Після пекельних боїв за Маріуполь і довгого полону я рік приходив до тями, - азовець Павловський

Детальніше свою історію Руслан Павловський розповів у гостях в програмі Андрія Жолоба "Без броні" на FM "Галичина", передає "Еспресо.Захід".

Сьогодні ми говоритимемо про полон, про таку, скажімо, окрему історію, з якою більшість цивільних не знає що робити, як сприймати, і бачить її здебільшого хіба що на картинках, на фотографіях і з чуток. Руслане, розкажи, будь ласка, хто ти, де був? Маю на увазі, в яких військах воював...

Слава Україні!

Героям слава, братику!

Звати мене Руслан, прізвище – Павловський, а позивний – Спасатєль. Воював з 2014 року, рік – у ЗСУ, в 37-му батальйоні. Потім, коли перетнувся на бойових із "Азовом" у Широкіно (тоді це ще був полк), побачив дуже велику різницю між бойовими підрозділами, де люди найбільш вмотивовані, мабуть, і досі. Тож приєднався у вересні 2015 року до "Азову". І до останнього я там. Навіть після звільнення це все одно моя сім'я, ми постійно на зв'язку з хлопцями.

Скажи, Руслане, а ти мав строкову службу в юності? Чи для тебе 2014 рік – це був старт, знайомство з військом?

Я із 1994 по 1997 рік вчився у Харківському військовому училищі, а потім службу не продовжував. Так, із 2014-го почалася моя кар'єра. 

А скажи, будь ласка, що в "Азові" було таке, чого не було в інших підрозділах, що тебе аж так вразило, що ти вирішив до них приєднатися?

Мотивація. Люди мотивовані. А мотивація – це все. Не треба нікого ні до чого змушувати, на заняття ходити. Всі є братством, єдинство. Це два різні світи – ЗСУ та "Азов".

Я зрозумів. А скажи, будь ласка, тоді, коли ти власне мав оцей такий величезний досвід військовий, після якого почався твій цивільний досвід, у мирному світі, ким став Руслан вперше ветеран після усіх цих подій? Чим почав займатися в мирному світі і як ти до нього звикав тоді? 

Займався бізнесом. У мене була невеличка фірма, яка робила меблі під замовлення. І СТО – автосервіс із кузовних ремонтів.

Не було в тебе після військового училища якогось такого сприйняття, що от ну його в баню ту армію, я взагалі не хочу те все бачити, як певне місце?

Було, звісно було. Я тоді як одружився, то сказав жінці, що більше ніколи не одягну форму.

Ніколи не кажи ніколи, так?

Так (сміється).

Фото: Без Броні | Андрій Жолоб

Початок повномасштабної. Де він тебе застав?

У Маріуполі, на базі "Азову".

Ти пам’ятаєш момент, як це все почалося?

Так. Ми були готові, ми вже відчували, що таке станеться, і мали вже деякі плани. Десь за тиждень ми вже проводили рекогностування по Маріуполю:  хто і де буде стояти, позиції собі відмальовували, карти малювали…

А пам’ятаєш стан цивільного населення в Маріуполі? Як та вся атмосфера згущувалась і так далі.

Ні, Маріуполь зовсім цього не відчував, по цивільних не було видно. От як вже сталося 24 лютого, тоді так. Нас зранку підняли по тривозі, і десь за годину-півтори ми вже були в Маріуполі. А з Маріуполя колони цивільних машин, безлад страшний, ажіотаж на заправках, бензин закінчився майже одразу. Ну, було дивитися трохи незвично для Маріуполя.

А тепер перейдемо до того моменту власне, коли сталася у твоєму житті Азовсталь? Скільки часу ви працювали? Бо пам’ятаю по відео, які ти показував, по фото, працювали ви активно. Скільки часу минуло до того моменту, поки ви зайшли на Азовсталь?

Півтора місяця наш другий батальйон тримав правий берег. Десь всередині березня росіяни зайшли в Маріуполь і почалися вже близькі бої. Вже в одному будинку було таке, що вони на першому поверсі, а ми на другому тримали оборону. Було трошки тяжкувато, не було куди подіти поранених. На початку ми звозили їх на Азовсталь – там були лікарі. На правому березі у нас лікарів не було, були тільки бойові медики. Нас відсікли від Азовсталі, ми були, так би мовити, у подвійному оточенні: Маріуполь оточений, а потім нас ще оточили на правому березі. Командир дав наказ на прорив на Азовсталь. Дуже було багато поранених у нас, тяжких поранених. Ми завантажили всіх по машинах, це десь близько до ста машин було, і пішли на прорив. Багато хлопців йшли пішки. Перехід був дуже страшний: багато втратили хлопців, машини всі згоріли, підбили не доїжджаючи до Азовсталі. Вже в кінці нас теж і ми розбомбленим мостом перебігали. Прорвались. Нам пощастило.

Скажи, будь ласка, про саму атмосферу Азовсталі, тому що, знаєш, до нас доходять фоточки в сонячному промінні, а я ж розумію, що це насправді абсолютно неромантична ситуація, і взагалі війну не варто романтизувати. Якою була та Азовсталь? Це було як мікроколонія з певними секторами, які мали певні завдання, чи це було таке собі місто з окремими кімнатами, кухнею, їдальнею, чи це все відбувалося разом? Просто, яка була структура, як це все працювало?

На той час у нас вже були великі проблеми із боєпостачанням – його не було, і з їжею – їжі теж був мізер. Так само й вода, воду зливали з труб технічну, намагалися її якось чистити. А взагалі атмосфера, звичайно, страшна була. Це суцільні руїни і безкінечні обстріли, вони ні на секунду не припинялись. Нас обстрілювали з чотирьох сторін, навіть з п’яти, з моря, з неба. Кожного дня, ми так рахували, не менше 100 бомб падало на Азовсталь. І це тільки бомб. Пересуватися заводом було дуже тяжко. Тунелі були засипані, заломані. Отак-от перебігали між руїнами і так якось воювали.

Ще навіть встигали якось між тим всім їсти, спати пробувати і так далі. Перейдемо до найскладнішого моменту того всього. Пам’ятаєш той день, коли довелося виходити в полон? Що відбувалося, я розумію, ми люди військові, в нас є наказ, в нас є розпорядження і так далі, але що відбувалося в душі?

Ми не збирались здаватися. І вже я та мої хлопці були на 1000% впевнені, що ми тут загинемо, і було одне бажання – продати своє життя якнайдорожче. Якось ти розумів, що вже звідси не вийдеш, що більше не побачиш своїх рідних. Я зробив фотку і відправив дружині, і був впевнений, що це моя остання фотка в житті. За три дні до того, як ми пішли здаватися, прийшов командир до нас в бункер, розповів, що був на переговорах, про домовленості, там обіцяли почесний полон. Обіцяли і зв’язок з рідними, нормальне харчування, медичне обслуговування. Типу, все у вас буде добре, 3-4 місяці – і вас всіх обміняють. І, звісно, командир попередив, що вірити їм не можна, але виходу в нас нема. Ми, деякі хлопці просили командира, можна ми залишимось на заводі, ми не підемо здаватися, а залишимося на заводі, трохи повоюємо ще. Скільки протягнемо, стільки протягнемо. Але командир сказав, що дали наказ, що ні, всі йдемо, щоб не зіпсувати домовленості. Ми їх і дотримались, як обіцяли.

Ти не сприйняв це, як зраду?

Ні. В мене велика віра моєму командиру. Я йому довіряю, мабуть, навіть більше ніж собі.

Фото: Без Броні | Андрій Жолоб

Як воно все відбувалося? Ти пам’ятаєш, перша оця зустріч з русскім, в якого ти не стріляєш, бо є така домовленість, і ти бачиш, що тепер певним чином залежиш від тієї людини. Як вони на тебе дивилися, як вони на хлопців загалом дивилися? Яким був той перший контакт?

Не дуже приємна ситуація була. Ми виходили великою колоною безперервно. Я був з пораненими, бо й сам був на той час трохи поранений. Коли ми вийшли із заводу, перших росіян я побачив за парканом, вони перелякані там очепили все, що можна. Нам дорогу показали, на мосту нас всіх роздягали, перевіряли, наші речі, а потім – до автобусів. Як ми вже йшли до автобуса, з обох сторін стояли москалі і нас піддразнювали: "Слишу зов, ї*а*ь Азов". Оце ми йшли і вони нам все отак бу-бу-бу.

Це ж переляк, це ж їхній страх був.

Так. І вже як сіли в автобуси, зайшов червоний хрест, буквально менше хвилини. Роздали нам по маленькому папірчику, де ми написали телефони своїх рідних, своє прізвище. Червоний хрест обіцяв, що "ми встановимо контакти, ми будемо з вами поруч", які там будуть потреби.

Ви вірили Червоному хресту?

Я – ні. І так воно й було, більше Червоного хреста ми не бачили ні разу в полоні.

Тепер оця точка проміжна твого життя, яка власне називається полон. Скільки там пробув загалом?

128 днів.

Коли ти туди потрапив, які там були умови? Бо, cкажімо так, стереотип каже, що ти потрапляєш в камеру, в якій на землі в бруді, в болоті сплять 50 – 60 людей, туди ж ходять під себе, їдять засохлий хліб. Як воно там було? Опиши, як виглядало тимчасове місце твого вимушеного проживання на ті 128 днів.

Азов у перші ж дні відселили у два крайні бараки. Барак розрахований десь на 60 – 70 людей, а нас туди запхали 330 людей. Люди спали в проходах, навіть на вулиці, бо всі не вміщалися, на одному лежаку по два чоловіка валетом. Дуже перенасичено було.

Гниль навколо, сирість, пліснява, як це виглядало?

Тюрма не доглянута дуже-дуже багато років, все сипалося, розвалене.

Чим харчували? Зазвичай як виглядав денний раціон?

Від їжі до духовної їжі: є в людей потреба якось розвиватися, щось робити в цей час. В тебе там немає телевізорів, плейстейшенів і всього решти, але якось мозок вимагає чимось перевантажуватися. Ти мені розповідав про книжки, розкажи, будь ласка, ту систему, як ви мінялися книжками.

У нас було 8 книжок, у нашому бараці. І ми ставали в черги, записувалися, по годині. Книжка ніколи не відпочивала: з рук у руки, з рук у руки.

А що за книжки у вас були?

Пригоди були. А те, що мені найтяжче давалося, це Достоєвський, там були його розповіді. Ще було пару книжок Гаррі Поттера.

Такий сюр, правда? Російська тюрма і Гаррі Поттер.

Так. І ще пару книжок 90-х років, типу "Бандитського Петербурга".

Скільки ти міг за добу тримати в руках книжку? Скільки ти мав право на читання, я так розумію, ви між собою домовились?

Годину. Проте не кожного дня. Це там раз на 3 – 5 днів десь встрягнеш, на годину ту книжку візьмеш і все. Я навчився читати швидко.

По діагоналі, як то кажуть.

Але час летить. Ти питав, як ми займали час. Ми з перших днів організували в себе лекції, курси. Тільки в нашому бараці було три групи учнів англійської мови – для новачків, для середніх, хто вже краще щось знав…

Тобто це хтось зі своїх знав англійську мову і по суті своїм ж викладав?

Хто краще знав, той викладав. Були хлопці з лекціями, наприклад один хлопець проводив лекції із туризму, бо багато подорожував. Цікаві лекції. Про риболовлю були дуже гарні лекції, хлопці проводили. Ще зробили там собі нарди з того, що знайшли, карти намалювали.

Скажи мені, будь ласка, а конфлікти? Вони ж мусили ставатися в такому закритому середовищі з такою кількістю людей. Ті конфлікти вирішувалися особисто чи був якийсь третейський суд, чи був якийсь старший, хто приймав рішення, як розсудити? Як воно було?

Тепер перейдемо до завершального моменту твого полону. Як так сталося, що тебе звільнили з полону? Як цей процес відбувся і розкажи про той день.

За місяць до того, як нас обміняли, у нас стався теракт в Оленівці, коли підірвали наших хлопців. Дуже багато хлопців загинули, поранені були всі. Тоді список був рандомним, але тільки азовці. Через місяць приходять і зачитують список. Нам не казали, що це буде, обмін чи що. Просто називають список, і у списку всі азовські командири.

А ти був власне серед командуючого складу, я пам’ятаю.

Так. І я, і мої хлопці зрозуміли, що скоріш за все, це буле ще один такий барак, що це теракт буде. Що нас повезуть на утилізацію. Був один процент, я сподівався, що може нас перевезуть десь на якусь російську тюрму, але впевнений був, що це вже все – нас або розстріляють, або підірвуть. Зранку нас зібрали, до вечора тримали, ми сиділи навпочіпки, поки вони збирали і звозили з інших тюрем. А ввечері нам зв’язали руки, зав’язали очі скотчем, кинули в КАМАЗи бортові по 50 людей в один. Нас тільки завантажили, там вже була страшна тиснява. Хлопці втрачали свідомість. Задихалися, бо вони були тентовані. Було дуже-дуже гаряче. Десь вночі нас привезли на якийсь аеродром, ми чули, що літаки гудять. В туалет нас не пускали з машини. Ні разу, хоча ми просилися, або дайте хоч банку якусь чи що. А вони казали: "пісяйте в свої берці, у вас берці круті з клапанами кріспі". Всю дорогу нас били дубинками – і поки нас везли, і поки чекали літак. Вони як відчували, знали, куди нас везуть і тому вже зривали на нас своє останнє зло. Вночі нас завантажили на літак вантажний Іл-76 і ми полетіли. І я вже точно думаю, ну, зараз або ракета прилетить, зіб’є літак, або пілоти повистрибують з парашутами.

Я от постійно, цілий час твоєї розповіді хочу сказати: "не так сталося, як гадалося". І я дуже тішуся, що ти в мене в студії сидиш. В тебе навіть на руці є татуювання особливе. Розкажеш про нього?

Так, це день обміну, а літак – це той, на якому нас росіяни везли.

Зараз ти посильно займаєшся підтримкою Азову, контактом з побратимами. В чому зараз найбільша Твоя робота?

Додам, що Руслан стрільбою з лука займається. Ти належиш до Invictus чи просто займаєшся в секції для себе.

Почав для себе займатися, але затягнуло.

Ти вже й на змагання напевно їздив?

Так, я зайняв перше місце по Львівській області, це мої перші змагання були. А потім поїхав на "Ігри нескорених", взяв друге місце серед професіоналів.

От, якщо вам кажуть, що людина в житті може здобути і досконало вивчити лише одну професію, згадайте собі Руслана: його початок навчання як військового, його роботу в меблевому бізнесі, продовження вже практичне роботи військового, його зараз досягнення в спорті. Руслане, а чим хочеш займатися професійно?

Хотів би продовжувати те, що почав, соціалізацію хлопців – повертати ветеранів до життя.