Я відчувала спроможність захистити Україну

Закінчила Києво-Могилянську академію за програмою ACREC (антикорупційні міждисциплінарні студії). Це була її друга вища освіта. Цілеспрямовано йти у військо спершу не збиралася, але два роки тому 25 лютого повезла до штабу територіальної оборони Києва батька, який хотів стати на захист столиці. Там були великі черги й вони загубилися. Випадково Вікторія потрапила у штаб. Дізналася, що війську потрібні юристки й залишилася у війську. Відтак у березні вже стала військовослужбовицею. 

Спочатку на службі Вікторія укладала контракти з військовослужбовцями. Потім займалася документообігом, а згодом вирушила у підрозділ військово-цивільного співробітництва. 

"На той момент була впевнена, що я не нервова, зібрана, сконцентрована й можу навчитися будь-чого. Основна моя мета – хочу захищати Україну та хочу, щоб ми перемогли. Бо я не хочу окупанта на нашій території. Не страх мене загнав на цю війну. Усвідомлювала, що конкретно  можу захистити себе та власний дім. Відчувала спроможність захистити Україну. Я маю юридичну освіту, а також соціологічну та політологічну. Вмію робити оцінку цивільного середовища, наводити комунікації з органами державної влади, тому й залишилася. Побачила там свій шлях реалізації задля перемоги України в цій війні. Крім того, робота полягала також у комунікації із цивільним населенням, з іноземними донорами й органами державної влади. Першочергово комунікувала з іноземними та українськими донорами, хто був готовий надавати якусь допомогу для нашої військової частини. Я все приймала і потім ми це розділяли у бригаді", – розповіла про свою роботу Вікторія Сотнікова. 

У перші дні повномасштабного вторгнення жінка відкрила в собі нові навички. Оскільки довелося працювати з величезними обсягами гуманітарної допомоги, зрозуміла, що доволі сильна в логістиці. Адже довелося розвантажувати, розподіляти та перевіряти десятки тонн гуманітарних вантажів. 

Згодом Вікторія почала координувати офіцерів груп цивільно-військового співробітництва, які перебувають на передовій і перевозять тіла через організацію "На щиті" до місць поховань. Військова по моргах не ходить, але бачить фотографії загиблих, дати народження, спілкується з родичами. 

"Ми шукали родичів одного хлопця. У нього був своєрідний хрестик на шиї. У мене була половина фотографії тіла людини і цей хрестик. Він був унікальний. От по цьому хрестику ми знайшли його родичів, – розповідає про специфіку своєї роботи Вікторія. – Раніше я думала, що спілкуватися з родичами набагато важче. Але якщо правильно побудувати комунікацію, досить ефективно виходить. Ми пояснюємо родичам наші чіткі процедури". 

Але попри це є речі, які вражають Вікторію.

"Я була на похованні на кладовищі на Троєщині. Там зараз дуже багато прапорів. Звісно, бачила такі картинки по телевізору, але вони не так вражають. Згори ви бачите початок і кінець, а серед прапорів здається, що кількість загиблих безконечна", – ділиться своїм болем військова.

Чоловіки не завжди готові впускати жінок у свої війська

За час у війську Вікторії довелося змінити кілька бригад, вона пережила психологічне насилля у війську. Військова розповідає, як один із керівників психологічно тиснув на неї. 

"До прикладу, я могла вийти кудись до вбиральні, а він міг мені за цей період подзвонити чотири рази. А потім ще й накричати, чому не взяла слухавку. Я не витримувала, жила на антидепресантах, тому що це мене постійно пригнічувало. Написала рапорт. Мені у вищому керівництві відповіли, що не прийнято в армії писати рапорти про такі речі. Не провели жодного службового розслідування і в підсумку я залишилася "стукачкою". Тобто моя репутація на той момент була "стукачки". 

Після цього випадку військову понизили. Вона почала служити в робочій роті. Там жінка була командиром відділення. Відповідно, мала виконувати функції краще за особовий склад, щоб була повага від підлеглих.

"Спершу, коли мене принижували "ти того не вмієш, цього, такого ніколи не зможеш", я ходила в робочій роті в усі найскладніші наряди. Як командир відділення пішла в наряд на парковку. Ходила зі своїм особовим складом та іншими військовослужбовцями в добовий наряд. Спочатку це "підстьобує". Коли мені кажуть: ти цього не зможеш, у мене виходить навпаки. Мене це загартовує. Проблеми починаються, коли я це вже змогла, але цього не сприймають", – розповідає Вікторія. 

Я досі молодший сержант і не можу просунутися далі…

Вікторія переконана, що чоловіки не готові пускати жінок у світ війська. Хоча жінки нічим не гірші. Каже, поки що у війську чоловіки старої формації, які здобули освіту та звання ще за часів Радянського союзу або у 1990-х роках. Вони не сприймають жінок не просто як бойову одиницю, а навіть у штабі як окрему одиницю, яка може виконувати роботу. Розповідає про випадок, який трапився у війську:

"Спілкуються два офіцери, я снідаю. І вони кажуть: "Ну добре, Вікторіє, а тепер розкажіть нам щось дівчаче". Я повернулася і кажу: ви знаєте  взагалі рід моєї роботи, з чим я працюю? Ми працюємо з перевезенням загиблих військових, зі спілкування з родичами. Я не дівчина, я військовослужбовиця. І так само працюю, як і ви. На це всі просто замовкли та продовжили їсти мовчки. Потім я побажала їм смачного, встала, бо вже мала йти на нараду. А вони відповіли: "Ви нам побажали хорошого дня, а насправді нас образили". От у чому я їх образила? Що вибудувала свої професійні рамки? Після того вони також замовкли, і на тому наша розмова закінчилася. Я мала досвід працювати у чоловічому колективі й зауважила, що коли жінка відмовляє чоловікові, в нього з'являється озлобленість. А коли з'являється озлобленість, усі найгірші фантазії стосовно того, що ця жінка може робити з кимось іншим, перетворюють на плітки. Уявіть собі, що я одна жінка, яка відмовила п'яти чоловікам, то вони вже стають командою пліткарів і кожен починає обмінюватися своїми фантазіями. Через це психологічно дуже складно. Але я навчилася розставляти особисті межі й вести діалог суто на професійному рівні. Не усміхаюся, не жартую, не ходжу в спідницях, не віджартовуюся, не приймаю компліментів, узагалі нічого. Я дала зрозуміти, що є функція, яка прийшла сюди для того, щоб перемогти у цій війні". 

Щоб змінювати ситуацію у війську, жінка долучилася до Жіночого ветеранського руху, де планують, як змінювати підходи до жіноцтва у війську. Почали впроваджувати жіночу військову форму. Запровадили певні обстеження, які потрібно проходити жінкам. До прикладу, коли жінці потрібно йти до гінеколога, щоб вона спокійно могла піти, а не відпрошуватися у свого командира. 

"Поки чоловіки не сприймають жінок рівними, командири й керівники хотіли б, щоб жінки їх просили, а не говорили з ними на рівних. Я вже вчетверте у цивільно-військовому співробітництві. У мене було чотири керівники і я досі молодший сержант, не можу далі просунутися. Якщо чоловік з такою освітою, він просунеться швидше. Хоча маю хорошу кваліфікацію, якщо оцінювати за роботою та за ефективністю, як функцію".

Зараз Вікторія планує виграти війну, а потім повернутися до своєї діяльності у сфері антикорупції в міжнародній компанії. Адже десять років шукала себе в цивільному житті. Нарешті знайшла і після перемоги хоче продовжити.