"Він жив Карпатами. Це була його любов, його пристрасть, його воля": спогади про Руслана Трача – митця, філософа й воїна

Спогадами про Руслана Трача з журналісткою Еспресо Анною Ших поділилася його подруга Майя Фисюк. Також про воїна розповів побратим на позивний Вікінг.

фото: facebook-сторінка Майї Фисюк

Про початок співпраці та дружні стосунки

Почалося все ще у 2017 році. Десь у просторах інтернету я побачила світлини, які просто заворожували з першого погляду. Почала шукати, фотограф – Руслан Трач. Зайшла у Facebook, знайшла його й написала повідомлення. Пишу: у вас неймовірні світлини, як можна стати вашою моделлю? На що він відповів: "Приїжджайте до мене у Верховину й будемо фотографуватися".

Мені це видалося дивним, але цікавість і бажання відчути ту магію взяло гору. Перший приїзд був у лютому 2018 року. Нас зібралося п'ятеро дівчат, бо він каже: "Через одну я в Чернівці не їхатиму". От нас знайшлося п'ять охочих.

Це була моя перша фотосесія, яка змінила мені погляд на саму себе. Змінила завдяки враженням від першого погляду на себе на світлинах Руслана. Пам'ятаю, що тоді було -15, він каже: "Роззувайся”. Мороз, ти босий, але ти того не відчував. 

З цією людиною ти ніби потрапляєш у якийсь інший вимір і стаєш не просто моделлю, а учасником неймовірної пригоди. Ти потрапляєш на іншу планету – Руслан Трач, мистецтво Руслана Трача. 

Коли за день-два отримала свої світлини, настільки побачила себе по-іншому. А я маю таку звичку: про все, що мені дуже подобається й від чого кайфую, що емоційно переживаю, розповідаю своїм подругам (а подруг у мене багато). Тому перша моя фотосесія змінила життя не тільки моє, а й усіх моїх близьких подруг – тих, хто про мене щось знав. Вони захопилися мистецтвом Трача й хотіли стати його моделями. 

У нас була доволі тісна співпраця. Згодом творчі стосунки переросли в дружні стосунки з його родиною. 

Власне, чому ми почали співпрацювати? У нього є бачення жінки, жінки іншої, жінки з іншого світу, до якого потім ми долучилися. У мене є невеличка колекція автентичного одягу. У мене ще таке собі художнє бачення, а Руслан умів побачити це в такому ракурсі, який не міг не сподобатися людям. Тож знаходила моделей, підшуковували одяг, реквізит. Домовлялися про час, запрошували моделей – і ми творили. Ці миті творіння були неймовірними. Я кажу: час просто зупинявся, тебе переносило в інший вимір, і цікавим було, що, йдучи на фотосесію, в 99% ні модель, ні Руслан не знали, чого хто хоче і що з того вийде. Ми приходили, на місці він знайомився з моделлю, бачив, який є реквізит. Якщо реквізиту не було, а це відбувалося в Карпатах, то він міг за хвилину-дві забігти в ліс, винести звідти якогось корча, який ставав (звісно, після моделі) основним активним символом фотосету.

фото: facebook-сторінка Майї Фисюк

Це були неймовірні миті не лиш для мене й для нашої співпраці, а для кожної з моделей. Не було таких дівчат, які сказали б, що їм щось не подобається. Всі, хто потрапляв у його об'єктив одного разу, хотіли ще, ще і ще. 

"Не сумнівалася, що якщо його Карпатам загрожуватиме якесь лихо, то він буде тим, хто очолить протистояння цьому"

Працювали ми з ним з 2018 року до початку повномасштабного вторгнення. Перед початком він, як відчував, сказав, що відкладає камеру вбік і більше не буде цим займатися. Потім пішов у тероборону, а на початку березня призвався до лав військовослужбовців.

– Наскільки для вас, можливо, було очікувано як для подруги, те, що він піде до ЗСУ в такий момент? 

Я не сумнівалася, що якщо прийде біда на нашу землю, на його Карпати, якщо його Карпатам загрожуватиме якесь лихо, то він буде тим, хто очолить протистояння цьому. Тому що так, як любив Карпати він, я не знаю, навіть, хто ще любив. У творах митців читаєш, але ти не відчуваєш доти тієї повноти любові.

Коли це сталося, мені уявилося, ніби в Карпатах утворилася бездонна прірва, яку нічим століттями не залатати. Він жив Карпатами. Це була його любов, його пристрасть, його воля. Це була людина свободи.

Він завжди говорив, що навіть у найстрашніші моменти треба знаходити якийсь позитив, тому, що він там є. Це людина, яка підтримувала, це людина, яка вчила жити без відчаю. Не впадати у відчай, а знаходити такий місточок, яким ти виберешся з небажаного шляху.

Руслан Трач умів закохати в Карпати 

Руслан дуже рідко водив моделей в одну локацію. А ще, крім того, що ти ставала моделлю його полотен, ти пізнавала Карпати. Так закохати у свої Карпати, мені здається, не вдалося б нікому, настільки цікаві були ці подорожі з ним.

Бувало так, що ми встигали відзняти двох-трьох дівчат від ранку до вечора, а бувало, що тільки одну, тому що він шукав індивідуальний підхід до кожної моделі. Як йому це вдавалося, не знаю. Я перейняла дуже багато від нього в плані роботи з фотографією, зі світлом, з постановкою.

фото: facebook-сторінка Руслана Трача

Коли 2018 року приїхала на першу свою фотосесію в Карпатах, яку вважаю просто геніальною, я закохалася в Карпати. І кажу, що гуцули – це ті люди, які живуть ближче до Бога.

Вони інакші, вони сонячніші, ті Карпати. Там з тобою розмовляє кожна гілочка, кожен камінець, кожна ящірка. Це магія. Він вчив не просто дивитися на гарну картинку, а слухати тишу Карпат. Він дуже любив, коли моделі погоджувалися виходити серед ночі о 03:00. Великі морози.

Коли Руслан чув, що є така дівчинка, яка хоче фотографувати в мороз і йти серед ночі, щоб зловити схід сонця десь далеко на вершині гори, його це так захоплювало. А коли підіймалися, часто зупинявся й казав: "Ви чуєте цю тишу?" Він вчив чути тишу. Вчив бачити неймовірні багатогранні речі в чомусь такому, на що ми не звернули б уваги.

Він відкрив для нас Гуцульщину, Карпати. То була його безумовна любов. Це була більша любов, ніж до дітей, ніж до мами, ніж до дружини. Даруйте, може не можна так казати, але він цього й не приховував. Це була найбільша любов усього його життя, його гордість. 

Про безвідмовність у благодійних справах

Не можна не згадати, що Руслан міг іноді не доєднатися до так званих неглибоких проєктів. Але коли чув, що якийсь проєкт несе благодійну мету, в нього не було ані краплі сумніву. Чуючи про благодійну мету проєкту, він ніколи не залишався осторонь.

Коли Руслан приходив у проєкт, то не просто робив гарні світлини. Він так умів його якось наповнити й повернути, що цей проєкт міг вийти в люди зовсім іншим, але це було "Вау!", це було фантастичніше, ніж те, чого ми хотіли від цього проєкту на початку.

Один дуже важливий проєкт, до якого долучився Руслан Трач, – це тактильна абетка, абетка для нечуючих. Ми 2018 року брали участь у ньому з Юлією Сливкою (сурдопедагогиня у Чернівецькому обласному навчально-реабілітаційному центрі №1, – ред.) Одного разу каже: "От я хочу зробити, але не знаю, як саме. Допоможи мені". Розуміємо, що треба сфотографувати. Хто ж, як не Руслан Трач?

Він одразу сказав: "Звісно, приїду, відпрацюю". Ми вирішили запросити відомих людей Буковини для зображення тієї чи іншої літери – стільки людей, скільки літер в абетці. 

фото: molbuk.ua

Юля вчила, як зображати букви. Люди погоджувалися, ми йшли чи то на кафедру професора, чи до скульптора додому, чи до акторки в драмтеатр і робили фото. 

Метою було популяризувати абетку для нечуючих. Аби люди навчилися жестами хоча б сказати слово "дякую", або "вибачте", чи подати жест, що ти мені подобаєшся – щоб нечуючим було комфортніше в соціумі. 

У цьому проєкті була ще й благодійна гілка. Був хлопчик Іванко, йому, здається, на той час ще не було двох років. Він народився нечуючим у родині чуючих, і йому могла допомогти операція – кохлеарний імплант.

Завдяки зйомкам можна було познайомитися з відомими людьми, а також був аукціон, на якому збирали кошти на кохлеарний імплант для Іванка. Це вдалося зробити, хлопчика прооперували, і тепер дитина чує.

фото: molbuk.ua

Згадаю про ще один проєкт. Я є учасницею Театру народних традицій "Чернівчанка". Ми співпрацюємо, допомагаємо фонду "Подаруй дитині життя", який опікується онкохворими дітками. Потрібно було створити благодійний календар, учасницями якого були членкині театру народних традицій. Руслан теж долучився, і це був фантастичний календар – про жінку, про крила, про мрії. Це було дуже яскраво, колоритно й інформативно. 

Його світлини такі яскраві й захопливі, що всі хочуть мати їх десь перед очима, тому що його роботи – про життя, його цінність і глибину.

Про останню зустріч

Коли Руслан лежав у госпіталі, він останнім часом не дуже хотів часто спілкуватися. Раніше було мало не щодня: "Як ти? Що ти?", а зараз менше спілкувався. Коли ж був поранений (останні поранення його), так дивно було почути: "Приїдеш до мене?" Він тоді був у Запоріжжі, але його переводили у Франківськ. Кажу: звісно, приїду. Приїхала в госпіталь. Він був якимось інакшим, стишеним. Завжди такий імпульсивний, такий швидкий, бігом, бігом, бігом – а це якийсь стишений, на диво лагідний, і навіть коли він посміхався, в нього був якийсь глибокий сум в очах.

Я була в нього 10-11 січня, а 19-го його не стало. Коли я йшла додому, він каже: "Ну, день-два – мене випишуть, приїдеш до мене у Верховину". Я кажу: "Та звісно, приїду". Але звідки я могла знати, що приїду з ним прощатися...

Учора була моя, скажімо, остання поїздка, де могла його бачити. Хоча й не живим, але могла. Я вже казала, що не знаю, чи хотітиму цих Карпат. Але всі друзі кажуть: "Ну, як не будеш хотіти? Звісно, будеш. Ми ж будемо сюди до нього приїжджати, будемо щось робити". Уже багато ідей було стосовно того, що ми будемо робити, коли і  як.

фото: facebook-сторінка Руслана Трача

Митець від Бога і велика втрата для світу

Він був неймовірним фотографом, поетом, дуже глибоким філософом, психологом. Це така людина, з якою можна було, якби була можливість, розмовляти добами. У нього на всі питання знаходилися відповіді.

Він знаходив такі творчі пояснення й підходи, що неодноразово особисто моя думка про сприйняття світу змінювалася. Буду вдячна довіку йому за те, що він зробив мій погляд саме таким на всесвіт, на природу, на те, що навколо нас.

фото: facebook-сторінка Руслана Трача

Це був митець від Бога. Це була людина від Бога. Це був гуру навчання, пізнання життя зсередини, глибше, яскравіше. Усі, хто торкався до його мистецтва і знав його якимось чином, не дадуть збрехати, що це велика втрата  навіть не для України, а для світу.

Я мала щастя бути причетною до відкриття українського дому в Тбілісі на підтримку українських біженців після повномасштабного вторгнення. Коли їхала туди на тривалий час, узяла мандали Руслана Трача, близько 10. Вони були в Грузії, прикрашали стіни нашого Українського дому й там залишилися.

фото: facebook-сторінка Руслана Трача

Про продовження життя в проєктах та ідеї вшанування пам'яті

Після похорону я спілкувалася з друзями, з якими творив Руслан. Він дуже багатогранний у різних напрямках. Скажімо, говорила з Романом Ясківим, це прикарпатець, який заснував бойове мистецтво "Хорс" із бартками. Вони вибудовували ці вправи, творили це все. І це матиме продовження. Ми з Романом згадували останні місяці співпраці, спілкування з Русланом. Він розповів, що Руслан казав: "Може щось зробимо якийсь там посібник із бойового мистецтва сторінок на 40". А Роман учора каже: "У мене вже їх 300".

Знаю, що вийде книжка, там їх буде 450. Роман обіцяв працювати надалі у цій сфері. 

фото: facebook-сторінка Руслана Трача

Є багато людей, які з ним співпрацювали, і я впевнена, що кожен від себе і, можливо, за закликом, що треба щось робити для того, щоб Руслана знали й пам'ятали, доєднається. 

Бартка, казав Руслан, – це продовження тіла, там душа гуцула. Він був нерозривний з барткою... І коли з ним прощалися, його друзі тримали ці бартки.

Я вже казала, що ми мали щастя бути близькими до його сім'ї, до його родини. Часто перебували в будинку його батьків, я зі своєю сім'єю, з подругами. Руслан дуже тішився, коли ми приходили до Марії Олексіївни і Віктора Володимировича, мама завжди гостинно приймала його друзів. Завжди були накриті столи, завжди були вареники з афинами.

Йому було так приємно, що от це його Верховина, це його сім'я, ми спілкуємося. Там на подвір'ї є стара бабина хата, він казав: колись зроблю тут музей барток. І вже коли воював, про це часто згадував: "От закінчиться війна, якщо виживу, обов'язково зроблю музей барток".

Ми вчора теж багато з друзями про це говорили, що музей барток має бути, але цього замало для того, щоб пам'ятати про Руслана Трача. Має бути музей його життєвого, багатогранного творчого шляху, про таку людину має знати світ. 

фото: facebook-сторінка Руслана Трача

Коли ти спілкувався з Трачем, ти хотів розкладати на цитати кожне якесь його речення. Це була неймовірна людина. До речі, з'явилася ідея видати цитатник Руслана Трача. 

Він буде жити в наших спогадах, у тому, що ми робимо. Навіть мій син, якому 22 роки, коли повертався з поїздки додому, каже: "Мамо, не плач, але ти зобов'язана продовжити його роботу". 

Тому задля пам'яті, з поваги й великої з любові до свого сина і до світу, який має це бачити, я буду робити все, що в моїх силах. 

Хоча з вигляду, знаєте, він ніколи не любив своєї величі, завжди був скромним, любив пожартувати. Але коли заходила бесіда на якусь тему, з чим він десь міг бути незгідний, він так розкладав по поличках що, не повірити йому було неможливо. Дуже глибока людина. 

Він щось знаходив, щось робив, поспішав жити. Він зробив дуже багато, а решту вже зобов'язані робити ми – всі, хто його знав. 

Спогади побратима на позивний Вікінг

Я знав Руслана Трача на позивний Полин передусім як дуже добру й порядну людину. Для мене він був не просто побратимом, а справжнім другом. Ми багато разів разом ходили на штурми, і в бойових умовах Руслан завжди проявляв себе як безстрашний воїн – зібраний, спокійний, той, хто ніколи не відступав і не ховався за інших.

Він двічі врятував мені життя. У найкритичніші моменти Руслан діяв без вагань, думаючи не про себе, а про побратимів. На таких людях тримається підрозділ – на довірі, рішучості та людяності.

За час служби я був його командиром і можу з упевненістю сказати: Руслан був дисциплінованим, надійним бійцем і сильною особистістю. Йому довіряли, за ним ішли, бо знали – він не підведе.

фото: facebook-сторінка Руслана Трача

Його загибель стала для мене надзвичайно важкою втратою. Я не зміг не приїхати й не провести Руслана в останню путь – це був мій обов’язок як командира, як побратима і як друга.

Руслан був із тих людей, поруч з якими стаєш сильнішим. Його сміливість, простота й людяність назавжди залишаться зі мною. Таких, як він, не замінити – вони живуть у пам’яті побратимів і в кожному врятованому житті.