"Зараз ми сильніші за росіян в небі": історія нацгвардійця, який вчить бити ворога дронами

Розкажіть трохи про себе. Коли ви мобілізувалися, чому пішли в Нацгвардію? 

фото: з особистого архіву Антона

До 18 років я був доволі активним. Родом із Миколаєва біля Одеси. Коли забрали брата до армії, я повіз його отримати повістку, бо не було кому. Брат зайшов, отримав її, і у військкоматі запитали: "А ти такого Антона знаєш?" Він відповів: "Це брат мій, у машині сидить". Військком вийшов і вручив повістку мені. Так у 18 років я теж поїхав служити.

І ви легко вирішили: "Іду служити". Не було побоювань, міфів про армію?

Яких побоювань? Армія є армія. Привілеїв чи особливого ставлення не мав. Поїхав на розподільчий, там майор (зараз, може, вже полковник) сказав: "Підеш у Нацгвардію". Ми тоді навіть не знали, що це за підрозділ. Він показав озброєння, пояснив. Я погодився і так потрапив до Нацгвардії.

 З якого року служите?

З 2017-го, постійно в Нацгвардії, нікуди не переводився.

Яке навчання проходили на початку?

Як і всі: приїжджаєш у частину, тебе передягають, стрижуть, миють. Потім курс молодого бійця (зараз називається БЗВП, раніше КМБ). Після нього потрапляєш у роту й продовжуєш службу.

Де ви далі служили? 

Служив у другому патрульному батальйоні. Ми патрулювали місто Львів, виїжджали в зону АТО: стояли на блокпостах, перевіряли автомобілі. Але це було не зовсім для мене. Хотілося більшого адреналіну, відчуття справжньої служби. На той момент я не знав, що це таке, тому тягнуло спробувати. Зараз, коли почалася повномасштабна війна, вже не хочеться цього "спробувати" — добре розумію, що це означає.

Ви родом із Миколаївщини, а служили у Львові. Можливо, мали якісь міфи про Львів?

Ні, якихось міфів не було. Раніше я вже бував у Львові. Місто гарне, але коли потрапляєш у підрозділ Нацгвардії і виконуєш завдання патрулювання, бачиш Львів з іншого боку. Вдень люди ходять культурно, спілкуються, все спокійно. А ввечері наче інше місто — починають виходити різні персонажі. Не так часто, але відчутно.

Як тоді люди ставилися до Нацгвардії?

Зараз ставлення зовсім інше, ніж було тоді. Раніше люди трохи боялися. Бачили Нацгвардію — ховали пиво, викидали сигарети, навіть переставали матюкатися. Бували випадки, коли молодь поводилася неповажно, не зважаючи на старших. Ми розуміли, що не поліція, але теж виконуємо свої завдання, несемо службу. Повага мала би бути.

Ставлення було приблизно 50 на 50. 

Коли почалася повномасштабна війна, люди зрозуміли, що Нацгвардія їде захищати їх, бере до рук зброю, воює. Повага зросла. Але й зараз трапляються специфічні люди, переважно серед переселенців, які іноді ставляться зверхньо, можуть огризнутися без причини. Хоча загалом повагу мають.

До повномасштабного вторгнення ви все ж їздили на фронт. Куди саме?

Так. У Шевченковому, яке зараз окуповане, там у нас були блокпости. Назви всіх сіл уже й не згадаю.

В чому тоді полягала ваша служба?

Ми стояли на блокпостах, перевіряли автомобілі, щоб не проникли диверсійно-розвідувальні групи.

Були якісь інциденти?

Ми стояли трохи далі від фронту, тож серйозних випадків не мали. Хіба що інколи ловили контрабанду. Наприклад, знаходили машини, забиті сигаретами. Водій казав, що "сину везе", але це йшло з України на окуповану територію. Різне бувало. А от хлопці з Калинівки, які стояли ближче до фронту, мали цікавіші випадки, про які розповідали.

Де вас застала повномасштабна війна?

У Шевченковому, саме під час ротації. Ми знали, що через два дні їдемо додому. Ніхто не знав, що буде наступ. Звісно, розмови в повітрі були, але ми не сприймали це серйозно.

Ми стояли біля Донецького аеропорту, на горі. Раптом побачили, як з боку аеропорту запустили сигнальні ракети. Одна зелена ракета розірвалася, як феєрверк, і почався рух колони. Нам по рації почали кричати, що розпочався наступ. Колони пішли.

Це був вечір?

Ні, близько 3:30 ночі. 

Які відчуття?

Спочатку страшно. У бінокль бачили, як рухається техніка, солдати. Ми ще не були настільки мотивовані до справжньої війни. Але коли розумієш, що або ти, або тебе, включається інстинкт.
Коли робиш перший постріл, не знаючи навіть куди, а у відповідь летять постріли, адреналін перекриває все. Голова відключається, починає працювати те, що тренував. Якщо відпрацьовував на полігоні — моторика включається автоматично.

Адреналін, крики, стрілянина, все вперемішку. Ти розумієш: це твоя задача, треба стояти. Емоції відключаються, лишається лише бажання виконати завдання. Хочеться стріляти, відчуваєш запах пороху, чуєш вибухи. 

У фільмі це одне. А коли ти сам "учасник" — інші відчуття. Немає думки, що зараз загинеш. Навпаки — адреналін мотивує стояти до кінця.

Ця мотивація тримається досі, на четвертому році повномасштабної війни, чи змінювалась?

Змінювалась. Я переїхав до Львова, одружився, пріоритети трохи змінилися.

Скільки тривав той бій?

Точно не скажу, можливо, хвилин 40, може менше. Ми вступили в контакт, їхня група зупинилася і розбіглася. Потім підтягнулися наші літаки й вертольоти, почали їх накривати. Наше завдання було зупинити їх, як наказали по рації. У нас були РПГ, одноразові гранатомети, гранати, автомати, було чим їх стримати.

У Нацгвардії тоді не було танків?

На той час — ні. У деяких підрозділах одиниці були, але загалом ні. Зараз уже є все: і танки, і авіація. Нацгвардія стала повноцінною бойовою одиницею.

Далі трохи розкажіть про свій бойовий шлях.

Далі був Покровський напрямок — для нас він виявився найважчим.

Покровський напрямок важкий, бо зараз росіяни там дійшли до оптоволокна. Все можна виконати, головне — бажання, але реально складно.

А як із забезпеченням?

Тут можу сказати: Нацгвардія забезпечує всім. Навіть якщо людина приходить із цивільного життя й нічого не розуміє, її спершу готують.
Ти приходиш у рекрутинговий центр або безпосередньо в частину. Якщо мобілізують, це не означає, що одразу відправлять на війну. Спершу — підготовка, незалежно від твого рівня. Саме тоді можуть відкритися навички: подобається бігати з автоматом по лісі, бути снайпером, оператором БПЛА, водієм.

Тому, коли кажуть: "Мобілізованих одразу відправляють на війну" — це неправда. Спершу підготовка, потім завдання.

Мабуть, так кажуть, щоб виправдати свій страх

Бояться, і дарма. У мене є товариш, молодий хлопець, його бригаду розформували, він звільнився. Я казав йому: "Іди в Нацгвардію служити". А він: "От прийдуть на Львів — тоді піду". Я йому відповів: "А якщо до Києва? Чи, може, до Польщі, тоді теж чекатимеш? Як прийдуть до Львова, ти перший утечеш".

Деякі люди цього не розуміють. На мою думку, дехто вже поділив Україну навпіл: "Поки вони там, хай воюють ті, хто хоче. А прийдуть сюди — тоді я піду". Це неправильна позиція.

Розкажіть, як почали літати на дронах, чому зацікавилися?

Мені сподобалося ще під час початку повномасштабної. Раніше про дрони мало хто думав. Лише трохи дивився відео, пробував літати для себе.
А коли під час повномасштабного вторгнення побачив, як хлопці працюють — палять техніку, знімають відео, проводять розвідку під "Мавіки", — вирішив спробувати. Ніхто ж не забороняє. Спробував — і сподобалося.

Це подвійне відчуття: з одного боку, робиш щось важливе для перемоги, з іншого — в окулярах бачиш, що саме робиш. Це як снайпер, який через приціл бачить противника. З одного боку, шкода людину, з іншого — чого ти сюди прийшов? З часом внутрішній конфлікт зник. Залишилось головне: захищати своїх.

Потім я почав розвиватися, заглиблюватися у технології, набувати бойового досвіду на FPV-дронах.

Повернувся до частини, мені запропонували стати інструктором. Спочатку поставили тимчасово, щоб перевірити, чи зможу навчати. Це не просто — треба не лише літати, а й пояснювати, показувати, сидіти з людьми, доносити матеріал. Є ті, кому доводиться "розжовувати", пояснювати крок за кроком. Мене перевірили, і я довів, що можу навчати та володію майстерністю.

Який це рік?

2023-й.

Мене офіційно призначили інструктором. Почав їздити і навчати на пілотів Нацгвардії. Ми навіть робили своє опитування в Google-формах. Коли читаєш відгуки — розумієш, що справді дав людям знання. І до сьогодні хлопці мені телефонують, консультуються, розвиваються.

FPV-напрямок у мене дуже добре розвинувся. Потім сказали: FPV-пілотів вистачає, давай далі. Перейшли на "Мавіки". Вони простіші в управлінні, більш стабілізовані. До того я вже мав трохи досвіду: монтував відео з дронів, навіть весілля знімав.

Мені вручили сертифікат, пройшов навчання і почав навчати на "Мавіках". Потім сказали: "Тепер треба вчитися на крила". Але щоб навчати на крила, потрібен комплекс — сам літак, наземна станція тощо. Це дороге задоволення. Одне крило коштує 20 тисяч доларів. А під час навчання техніка часто ламається — це нормально, але витрати величезні.

Тому я вважаю, що на крила треба відправляти не інструкторів, а пілотів із фронту, які вже мають досвід, втомилися від "Мавіків" чи FPV і хочуть розвиватися у глибинній розвідці. Є виробники, які беруть людей у школи, навчають і збирають дрон разом із ними — це доцільно.

Ви кажете про "крило". Це вважається наступним кроком у кар’єрі пілота?

Ні, це не "next step". Це радше інший формат роботи. Крило — більш "розвантажувальний" дрон. Ти запускаєш його і тривалий час спостерігаєш за відео, бачиш виходи артилерії чи інші завдання. Не треба носити техніку, виходити з позицій. Це дозволяє і фізично, і морально трохи відпочити.

На FPV усе інакше: постійно бігаєш із ними, підключаєш, налаштовуєш, програмуєш англійською, і голова забита купою завдань. На "Мавіках" теж робота інтенсивна: скиди, розвідка, перезарядки. А крило — більш лайтовий рівень. Запустив, політав, сів, почекав, знову запустив.

Який найвищий рівень, на вашу думку?

Для мене — наземні роботи, які возять ПТУРи, щоб піхота не ризикувала. Є підрозділи, які вже це тестували, і результати дуже хороші. Це, на мою думку, найвищий "левел".

Ви пробували ними керувати?

Так, але лише їздити. Там інша специфіка керування: інші стіки, по-іншому розподілені функції, треба перевчатися.

Які наші переваги над росіянами у сфері дронів? Хто швидше впроваджує новинки?

У нас багато талановитих хлопців. Вони створюють аналоги "Мавіків" — умовні "Шмавіки", які коштують набагато менше, і навіть довше тримаються в повітрі. Росія багато що просто краде. Наприклад, DJI — американська компанія, робить розробки, їх копіює Китай, а Росія краде в Китаю. Ми ж закуповуємо офіційно.

За якістю ми їх обганяємо. За кількістю — по-різному. На Покровському напрямку ми сильніші, на Запорізькому — вони.

Чому так, адже Покровськ для них дуже важливий?

Бо Покровський напрямок — на висоті, а вони лізуть із низини. Нам із висоти легше бити. Це щось схоже на ситуацію в Часовому Яру. Їхній пріоритет — ракети, КАБи, ФАБи тощо. А у сфері дронів ми їх випереджаємо. 

Єдине, що заважає — у нас багато людей бояться реалізовувати свої розробки. Проєкти лежать, бо хтось думає: "А раптом не вийде, гроші на вітер". Коли друзі з-за кордону приїжджають, бачать ідею і кажуть: "Давай спробуємо", — тоді проєкт оживає. Але самі люди часто соромляться проявити себе.

А як щодо самих операторів, пілотів дронів у росіян? Є в них якісь "супертопи"? Можете оцінити їхню роботу?

У них є два підрозділи, які дійсно потужно виконують свої завдання. Але загалом усе впирається у фінансування. Ці підрозділи спонсорують мільярдери. Тому якщо в нас одна наземна станція коштує 40 тисяч доларів, у них може бути таких вісімнадцять.

Ми стикалися з одним із цих підрозділів на Покровському напрямку — дуже потужні пілоти, видно, що це люди не з військовим бекграундом. Загалом серед росіян є толкові пілоти, але їх мало. У них є специфіка: хочеш бути пілотом — спершу йди в штурми, а вже потім можеш перейти на БПЛА. А ці два елітні підрозділи мають окрему задачу — тільки дрони, без штурмів. Вони отримують багатомільярдне забезпечення й працюють виключно по БПЛА.

З ними важко, але все одно ми не поступаємося. В Україні теж є дуже сильні підрозділи, наприклад К-2, "Птахи Мадяра". Вони виконують величезні завдання, і навіть інколи змушують "топових" росіян відступати. Наші зробили собі ім’я.

Коли я був у Великій Британії, люди чули про К-2, "Мадяра" — для них це авторитети, великі люди. Вони готові донатити, купувати техніку. Ще до того, як Росія мала певні дрони, наші вже застосовували новинки.

Але буває, що техніка "відвалюється" на їхній території, вони забирають, розбирають і починають виготовляти свої аналоги. Але в цілому у них реально топових екіпажів лише два, в нас — значно більше.

Тобто тут ми виграємо?

Так. У нас більше сильних підрозділів по БПЛА. І не лише пілоти, а й інженери. Як інструктору, мені приємно з ними працювати. Це моє середовище. Заходиш у приміщення — запах припою, хтось паяє, хтось щось тестує, хтось читає лекцію. Хочеться на таку роботу ходити, бо це розвиток і відсутність заборон. Наше керівництво мотивує: хочеш навчатися — будь ласка, вчися, розвивайся, передавай навички.

Попри це у нас все одно бракує пілотів?

Так, і брак відчутний. Людям потрібна мотивація. Щоб вони знали: якщо хочеш бути пілотом — йди, навчайся, проявляй себе. Інакше людина приходить в армію, а їй кажуть: "Підеш у піхоту". Мотивація зникає.

Нам потрібні не просто сертифіковані "онлайн-пілоти", які прослухали курс і все. Потрібні бойові пілоти, які реально хочуть працювати. 

Бувають абсурдні випадки: присилають людину 48 років із кнопковим телефоном. Я прошу: "Увімкни комп’ютер", а він: "Синку, донька мені сенсорний телефон купила, я не знав, як його розблокувати, а ти кажеш включи комп’ютер". Навіщо таку людину направляти на БПЛА?

Сподіваюся, це зміниться. Людей треба мотивувати і не лякати. Якщо ти хочеш бути пілотом — приходь у будь-який рекрутинговий центр і скажи: "Я хочу бути пілотом". Має бути система курсів. Наприклад, Третя штурмова бригада зробила безкоштовний тижневий курс. Якщо бачать, що в тебе є навички, — забирають, навчають, випускають повноцінного пілота. Таку систему міг би зробити кожен підрозділ. Це було б ефективно.

Мені здається, більше бояться йти в піхоту, а не в пілоти.

Є різні випадки. Я знаю хлопця, який був дуже якісним пілотом, але йому набридло сидіти на позиції без заміни. Він захотів більше руху та адреналіну і перевівся в піхоту. Це вже відчайдухи.

Пілотам потрібен розвиток. Не можна весь час сидіти на FPV. Спершу вчишся на дроні, потім паяти, освоюєш інші частоти — потрібен постійний рух. Якщо просто привезли пілотів, дали 10 дронів і 10 боєприпасів, вони відлітали й сидять без роботи, мотивація падає. Треба давати завдання, можливості для розвитку.

Можете згадати якісь ситуації з фронту?

Ми сиділи на позиції, літали. Отримали інформацію, що нашу позицію засікли, треба змінюватися. Ми не розуміли, як нас могли виявити — позиція була дуже замаскована. Пізніше з’ясували: місцевий чоловік із проросійськими поглядами ходив поблизу. Ми його зустріли, нагодували, відпустили. Через два дні нашу позицію накрили. Більше його не бачили.

А ще один випадок — зовсім абсурдний. Ми бачили на дроні, як до наших позицій іде чоловік у цивільній куртці. Не зрозуміли, хто це: військовий чи мирний. Він минув нас і зайшов до сусідніх FPV-шників. Ми за ним. Перше, що він спитав: "Хлопці, у вас є водку купити?" Спершу ніхто не зрозумів, хто це. Шевронів немає, виглядає цивільно. Коли сказав, що з Санкт-Петербурга, тоді все стало очевидним і ми взяли його у полон.

Виявилось, він випадково дійшов до наших. Каже, що просив у своїх горілку і сигарети, його вигнали, почали кидати гранатами. Він блудив, ходив через окопи, наші піхотинці теж не зрозуміли, хто він, показали напрямок. У результаті він сам зайшов у полон. Каже: у них немає виходу, або загинеш, або важке поранення. Легкопоранених розвертають назад на штурми, а якщо пручаєшся — можуть застрелити свої.

Чи була якась ваша найуспішніша операція?

Так, одна з найпотужніших. Наші хлопці вночі закріплювали нову позицію, щоб просунути лінію фронту. Ми чекали штурму на світанку — зазвичай ворог атакує о 5–5:30 ранку в туман. Вилетіли з гранатою, нічого не відбувалося, повернулися на заміну батареї.

Коли піднялися знову, побачили у танковому рові трьох росіян: один маленького зросту, двоє — у бронежилетах і касках, схожі на наших. Вони пройшли наші позиції, представилися розвідкою, а потім намагалися обійти наших із тилу. 

На СП було лише троє: один контужений, один легко поранений і один, хто відстрілювався. Якби ті троє росіян зайшли до наших — була б біда.

Ми зависли з гранатою. Зі штабу наказ: "Знищити". Одним скиданням накрили трьох. Це врятувало життя нашим хлопцям. Ми цим дуже пишаємося.

Є у пілотів якісь "затяги"?

Немає чогось особливого. Хіба жарт: "Загубиш мавік — підеш штурмувати". Або "Загубиш мавік — візьмеш GoPro і будеш бігати знімати замість дрона". Це смішно звучить, але дисципліна потрібна.

Статут ЗСУ написаний кров’ю і потом, треба його дотримуватися. Вдягати кепку в їдальню — це не затяг. Затяги — це коли колись змушували бордюри рівняти чи листя на дерева чіпляти. Зараз армія сучасніша, подібних дурниць я не бачив.

Чи ведуть пілоти рахунок уражених цілей? Є конкуренція?

Відвертого змагання "хто кращий" немає. Але рахунок ведеться, щоб подавати людей на нагородження і показувати приклад. Якщо хтось за тиждень знищив 8 танків — це стимул для інших. "А що я, гірший? Вдарю дев’ять". Це мотивує, змушує думати, шукати цілі.

Є внутрішні таблиці в підрозділах: хто що знищив. Це правильно, стимулює розвиток. Формальної системи балів чи великих премій немає. Досвідчений FPV-шник танком не здивується — це для нього як кава вранці. Йому потрібні складніші цілі. Гроші не мотивують, а от здоровий приклад — так.

Читайте також: Підірвати Росію зсередини: як за 5 кроків долучитися до підрозділу, чиї дрони атакують військові заводи й аеродроми РФ