Підірвався на міні й повернувся в палаючий ЗІЛ по телефон: історія водія 128-ї бригади з позивним П’яний

Історію бійця розповіли на фейсбук-сторінці 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, передає "Еспресо.Захід".

В Анатолія, бійця гірсько-штурмової роти 128-ї ОГШБр, незвичний позивний – П’яний. Який прямо суперечить його армійській посаді. Анатолій – водій, котрий дуже часто їздить на "нуль", де треба мати міцні нерви й тверезий розум, тому зовсім не вживає алкоголь. Позивний співзвучний із прізвищем бійця, друзі жартома називали його так ще в дитинстві, і це прізвисько прижилося і в ЗСУ.

Сам попросився у 128 бригаду

До повномасштабки Анатолій їздив на заробітки за кордон або працював у себе вдома на Воловеччині (Закарпатська область), він трудяга, котрий вміє керувати вантажівками, працювати з бензопилою на лісоповалі чи з циркуляркою на лісопильні. У перші дні російського вторгнення 40-річний чоловік сам пішов у військкомат і попросився в 128 окрему гірсько-штурмову бригаду, де є його товариші. І з тих пір служить у штурмовому підрозділі водієм.

За понад три роки в армії Анатолій керував дуже багатьма машинами – і великими повнопривідними вантажівками (серед яких трофейний "Урал", взятий на Херсонщині восени 2022-го), і пікапами, і звичайними позашляховиками, і кросоверами. Це були машини з механічними й автоматичними коробками передач, із правим і лівим кермом, дизельні й бензинові… Частину техніки підганяли волонтери, на частину доводиться скидатися самим бійцям. 

"Загалом у мене було більше 15 машин, ось ця L200 вже пів року, що дуже довго, – розповідає Анатолій. – Бо буває так, що в перший же виїзд машина "мінус", а наступного дня береш іншу, і вона теж одразу "мінус" – підривається чи спалюють дроном. Найкраща для наших умов машина, з мого досвіду, – це пікап Mitsubishi L200. Причому старий, початку 2000-х років випуску – у нього дуже хороша прохідність, чудова витривалість та й запчастини можна дістати недорого".

Неодноразово ставав ціллю для ворога

Головні обов’язки Анатолія – доставка боєкомплекту та провізії на позиції або якомога ближче до них, завезення й вивезення піхотинців під час мініротацій, евакуація поранених і, на жаль, загиблих. Як водій Анатолій має особливі здібності, які не раз виручали його й товаришів, – чудово орієнтується на місцевості (достатньо один раз проїхатися навіть вночі й буде знати маршрут), до того ж, має хороший нічний зір, що дуже важливо, адже біля лінії зіткнення машини їздять без світла. 

"Я ніколи не панікую, якщо хтось панікує, йому не варто сідати за кермо. Там потрібен холодний розум, тим більше, коли везеш людей. По ходу маршруту завжди дивлюся, де можна сховатися чи розвернутися у випадку небезпеки. І маю на увазі, що з’їжджати з колії не бажано, бо збоку можуть бути міни", – розповів боєць.

Машина Анатолія неодноразово ставала ціллю для ворога.

"ФПВ-шки по мені лупили багато разів, вони вже в 2023-му почали на нас полювати. Росіяни ціляться в лівий бік, де сидить водій, а я іноді їжджу на машині з правим кермом, і це мене виручало. Перед капотом скид вибухав, уся лобовуха пішла тріщинами, а через годину вертався, то ще три дрони зустріли. Після таких зустрічей як мінімум колеса "мінус" або щось інше. Одного разу я втік від ФПВ-шки – летів посадками 120 кілометрів на годину на 5-й передачі. Наш ротний бачив це з позиції й сказав по рації, коли дрон відстав. Іншого разу мені дуже пощастило. Я віз піхотинців на заміну й застряг уже біля кінцевої точки – машина сіла на "пузо" й далі ніяк. Довелося провести хлопців пішки. Йдемо, і тут я бачу міну, яка лежить прямо в колії (росіяни скинули її дистанційно). А трохи далі на землі сидить ворожий дрон на оптоволокні й чекає транспорт, економить заряд. Нас, піших, він не помітив. Тобто, якби машина не застрягла, і я поїхав далі, то або підірвався б, або потрапив під атаку дрона…" – згадує водій. 

Одного разу Анатолію все-таки добряче дісталося – він наїхав вантажівкою на протитанкову міну.

"Відвіз уночі хлопцям колоди для будівництва бліндажів і коли повертався, зачепив міну. Це був тримостовий ЗІЛ-131 – повнопривідна велика вантажівка. На щастя, я в машині був сам, і наїхав на міну правим колесом середнього мосту. Мене засліпило, ЗІЛ підкинуло, він ще прокотився кілька метрів, але не заглох. Розплющую очі й розумію, що був вибух, але спершу подумав, що ФПВ. Вибухова хвиля пішла в бік кабіни, вона загорілася, пасажирське сидіння викинуло вперед разом із лобовим склом, двері розчахнулися, капот підняло. Я вискочив із машини й побіг до посадки, бо подумав, що якщо дрон-розвідник побачить, що я живий, то пришле ще одну ФПВ-шку. Помацав по кишенях – телефона немає, випав. Тоді я вернувся й ще витягнув із охопленої вогнем кабіни телефон. Навіть зняв на камеру палаючий ЗІЛ. Отримав тоді контузію, але до лікарів не звертався…" – зазначив чоловік.

Нещодавно Анатолій був у відпустці, зміг трохи відпочити, побути зі своїми рідними. 

"Там немає війни, і люди, котрих війна не торкнулася (їхні рідні не воюють у ЗСУ), не розуміють, що це таке. Але всі питають, коли вона закінчиться. Я питаю у відповідь – а що робите ви, щоб війна закінчилася? Ваші чоловіки або біля вас ховаються, або за кордоном на заробітках і не повертаються. А нас нема ким замінити… Мої два сини вже четвертий рік ростуть без мене – це дуже важко. Я пішов сюди за них, за своїх рідних. Бо якби росіяни дійшли до західної України, воювати було би пізно…" – поділився військовий.

Читайте також: "Понад тиждень тримали позицію в Торецьку": історія спецпризначенця львівської поліції з позивним Снєг