Замість свяченого яйця - робота на морозі: яким був Великдень у засланні

Але були часи, коли нашим співвітчизникам доводилося святкувати Воскресіння Христове не просто на чужині, а посеред сибирских степів на морозах, в неволі, де й саме святкування було під забороною. 

Як святкували Великдень в'язні радянських концтаборів і чому це було важливо – в матеріалі "Еспресо.Захід".

Великодні імпровізації

Дві тисячі таборів, оточених колючим дротом і суворою охороною. Мешканці цих місць не просто відбувають покарання, а повинні в нелюдських умовах важко працювати, щоби лише отримати харчі. 

Так виглядало життя в'язнів концентраційних таборів. У 1953-1954 роках у таборах відсиджували 134 тисячі в’язнів з України (здебільшого західних регіонів). Ще 204 тисячі були на спецпоселеннях як родичі "ворогів народу". 

Однак навіть у тих умовах політв'язні намагалися зберігати власну ідентичність, звичаї та віру, – розповідає науковиця Олеся Ісаюк.

"За великим рахунком то була одна велика імпровізація Великодня зі зрозумілих причин. Відбувалась усе за більш-менш однаковим сценарієм. У період перед святами починали ховати крихти хліба, або ж частину хлібних порцій, цукор. Напередодні свята з того вже робилась подоба святкових страв. Про яйця чи м'ясо звичайно мова не йшла. Щоправда, ті хто жив поза табором, могли їх собі дозволити. А от щодо в'язнів, то максимум, на що вони могли розраховувати – це, власне, так звані торти. Що це був за торт – брали крихти хліба, цукру, який розводили у воді (робити сироп), змішували і надавали певну форму, яка нагадувала торт чи паску", - каже Олеся Ісаюк.

За її словами, бували випадки, коли у таборах можна було розраховувати на сентиментальних наглядачів, і можна було тихесенько заспівати "Христос воскрес", утім у в'язницях такого класу і рівня, як, скажімо, тюрма на Лонцького у Львові, шансів на синетменетльного наглядача не було.

Щодо священиків і загалом процесу освячення Олеся Ісаюк пояснює, що, як правило, місію священика на себе брала або черниця (якщо така була серед ув'язнених), або ж вибирали когось, хто знав порядок служби Божої напам'ять.

"Це не мусила бути дуже глибоко віруюча людина, головне, щоб ця людина пам'ятала службу, а також, щоб мала, як зараз кажуть, "підвішений язик". Тому що в ритуал в'язничної служби Божої входила свого роду святкова промова. Це було таке напуття чи підбадьорення в'язнів. Йшлося про саму ідею воскресіння, перемоги добра над злом"

Святкування відбувалися пізно ввечері, вже після відбою або перед самим відбоєм. За них могли покарати на 10 чи 15 діб у внутрішньому бараку для дисциплінарно-покараних (БУР).

"Тим не менше з року в рік це повторювалось. Окрім того, українці залучали в також і іноземців. Зберігався цікавий звичай, принесений власне з Західної України, який полягав ось у чому: були різні календарі – католики і православні святкували кожен за своїм. Ще в довоєнні часи і навіть ще в 19 столітті виробився так званий "джентльменський кодекс". А пов'язаний з тим, що на порівняно невеликій території жило багато іншонаціональних та іншокофесійних спільнот. Римо-католики святкували Великдень, але українці, навіть попри те, що це не їхнє свято, намагалися в той час не робити тяжкої роботи і вітали сусідів поляків. Навзаєм поляки теж у страсні дні нічого не робили і вітали українців. Цікаво, що до цього також приєднувалися євреї, які теж вітали сусідів християн. У ГУЛАГівських таборах це "взаємне джентльменство" продовжувалося", - розповідає науковиця.

Заборона традицій як метод зламати людину

Історикиня Олеся Ісаюк пояснює, що відзначення головних свят, збереження звичаїв і традицій засвідчувало стійкість людини в опозиції до тоталітарної машини.



"У концтаборі чи на заслінні, а беручи ширше - в системі координат "русского міра", про який ми зараз говоримо і який зараз із нас знущається, річ от у чому: найстрашніше - навіть не відверте насилля, тому що це лише перший етап, найстрашніше - постійне надламування, постійне "вписування" в ту систему координат, яка потрібна колонізаторові – нав'язування своєї парадигми. Причому ця парадигма завжди буде звучати так: є велика і могутня Москва, а всі інші – "тварь дрожащая", які не мають права просто бути особистостями. Їхня задача – бути ресурсом для цієї Москви.

У такій ситуації ми говоримо про системні зміни психіки в умовах постійної загрози і пригнічення. Одним із способів протистояти цьому зламу є слідування своєму.

Це означає, що на побутовому рівні настільки, наскільки можна, треба дотримуватися своїх звичаїв, традицій. Тоді фактично це робили. Крім того, що дуже важливо – вони відтворювали сенс. 

До речі, ще одне, чим страшний "русскій мір" – безпросвітність. Це тільки на безпросвітності могла вирости достоєвщина. "Тварь лі я дрожащая" чи "право имею". Тумблер має тільки дві позначки "чи я взагалі нічого не можу" чи "я можу хоч щось".

А тут ці святкування давли сенс і зміст  – "Заради чого ми тут караємос, заради чого це все".

Коли політв'язні повертались із заслання, за їхніми родинами  дуже слідкували, адже було зрозуміло, що вони точно святкуватимуть Великдень. У спогадах дружина Івана Геля Марія Гель згадувала, як це робила вона. 

"Відпроситися з роботи вона відверто не могла, бо начальство теж мало календарі, тому з кимось або ж мінялась, або класичний метод, який використовували фактично всі: вдосвіта або ще вночі поїхати автобусом у село, де тебе ніхто не знає, постояти на службі, посвятити паску, автобусом повернутися, з'їсти паску і піти на роботу. Для цього треба було взагалі не лягати спати. 

Також класичним явищем був "італійський страйк". Коли люди на Великдень приходили ніби щось робити, але результат від роботи був нульовий", – розповідає історикиня.

Спогади про Великдень за колючим дротом

В опублікованій статті на сайті музею "Тюрма на Лонцького" Ігоря Дерев'яного записані спогади Любомира Полюги, який був зв’язковим та охоронцем головного командира УПА Романа Шухевича. Він так згадує Великдень 1952 р. 4-ї жіночої зони спецтабору № 1 ‑ Мінлаґу (м. Інта):

"Тоді жіночу бригаду під конвоєм привели на місце роботи – копати промерзлий після зими ґрунт для фундаменту будівлі. Жінки виконали норму до 16-ї години, для того, щоб повернутися у барак для святкування, проте конвой наказав далі працювати. Відмова бригади викликала погрози із цькуванням собаками, попереджувальними пострілами вгору. Раптом котрась із жінок заспівала "Христос Воскрес із мертвих…" Спів підхопили всі жінки – це надало їм моральну силу стійкості проти свавілля. Конвоїри розгубилися – вперше побачили супротив, і офіцер наказав: "Строиться, пошли в зону!"



Про спротив в’язнів тоталітарній системі згадувала й учасниця Норильського повстання Галина Заячківська. На Великдень 1956 року ув’язнені жінки домовилися між собою, що вони своїми силами відспівають Утреню перед 4 ранку: "Загальна побудка на роботи була о 5.00 гімном Радянського Союзу. Святкова літургія розпочалась, як планували, і спів жінок фактично випередив побудку". Таким чином ув’язнені, як могли, протистояли системі.

Такими були спогади Григорія Пришляка, який в 1944 р. був співробітником Крайового Проводу ОУН. В 1957 р. в Інті він згадує:

"Великдень святкували спільно українці з литовцями. Між цими народами у концтаборах склалися найкращі стосунки, адже обидві нації в 40-х роках підняли потужні визвольні рухи. Ув'язнені литовці та українці організували спільних хор, що виконував великодні співи обома мовами.

Під тиском і спротивом людей табірна адміністрація перестала втручатися: в’язні не виходили на роботу, а бригадири нікого не примушували. Формально це було порушенням, до того ще й писали фіктивні звіти про відрядження бригад на роботи та виконання норм. Проте реально це стали неофіційні вихідні дні. Адміністрація добре пам’ятала події табірної революції в 1953-54 рр., тому боялася загострювати протиріччя із "політичними", котрі, між іншим, працювали краще за "блатних".

Великдень для в’язнів-українців у роки поневірянь, окрім національної ідентичності та моральної стійкості, був елементом опору системі. Люди жили вірою у воскресіння України та надією на повернення додому.