"Франція провадила руйнівну політику щодо деяких мов, зокрема окситанської, якою сьогодні говорить дедалі менше людей і все менше її розуміє навіть корінних окситанців, – наводить приклад кандидатка наук із соціальних комунікацій, доцентка Школи журналістики та комунікацій УКУ, письменниця, журналістка, членкиня Українського ПЕН Марія Титаренко. – Українську мову не просто вдалося врятувати – нею говорить вся Україна, попри політику її винищення, всі ці "валуєвські циркуляри" та "емські укази", включно з сьогоднішньою відкритою декларацією путлера, що української мови не існує, що це – малоросійське наріччя і що "Росія закінчується там, де говорять російською". Як тільки українську мову не утискали, вона продовжує жити й розвиватися, на відміну від тієї ж окситанської, яка програла війну французькій мові".
В чому секрет її виживання? Відповідь на це запитання спробували знайти учасниці онлайн-дискусії на тему "Мова на війні", організованій Бібліотекою Українського католицького університету, передає "Еспресо.Захід".
"Радянська політика не була однорідною щодо української мови. Це було таке собі "ленінське танго" – "два кроки вперед, один крок назад". Дуже багато дав нам період українізації. Чому радянська влада її дозволили? Через потужний національно-визвольний рух. Маси, які готові були чинити спротив, потрібно було якимось чином привабити: "Ми даємо вам українську мову – любіть нас". Ось чому це робилося. Це вже потім почалися сильні утиски: "Ось ви нас трохи полюбили, а тепер ми вас порозстрілюємо". Ці хитання радянської влади й дали можливість нашій мові вижити, – переконана письменниця, редакторка, кураторка літературних проєктів, членкиня Українського ПЕН Анастасія Левкова. – Відбувалося це не тому, що радянська влада хороша й хотіла дати можливість розвиватися українській мові, а тому що не була в змозі протистояти національно-визвольним прагненням українців. В деякі моменти було простіше очолити ці моменти патріотичного піднесення, ніж повністю їх придушити".
"Німецький філософ Вільгельм фон Гумбольда називав мову "енергією" або "душею народу". Можливо, трохи пафосно звучить, але так є, і якщо мова – це дух народу, мене абсолютно не дивує, що українська мова вижила, – долучається до розмови головна редакторка видавництва "Віхола", авторка книжок "Чути українською", "Бачити українською" і "Перемагати українською" Ольга Дубчак. головна редакторка видавництва "Віхола", авторка книжок "Чути українською", "Бачити українською" і "Перемагати українською" Ольга Дубчак Протягом усієї своєї історії наша мова розвивається всупереч тим випробуванням, які випадають на її долю. Вона постійно бореться за своє виживання, доводить, що є окремою, абсолютно повноцінною, розкішною мовою. Українізація, про яку згадала Анастасія, це радше якийсь виняток в її історії, ніж те, що відбувалося з нею звично. Українській мові не дуже то й потрібна підтримка держави для того, щоб розвиватися, і всі "емські укази" їй так само "до лампочки". Вона йде своїм шляхом. Заборонити мову неможливо, якщо людина нею говорить з дитинства. Можна тільки знищити саму людину. Знищити всіх носіїв української мови не вийшло, а отже, не вийшло й знищити українську мову. Мова живе доти, доки нею говорять. Якщо мовою не хочуть говорити, це вже погана тенденція, бо така мова ризикує зникнути. З українською, на щастя, так не сталося. Хоч нам століттями нав'язували, що не треба говорити українською мовою, бо це "мова села", малоросійське наріччя тощо. Але на українців це не подіяло".
"Українського народу, слава Богу, багато, – додає Анастасія Левкова. – Звісно, велика його частка у щоденному спілкуванні перейшла на російську. Колись (український журналіст, публіцист, поет, прозаїк, перекладач. – ред.) Микола Рябчук писав, що вони з дружиною спілкувалися з донькою українською і їм сусідка за це дорікала: "Да что ж вы ребенку своему то жизнь калечите?" Вона своїй дитині, ця жінка, життя не покалічила, а перейшла свого часу на російську, і таких історій було дуже багато. Український письменник Володимир Рафєєнко, який родом з Донецька, виріс в абсолютно російськомовному середовищі й лише в дорослому віці довідався, що його обидві бабусі від початку були україномовними. Проте коли вони переїхали зі села у місто, у школі з них усі сміялися, тож вони перейшли на російську. Одна так перейшла, що більше ніколи не вживала українських слів, а друга вживала, коли розмовляла... з котами й собаками. Тільки за таких обставин переходила на рідну мову. Від цієї історії у мене "мурахи по шкірі". На щастя, було багато й інших історій. Віра Агєєва, професорка Києво-Могилянської академії дуже любить розповідати про, як вона це називає, культурний спротив, який чинили українці. "Тихою сапою" добивалися свого. Наводить приклад – першу кібернетичну енциклопедію у світі, яка вийшла друком... українською мовою. Миколу Бажану, який тоді займав одну з найвищих посад в УРСР (був заступником голови Ради міністрів УРСР. – ред.), вдалося переконати керівництво Інституту кібернетики зробити перший "пробний" варіант енциклопедії українською, а потім розширити, вдосконалити й зробити російською. Ми не можемо "закенсилити" всіх радянських діячів. Не можемо їх зрозуміти, бо ми не жили в ті часи, але багато з них старалося хоч якось, наскільки це було можливо, плекати українську мову, розвивати її та робити все, щоб вона просто жила".
"Колись на рубежі віків у Соломії Павличко (української письменниці, літературознавиці, перекладачки, публіцистки, авторки праць з теорії літератури та історії фемінізму. – ред.) з'явився задум, який вона так і не встигла реалізувати: прочитати українську літературу 19-20 століття як "літературу помсти", – зацитувала передмову до книги Віри Агєєвої "За лаштунками імперії" авторства Оксани Забужко одна зі спікерок заходу, Марія Титаренко.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.