Історію бійця переповіли на фейсбук-сторінці 71-ї окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ ЗС України, передає "Еспресо.Захід".

Мужність, помножена на десантну витримку, – це про Владислава Молодих, військовослужбовця 71-ї окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ ЗС України. У бригаді кажуть, що історія бійця могла б лягти в основу голлівудського фільму.

"Постійно штурмували, закидали гранатами, дрони, ці бл@ські, були скрізь, - розповідає десантник про важкий місяць утримання бойової позиції. Один росіянин спробував підійти максимально близько до підвалу, поклав його, він упав прямо біля входу. Так він там і згорів від великої кількості гранат, які росіяни продовжували закидати і дронів".

Спроби штурму росіянами щоразу були невдалими.

Владислав разом з побратимом Ігорем мужньо тримали визначену ділянки оборони.

"Перші три доби я не спав, постійно чатував біля входу. Ігор, побратим, був пораненим в руку і ногу, стріляти не міг. Пізніше, після постійного голоду, вирішив вибратися. Блукав тим сектором, але його таки знайшли наші дронами", - згадує Владислав.

Підвал, де була позиція Владислава, постійно засипало сміттям і уламками від знищеної поруч хати. Пізніше, після невдалих спроб штурмів, росіяни просто засипали підвал сміттям.

"Певний час ще було маленьке віконечко, звідти я ще міг кошмарити росіян. Поклав як мінімум шістьох. Вони постійно кричали, щоб я здавався", - сміється Владислав.

Останні два тижні полону в підземеллі були найважчими. Сухпайки закінчились. Але найбільше хотілося пити.

"Дуже хотів води. Пив талий сніг. Так і вижив", - згадує військовий.

Через 41 добу підземного полону на позицію вдалося пробратися побратимам Владислава.

"Спочатку кричали туди в підвал через сміття. Він відгукнувся, але не виходив, називали його позивний. Коли виліз, був схудлий, чорний від окопних свічок і глини. Ледве стримував сльози, коли нас побачив", - розповідає про події того дня побратим "Герич". Перше, що попросив – води і сигарету. Казав, що в полон здаватися не планував і відстрілювався до останнього. Мужик".

Кілька тижнів Владислава вважали зниклим безвісти. Надії було мало.

"Дочекався, — сміється чоловік, — коли вже вивезли "медеваком", дали подзвонити мамі. Вона одразу впізнала, сльози і крики. Головне – ніколи не здаватися. Все можна пережити".

• Читайте такою історію 22-річного сапера Закарпатського гарнізону, який щоб потрапити на фронт, "штурмував" ледь не усі військкомати країни.