"У полоні найважчим був психологічний тиск": ветеран Андрій Кулько про Маріуполь, 621 день у неволі й конфлікт із сусідкою у Львові

У проєкті Андрія Жолоба "Без броні" на FM Галичина Андрій Кулько розповів про оборону Маріуполя, полон, обмін, життя у Львові й те, чим закінчився конфлікт.

Андрію, де служив, як потрапив у військо, як взагалі сталося військо у твоєму житті?

Мене звати Андрій, я оборонець Маріуполя. До війська я долучився 20 серпня 2021 року, ще до повномасштабного вторгнення. До війська долучився сам, тому що ще з початку 2014 року, коли ще був в школі, думав що після 11 класу піду у військо, але батьки на той момент не дозволили. Я відучився на вчителя фізичної культури й потім після закінчення першої освіти пішов служити. Хотів чесно піти вчитися на офіцера, але не пішов.

фото: скриншот з відео

Пам'ятаєш початок повномасштабного вторгнення? Що відбувалося навколо, в Маріуполі?

Ми були на військово-опорному пункті (ВОП) десь за 60 кілометрів від Маріуполя. Нас було п’ять людей. Ще 19 лютого ми бачили сильні обстріли Волновахи й розуміли, що щось не так. Потім 22 лютого потім до нас приїхав наш полковник і сказав: "Якщо що, якщо щось почнеться, ми поїдемо до Запоріжжя". Але почалося і ми не поїхали до Запоріжжя, а поїхали до Маріуполя. З самого ранку 24 лютого була тривога, й ось так ми потрапили до Маріуполя.

В якому підрозділі ти був, друже? 

23-тя окрема бригада охорони громадського порядку Національної гвардії України "Хортиця", місце дислокації в Запоріжжі.

І тут Маріуполь, обстріли й Азовсталь… Як це все відбувалося, розкажи, будь ласка.

Дякувати Богу, я не потрапив на Азовсталь, ми були теж на великому комбінаті, імені Ілліча. Спочатку, звісно, ми пересувалися по місту якось намагалися відбувати напади, а в кінці березня ми потрапили на комбінат Іліча. Найстрашніше – це, мабуть, були вуличні бої, коли ти бачиш дуже багато цивільних жертв, як усе палає, будинки горять. Але психіка починає атрофуватися, і тобі якось стає все одно, що там відбувається. Ти як зомбі, просто намагаєшся ще й сам у тому всьому вижити і якось втримати розум.

Які у вас були завдання? 

Нашими завданнями були спостереження за технікою, знищення ДРГ, а пізніше, коли були на заводі – допомога в евакуації поранених і загиблих.

Як стався полон?

10–11 квітня ми намагалися прорватися з заводу, але колони порозбивали й виходу не було. Ну, тобто був вихід, звісно, до Азовсталі, але я розумів, що це квиток в один кінець. Дуже мало народу з Ілліча перебралося на Азовсталь. Потім ми були там уже зі своєю бригадою, кілька людей, і офіцери були. Вони нам сказали, що треба самим думати, що вони за нас не відповідають, це вже наше рішення, але як ми потім здогадалися, побачили, що це був наказ про вихід у полон. Варіантів не було 

Яким тобі запам'ятався цей момент, коли ти виходив у полон? Є певні стереотипи й люди не зовсім розуміють, як це виглядає (як багато хто зрештою взагалі не розуміє, що таке війна). Як для тебе почався полон?

Почався, чесно скажу, дуже страшно, бо я думав, що нас розстріляють. Нас брали в полон, до речі "деенерівські морські піхотинці". Спочатку все було нормально, вони нас "прошманали", продивилися, ми позаписували прізвища, звання тощо. Спершу нас ніхто не бив, тих, хто був на комбінаті Ілліча, відвезли до Сартани. Там був, так би мовити, хлів, і нас там тримали десь два дні, а потім відправили до Оленівки. Там уже "приймали" дуже жорстко, було дуже боляче. Але дякувати Богу, залишився живий.

Що тебе тримало в тому пеклі та що було найважчим?

Тримали думки про батьків – що вони чекають і я не маю права здатися. Найважчим був психологічний тиск. Коли тебе б'ють – так, це боляче, але якось намагаєшся триматися. Найжорсткіше – це психологічний тиск, коли ти чуєш, як когось катують, а не тебе, й розумієш, що, скоріш за все, скоро будеш і ти. Це найбільше давило. 

Ми спостерігаємо час до часу як от наші блогери та знімають там відео з російськими полоненими дзвонять до них додому щось таке схоже в Оленівці відбувалося? 

Ні нічого такого не відбувалося, але я знаю, що до нас "раша тудей" приїжджали нас знімали. Дякувати Богу, в Оленівці я був не дуже довго. Потім стався теракт, як усі знають, в Оленівці, але я тоді вже був в іншому місті. Десь 18-19 квітня нас перевезли до Ряжська, це Рязанська область, СІЗО №2. Я завжди розповідаю смішний для мене момент. Коли ми їхали в автобусах, там було роздоріжжя: наліво – Запоріжжя, а направо – Ростов. Думаю: ну, хоч раз можна ж наліво звернути. Ні. Нас завезли до Ростова, посадили на літаки й уже літаками летіли до Рязанської області.

Скільки часу ти провів у полоні?

621 день.

Як відбувся момент обміну?

фото: скриншот з відео

Дуже несподівано. Це сталося під час вечері в мордовській колонії. Ми з другом Володимиром, прикордонником, чергували в камері. Вечеря була дуже бідною, і ми на хліб усе поскидали, щоб потім насолодитися потихеньку їжею. Ми поприбирали все й почали їсти, і тут чуємо, як починають відчинятися двері. Назвали моє прізвище, прізвище товариша, кажуть: "З речами на вихід". А речі – це тапки, рушник і постільна білизна. Ми вийшли, нам сказали перевдягатися. У мене ще була проблема з ногою, трофічна виразка, кажу: можна хоча б замотати ногу? "Ні, не можна". При цьому нас ще гумовою палицею били. Потім нас завели у перевдягальню, на нас надягли мішки. Не звичайні, а там зсередини були наче якоюсь алюмінієвою стрічкою, щоб коли сонце падало, нічого не було видно. Потім нас доправили до іншої камери, позбирали зі всіх камер людей, які були потрібні. Потім ці вертухаї почали з нас знущатися. Дякувати Богу, нікого не били. Потім нас посадили в автозаки, дуже нас багато було в ньому, але всі надихали, було тепло. Ми їхали, їхали й кудись врізалися. Тоді нас пересадили в інший автозак, зрештою під'їхали до аеропорту. Нас посадили на лавочки в літаку. В мене дуже сильно замерзли ноги, тому що рана, ще й гумові капці були не за розміром, два лівих. Підходить вертухай (а я зняв взуття це гумове й почав розминати ногу) і каже: "Що, холодно?" Приніс пляшку з гарячою водою, каже: "Грій". Я думаю: "О, це вже цікаво".

Читайте також: Із Курщини в театр: історія ветерана 103-ї львівської бригади ТрО Михайла Фатєєва, який родом із Миколаєва

Ми прилетіли вже, як ми зрозуміли, десь на Білгородський аеродром, щось таке. Тоді нас посадили в автобуси, привезли до пропускного пункту, не пам'ятаю, як він називається, між Білгородською і Сумською областю. Там нас вивантажили, ми сіли в наш автобус, туди зайшов представник Служби безпеки, ми всі: "Слава Україні!"

Коли їхали, бачили, що люди стоять з прапорами, вітають нас. ще дуже. В автобусах були канапки і яблука. Я кілька яблук одразу з'їв повністю, з кісточками. 

Перший дзвінок додому пам'ятаєш?

Так, військовий дав телефон. Подзвонив татові, він не брав слухавку, а потім передзвонив на цей номер. Тато спочатку не повірив, навіть матюкався, думав, що це брехня. А потім, коли зрозумів, що це я – і тато, і мама почали плакати. Це був незабутній момент.

Як проходило повернення та лікування? Що для тебе держава й місто Львів зробили як для військовополоненого?

Я лікувався не у Львові, а в Києві, у госпіталі МВС. Держава оплатила всі операції, які коштували б понад 2 мільйони гривень. Психологічно спочатку було важко – не міг спати, були флешбеки, музика з камери в голові. Потім стало краще, почав спати. На початках усе було як в тумані, не розумів узагалі, що відбувається. Усі намагаються дзвонити, щось писати, запитувати. Нам видали телефони, сім-карти, видали нам взуття, повністю нас одягнули, годували. Ще нас привезли після лікарні в їдальню, це було просто божественно. Там цукерки на столі були, ми просили пакетики, щоб їх забирати, тому що дуже хотілося їсти. Це насправді відбувалося десь протягом кількох місяців, такий "блокадний синдром", як його називають, або "синдром голодомору". Я повернувся з вагою 55 кг, а за кілька місяців набрав до 85 кг, бо постійно хотілося їсти.

Давай про відверте. Чи ти намагався сховатися за якимись речовинами?

Був такий момент. У мене були проблеми з ногами. До чого нас довів полон – до того, що я боявся підходити до медсестри, коли в мене боліла нога, щоб мені вкололи обезболювальне. Мені потім вона каже: "Ну, ти вже не в полоні, треба якось комунікувати з людьми". 

Одного разу моєму колезі, який був зі мною в палаті, привезли дуже гарну горілочку. Ми її випили – просто налили собі по 200 мл і випили все залпом. Але це була одноразова акція. Зараз не вживаю алкоголю зовсім.

Чому ти зараз у Львові та які плани на майбутнє?

Це цікава історія. Мені допомогла організація "Серце Азовсталі", вони виділили мені менеджера-психолога. Вона допомагала мені "вправити мізки" й вирішити, куди я хочу рухатись. Вирішив, що в майбутньому хочу займатися політикою, вона запропонувала мені піти навчатися на міжнародні відносини. Коли почався вступ, я подавав документи до Києва, в КНУ Шевченка, до "Могилянки"... Я ще тоді проходив фізичну реабілітацію й мене скерували до Трускавця. А в мене у Львові живе двоюрідна сестра. Вона приїхала до мене в Трускавець і забрала до Львова. Поскаржився їй, що щось у мене не виходить з цим КНУ й "Могилянкою". Вона каже: запитаюсь у товаришів своїх, чи є в нас міжнародні відносини. Наступного дня я пішов подавати всі документи у Львові.

Нещодавно був прикрий інцидент із сусідкою, яка використала проти тебе перцевий балончик. Як зараз ця ситуація?

Ситуація на рівні примирення. Хоча ця жінка мені поки що не рідня, але все-таки вона тітка моєї нареченої, сестра мами нареченої. Я вирішив їй не те що пробачити, а якось урегулювати цей конфлікт. Вона вже попросила вибачення в мене. Ми ще не знаємо, як до кінця це все зробити, щоб був якийсь донат від неї чи щось таке. Щоб, як це правильно сказати – щоб вона все-таки якось зрозуміла.

Вибачення насправді недостатньо. Тобто ветеранська спільнота – це не ті, об кого можна витирати ноги, це хочу до всіх донести. Насправді це честь Андрієві, що він готовий на примирення, але ми такі конфлікти маємо не те що обговорювати, ми маємо їх не допускати.

Так, розумію. Але чесно скажу, я насправді дуже добра людина і мені її стала шкода, тому так і вчинив. Ми підписали документи, що ми примиряємось, але суд усе одно буде. Це якось будемо врегульовувати. 

Дуже багато було коментарів про те, мовляв, навіщо ви цей конфлікт виносите, це ж сімейний конфлікт… Але я ж не її сім'я. Ще був коментар, навіть не хочу згадувати цю людину, Шарія. Він теж написав про цей випадок і сказав, що ось, бачите, люди бояться ветеранів… Ні, я не вважаю, що люди бояться ветеранів. Люди повинні навчитися комунікувати, тому що військові ветерани пройшли дуже багато випробувань у своєму житті й тому до них треба ставитися якось більш поблажливо. Я не кажу про таких представників, які у формі гуляють п'яні під наркотиками… На жаль, по таких людях дехто судить про всіх військових… 

Андрію, дякую за розмову. Ти людина, яка про свій шлях у полоні розповідає з посмішкою. Дякую, що ти до мене прийшов, це дуже важливо.