одесу. Тож забрали мене. Там, уже маючи освіту 8 класів, я вступила у технікум, де отримала інженерну освіту. Вчилася до 1941 року. Саме Одеса була першим містом, яке бомбив Гітлер, коли напав на Україну.

То було жахіття… Моя  сусідка відразу каже до мене: "Дитино, збирайся в дорогу, їдь додому, на Вінниччину, там тобі буде спокійніше". Удвох з подругою зібрали речі й пішли. Йшли довго, босими, голодними. У перші ж морози я відморозила собі ноги… Голодні та змучені ми нарешті дісталися рідної хати. Мама, як могла, мене лікувала, відгодовувала. Але напровесні 1942 року – нова біда. Німці почали мобілізовувати на німецькі заводи наших дівчат.

Як це виглядало?

У район викликали молодих дівчат, складали списки, щоб відіслати до Німеччини. На той час уже майже всіх молодих вивезли, і я пам'ятаю, як сам канцелярист нам каже: "Дівчата, втікайте звідси, прийдете потім ще раз, бо якщо я зараз вас запишу, то наступного разу мені не буде вже навіть кого  записувати!" Так ми втікали аж п'ять разів, переховувалися по інших селах, а вже на шостий раз нас загнали в товарні вагони й вивезли.

У Німеччині було дуже тяжко. Ми голими руками мили нафтою колеса в потягах, прибирали у вагонах поїздів на кінцевій станції. За два тижні такої роботи наші руки вкрилися кривавими пухирями і ми більше не могли працювати. Нас перевели на кухню, стало трішечки легше. Хочу сказати, що в голод 1932-33 років нам, на нашій українській землі, коли мільйони людей вмирали, а поля колосилися молодою пшеницею, було набагато важче, ніж на німецьких підневільних роботах.

Крім того, я була там перекладачкою з німецької на українську мову. Бо ще в українській школі вивчала німецьку і, потрапивши в німецьке середовище, за два місяці вивчила її perfect.  Настільки добре, що стала першою перекладачкою і всі німці дивувалися, як то так могло статися. Я казала їм, що в сільській школі мала дуже доброго вчителя. Насправді з 23-х дівчат, які були в таборі, тільки я одна так досконало оволоділа мовою. Дуже хотіла допомогти нашим українським дівчатам.

У 1945-му, після закінчення війни, повертаючись додому, залишилася на рік у Чехословаччині, працювала бухгалтером. Уже там вивчила досконало чеську та польську мови.

А як вас прийняла "рідна" радянська українська влада після повернення з Німеччини? 

Тут одразу потрапила у справжнє радянське пекло. Нас, остарбайтерів, жорстоко переслідувала влада. Називали дезертирами, зрадниками, німецькими проститутками. Я не могла влаштуватися на жодну роботу. Брали на місяць-три, а потім, дізнавшись, що була на примусових роботах у Німеччині, відразу звільняли. У моїй трудовій книжці так і написано: "Звільнена з роботи, яко дезертіровавшая". Я так і не змогла здобути вищу освіту. Хоча все життя мріяла вчитися. 

Пані Оксано, а як ви зустріли звістку про проголошення Незалежності України?

Зі  сльозами радості і щастя. Увесь день і всю ніч слухала засідання Верховної Ради і молилася: "Господи, дай їм розуму, Господи дай їм світла, щоб вони прийняли цей документ". У мить, коли  проголосили Незалежність, була вдома сама. Відразу клякнула на коліна перед святими  іконами й молилася. Напевне, найщиріше за все життя. Дякувала  Богові, що дожила до цього моменту. 

Пані Оксано, знаю, що маєте чудовий голос. Брали участь в аматорських виставах і багато виступали на різних сценах. Також чула про ваші модельєрсько-кравецькі таланти…

Я справді дуже люблю співати, виступала на всіх можливих мистецьких заходах. Була головною актрисою у багатьох аматорських виставах. І досі щодва місяці ходжу в Оперний чи в Театр імені Заньковецької. Дуже шкодую, що через локдаун наразі маю обмежену можливість відвідування цих закладів. Але сподіваюся, що пандемія скоро мине і зможу знову дивитися мої  улюблені вистави. Про мої модельно-кравецькі таланти скажу вам так: усе життя шила одяг і дуже любила цю роботу. Мені подобалося не просто шити його, а робити річ особливо красивою. У мене шили свої сценічні костюми прими Оперного театру – Ніна Тичинська, Людмила Жилкіна, Марія Галій…

А як відпочиваєте у свої 99?

Моєю улюбленою справою є читання художніх книжок. Але тепер у мене трішечки  зіпсувався зір, уже не можу собі цього дозволити. Тепер моїм улюбленим відпочинком є робота на нашій дачі в Карпатах. У свої 99 років пораюся і в нашому саду, і на нашому городі на 25 сотках. А коли мені було 97, зі своєю дочкою Зіркою вперше полетіла до Єгипту, вперше побачила справжній європейський пляж. І знаєте, там було багато українців. Вони підходили до мене, випитували про мій вік, а дізнавшись, дивувалися щиро, обсипали мене компліментами. Там я почувалася справжньою зіркою.

Пані Оксано, про що мрієте?

Мрію, щоб наша Україна була найсильнішою державою у світі. Щоб наші люди щасливо жили у своїй рідній домівці, а не шукали доброї долі поза кордонах і далеких світах.

Розмовляла Галина Козар

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.