"Мурашки — це система. Як і армія": історія десантника, біолога й айтівця Андрія Сушка

У розмові з Андрієм Жолобом у проєкті "Без броні" на FM Галичина Андрій розповідає про те, як мурашки навчили його командувати, чому війна 2023-го відрізняється від 2022-го, і як армія має вчитися у цивільних компаній зберігати фахівців.

Вітаю, Андрію, слово тобі. Як усе починалось?

Бажаю міцного козацького. Дякую, що запросив. Що розповісти… Колись я вчився на біологічному факультеті Франкового університету. Потім почався Майдан, і все поступово перетекло у війну з Росією. Я захистив диплом і намагався долучитися до бойових дій — спершу з друзями, потім у добровольчий рух. Але там мені не дуже сподобалася махновщина. Тож вирішив: треба йти у Збройні сили.

У 2015 році я потрапив у 53-тю механізовану бригаду — потужний підрозділ з відважною історією і трагічними сторінками. Пробув там до літа 2016 року, потім демобілізувався.

Скільки тобі тоді було?

23 чи 24. І так, я тоді ще був такий "малий шпак" — служив із чоловіками, яким по 50. Вони мені в батьки годилися.

Після демобілізації пішов працювати в IT. Але тоді був стереотип, що всі атошники — відбиті. Часом і до мене це приклеювалося. Мене дратувало, коли люди переживали через якісь дрібниці, тоді як у країні йшла війна.

У 2022 році, як тільки полетіли перші крилаті ракети, я знову повернувся на фронт. Мав прибути до 53-ї, але тоді бригада воювала під Волновахою — дуже жорстко. Військкомат скерував мене у 80-ку. Так я і залишився в десанті.

У якому званні ти повернувся?

 Лейтенантом. Навесні 2022-го став старшим лейтенантом, зараз я вже капітан.

А цивільна професія?

За освітою — вчитель хімії й біології. Моя наукова спеціалізація — зоологія, писав диплом про мурашок. Тобто мій позивний Хімік недаремний.

Чи займався тим, на кого вчився?

Так. Я сам обрав цю стежку. Батьки ніколи не нав’язували, куди вступати. Побачивши приклад сестри, яка вчилась у фізмат ліцеї, теж пішов туди. Потім — хіміко-біологічна спеціалізація. Я свідомо пішов на біофак — це природнича освіта, вона допомагає краще зрозуміти життя. Тобто я справді хотів стати біологом.

А чим відрізняються мурахи від мурашок?

Мурашки — це науковий термін. Так мене навіть завкафедри Йосип Царик поправляв.

Ти як біолог можеш порівняти мурашине суспільство з армією?

Люди схильні шукати аналогії. Мурашки — це соціальні організми з диференціацією праці. Вони мають власну аграрку, свою худобу, архітектуру. Так і в армії — є розподіл функцій. Але не все так просто.

Ти бачиш, що армія змінюється?

Це тонкий танок. Є кадрове військо, що тримається статутів, і є мобілізовані з притаманною їм махновщиною. Якщо талановиті командири зліплять усе це докупи — армія виграє і переосмислить досвід.

Ми були в Кліщіївці рік. Там навіть кожні півтора місяця змінювався підхід до бойових дій. Але щоб осмислити досвід — потрібна перемога. Бо війна — це такий механізм, який постійно вимагає рішень саме військовим шляхом.

Що зараз є найбільшим викликом для 80-ї бригади?

Особовий склад. Якщо люди розумні й мотивовані — працювати набагато легше. Якщо ж ні — витрачаєш купу енергії на прості речі. Тому звертаюся до глядачів і читачів: мобілізуйтеся, приходьте у 80-ку. Вас навчатимуть люди з величезним бойовим досвідом.

У тебе вже під командуванням молоді офіцери?

Так. Мій командир взводу — Михайло Маковоз. На початку контрнаступу в Кліщіївці був солдатом, отримав поранення. Потім пройшов навчання й у 2023-му очолив загін, який разом із ССО заходив на територію Московії. Ми почали операцію вдало, і Михайла представили до нагороди. Зараз він — кавалер ордена Богдана Хмельницького.

Як ти ставишся до нагородної системи?

Вона недосконала. Коли в Кліщіївці билися дві штурмові групи, я мав право подати на нагородження лише п’ятьох. Це несправедливо. А ще демотивує, коли нагороджують тих, хто нічим особливо не відзначився.

А коли командир каже: "Та випиши собі нагороду"?

Це нонсенс. Сам собі виписати нагороду? Ну, як так? Так не має бути.

Зараз ти на реабілітації. Поранення — з Курщини?

Так, прилетіло в наш РКП — рухомий командний пункт. Зараз кульгаю. Але вже три дні ходжу без палички.

Що найбільше дратує в цивільному житті?

Те, що в процесі лікування тебе ніхто не супроводжує. Треба самому шукати, де пройти обстеження, як оформити документи. Бракує системної підтримки й притомних лікарів. Медична система просто не витримує навантаження. Зайдіть у будь-який госпіталь — побачите десятки поранених. Цивільні цього не бачать. Але їм варто хоча б іноді приходити й подивитися, через що проходять наші хлопці.

Плануєш пов’язати майбутнє з армією?

Ще не вирішив. Але точно скажу: ЗСУ треба брати приклад з ІТ-компаній. Атмосфера, підтримка, бенефіти, HR — усе це утримує фахівців. У війську теж це має бути.

Читайте також: Пілот Мі-24 Сергій Тітаренко: від першого бою в Конго до падіння під Слов’янськом і створення центру абілітації