Місцеві на Луганщині постійно здавали позиції ЗСУ, – військовий Іван

Історію військового розповідає "Еспресо.Захід". 

Здійснив мрію покійного батька

Іван з позивним Кардан нині служить у Дрогобицькому районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Сюди потрапив після поранення, яке дістав у Попасній, і тривалої реабілітації. 

У військо він вирушив у 2015 році. Каже, що виконував мрію покійного батька, який хотів, щоб молодший син служив у Збройних Силах України. Тож ще сорока днів не минуло після його смерті, як Іван добровільно пішов у військкомат. 

Тоді чоловік працював у тилу, охороняв мости. Прослужив до 2017 року і повернувся в цивільне життя. Втім згодом зрозумів, що ця робота не для нього, тож у 2021 році підписав контракт із ЗСУ. Потрапив у 24-ту окрему механізовану бригаду імені короля Данила. 

"У 2021 році не було таких насичених боїв. Були перестрілки, але в основному стріляли з боку агресора, – пригадує Іван. – Ми не мали права відкривати вогонь, бо діяли Мінські домовленості. Ми не могли стріляти у відповідь. Справжні бої почалися 24 лютого 2022 року. Я був у роті швидкого реагування. Нас відправили колоною у Старобільськ. Тут і почалася моя війна". 

Постійно літали міни 120-го та 152-го калібрів, працювали танки та гаубиці

Чоловік добре пам'ятає перші дні повномасштабного російського вторгнення, коли доводилося знищувати сотні ворожої техніки. Тоді в Старобільську, пригадує, був бій. Стримували велику кількість росіян.

"Перший бій ми витримали, все дуже добре йшло. Повністю знищили колону колісної техніки, а важка бронетехніка йшла іншою дорогою. Ми відступили, бо в них було більше сотні техніки.  Їх було дуже багато, вдвічі більше, ніж нас. Уся техніка, зі всіх боків ішла на прорив. Авіація не працювала, була колісна й важка бронетехніка", – розповідає про перші дні військовий. 

Кілька днів підрозділ тримав оборону Старобільська, а далі їх відправили в населений пункт Варварівка біля Рубіжного. Там воювали не лише з росіянами, а й бойовиками терористичних організацій "ЛНР" і "ДНР". Вони знали всі закапелки, всі позиції українського війська і здавали їх росіянам. По наших воїнах постійно прилітали  міни 120-го та 152-го калібрів, працювали танки та гаубиці.

"Був у нас випадок на блокпості між Рубіжним і Варварівкою. Їхала машина з вимкненими фарами. Нам вдалося її зупинити лише, коли відкрили вогонь. У ній  їхав їхній так званий священник московського патріархату й наставниця. У її телефоні ми знайшли фотографії всіх наших позицій, а в автівці – гранати та розтяжку", – розповідає Іван. 

У Попасній воювали спецвійська РФ і бойовики "ЛНР/ДНР"

Чоловік вважає, що шансів стримати ворога в них тоді не було. Там загинуло багато побратимів Івана. Пригадує, в одному танку згорів його ротний та навідник. Лише механік зміг вибратися із палаючої машини. Після Рубіжного військовий вирушив у Попасну. 

Там наші захисники воювали зі спецвійськами Російської Федерації, а також бойовиками "ЛНР" і "ДНР". Ситуація була дуже складна. Почала працювати авіація. Обстріли відбувалися постійно. Тоді загинув командир бригади Валерій Гудзь. Ускладнювали ситуацію також місцеві, які здавали позиції українського війська.

"Ми саме пообідали. До нас підійшла жіночка. Ми її не пускали, але вона почала плакати, казала, що їй дуже треба. Ми пішли їй на поступки і пропустили. Але попередили, що попереду замінована дорога. Вона йшла, подивилася, де кожна міна лежить, і через 15 хвилин відбувся артобстріл. Росіяни розмінували дорогу й пішли на прорив двома танками і трьома БМП. Я пам'ятаю, як вибіг з будинку – і туди відразу прилетів танковий снаряд. Осколки посипалися, потім ще один снаряд. Стріляли безперебійно. Поки танк перезаряджався, БМП стріляли, арта "насипала". Але завдяки нашим птуристам спалили один танк, два БМП – і вони повтікали, бо зрозуміли, що далі не пройдуть. Але було дуже багато важких трьохсотих", – пригадує Іван.

Читайте також: Воювати за свою країну – велика честь для чоловіка, – військовий Михайло Ковалів

Уже в березні стало значно важче воювати через брак боєприпасів. Їх було важко доставляти. Усі дороги, які вели в Попасну, прострілювалися. Якось довозили, що встигали – розвантажували, й водій повертався. 

Лікарі казали, що народився в сорочці

Тоді в Попасній 23 березня Іван дістав поранення. Опівдні воїни отримали команду виконати бойове завдання. Вибіг до машини, почув вихід снаряда, але без свисту. Міна летіла на чоловіка.

"Розірвалася поруч. Мене відкинуло на кілька метрів вибуховою хвилею. Я лежав при свідомості з розплющеними очима, шум у голові, купа пороху. Пробував сам відповзти, не вийшло, зрозумів, що в мене немає п'ятки, туди влетіли осколки. У правій руці пальці заклинили, бо було наскрізне поранення. А лівої вже не було. Тоді починав прощатися з життям", – розповів про поранення чоловік. 

З-під обстрілу Івана витягнув командир. Він надав першу допомогу, воїна повезли на евакуацію. Вивозили чоловіка з позицій під обстрілами. Військовий пригадує, як кілька кілометрів їхали двадцять хвилин, а позаду падали міни. Але довезли до медиків. Далі – в лікарні в Первомайське, Дніпро, а згодом до Львова. 

"Лікарі казали мені, що народився в сорочці, бо багато крові втратив, – каже Іван. – Зробили чотири операції. Остання була на руці. Далі відправили на реабілітацію та на протезування".

Після лікування Іван знову пройшов ВЛК, отримав другу групу інвалідності та статус "обмежено придатний до служби". Тож із військової частини його перевели у Дрогобицький районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. 

"Я тут трохи довше, ніж пів року. Ставлення людей до військкомату жахливе. Думають, що я собі групу купив, – сміється. – У всіх складається враження, що ніхто з РТЦК не воював. А тут усі хлопці бойові: в кого ока немає, в мене руки. Якось мені взагалі сказали їхати окопи рити. Що тут ще говорити. А хлопців треба міняти. Ніхто не хоче, страшно. А це важко не лише фізично, а й морально. На сході досі мій рідний брат. Тому знаю, як це".

Усі фото надав військовий