"На війні відчуваю присутність Бога постійно": історія капелана зі Львівщини
Богдан від початку повномасштабного вторгнення підтримує українських військових як капелан. Він пройшов із воїнами Бахмут, Авдіївку та Херсонщину
Про свою історію "Еспресо.Захід" розповів Богдан Гнатів – капелан-волонтер.
Чоловік не все життя був християнином, хоч народився у сім’ї вірян. Розповідає, що раніше його життя було кардинально іншим: мав багато згубних звичок, вживав алкоголь і заборонені речовини.
До свідомої віри Богдан прийшов у 21 рік, коли стиль життя привів його до реабілітаційного центру, де пробув два роки. Згодом вірянкою стала його дружина, з якою він був розлучений. Тепер пара одружилася знову, а чоловік уже понад 15 років веде тверезе життя.
Як Богдан Гнатів став капеланом
Богдан ділиться, що коли у 2022 році відбулося повномасштабне вторгнення РФ, вирішив просто допомагати людям як водій.
Згодом пройшов курси капеланства у своїй церкві, повідомив дружині, що їде на фронт, і спитав, чи вона відпустить його. Каже, що відповідь була важливою для нього, адже сім’я згодом стала для нього великою підтримкою.
"Я їхав також із дозволу пастирів моєї церкви. Інакше ця історія не мала б успіху. Коли ти перебуваєш на передовій, дуже важливою є підтримка церкви та своєї сім’ї. Навіть морально це легше", – додає Богдан.
За словами Богдана, він розуміє, що наші військові дуже потребують капеланів, бо люди морально, духовно й душевно дуже змучені від війни. Його функція – підбадьорити дух.
Капелан відчуває Бога на війні постійно. Наприклад, під час останньої поїздки біля автівки, в якій він їхав, за 7 метрів від машини впав снаряд з "граду".
"Я не знаю, як сталося так, що жоден осколок не влучив у машину. Це дійсно диво, що ми вижили. Цей снаряд увійшов під асфальт і вибухнув під землею", – пригадує капелан.
Червоний бус і точки порозуміння з місцевими жителями у Вугледарі
За великий досвід перебування на фронті військовий священник познайомився з волонтерами "на червоному бусі". Це благодійники, які їздили у прифронтові міста й облаштовували там Пункти незламності для місцевих і військових зокрема.
З такою командою Богдан восени приїхав до Вугледара. Там вони також будували шелтер для місцевих, однак зіткнулися з проблемою – не всі люди були раді таким гостям.
"Настрої людей тут були не дуже, ми навіть бачили, що про нас писали в російських телеграм-каналах, там публікували фото наших бусів. Було дуже дивно бачити себе збоку".
З деякими місцевими проблему вдалося розв'язати за допомогою розмов. Капелан пояснює, що він родом із Соснівки на Львівщині. Це шахтарське містечко, а батько Богдана 25 років пропрацював у шахті. У підвалах Вугледара чоловік зустрів таких же шахтарів. Вони все життя заробляли на пенсію, дачу тощо, а тепер це все знищили.
"Біля мене сіла одна жінка і крізь сльози розповідала про свою ситуацію. Раніше мала вдома все, що потрібно для хорошого життя. Вона згадала, що всі її діти, а це три доньки та п’ять онуків, живуть у Росії. А вона не хоче ані в Європу, ані в Росію, бо її ні там, ні там ніхто не чекає. Сказала, що хоче жити у своїй Україні. Існує багато обставин, коли ми, не знаючи ситуації, засуджуємо людину".
Коли пункт доробили, люди стали добрішими до волонтерів. Капелан припускає, що мешканці Вугледара думали, мовляв, благодійники приїдуть, зроблять кілька фотографій для "піару" й поїдуть назад. Але коли в підвалах зруйнованого міста з’явилися свердловини для води, пральні машини та душові кабіни, мешканці переосмислили наміри нових "гостей".
Важко було і в Авдіївці. Тут волонтери були навесні 2023-го, коли в місті ще були діти. Обстріли тут були шалені. Через постійні удари снарядів вода замулилась і забилася піском у свердловині, тому треба було ремонтувати її. Богдан також допомагав. Каже, що не шкодує про поїздку – побачив хоч таку зруйновану, але нашу Авдіївку.
"Коли ти перебуваєш у гарячих точках, починаєш думати по-іншому. Тут, у Львові – затори, нормальне буденне життя, а там ти думаєш тільки про те, щоб вижити й допомогти іншим лишитися живими".
Чоловік розповів ще одну історію, якою поділилися з ним військові. Це була Кліщіївка біля Бахмута. Хлопці ховалися в будинку під час обстрілу.
"Хата, чотири стіни, дві з них впало, а за двома іншими чоловіки забилися в кутик і сиділи за ними, як мишки. Їм дивом вдалося вижити".
З Кліщіївкою у Богдана пов’язані важкі моменти. Так було, коли треба було їхати до наших бійців, а ті мали великі втрати та були розбиті духом. Капелан зізнається, що не знав, що має казати цим людям – не знаходив потрібних слів.
"Але якось Бог дав мудрості просто приїхати й послухати їх. Військові розповідали мені, як 6 людей відбивали цих окупантів, розстріляли цілий БТР російських спецпризначенців. Багато з них були ще дуже молоді-зелені. І зрештою це вони нас підкріпляли, а не ми їх. Не існує певного шаблону поведінки для кожної ситуації, бо це все індивідуально. Є тільки єдина важлива річ – вміти вислухати, а наші військові мають велику потребу в цьому", – підсумував чоловік.
- Актуальне
- Важливе