Про це йшлося під час дискусії на тему "Чи справді українська медицина краща, ніж в ЄС?", яку організував Центр соціально-економічних досліджень CASE Україна, передає "Еспресо.Захід".
"Нерідко коли люди їдуть за кордон, в них є ефект ейфорії: "У них там все прекрасно, у нас тут усе погано". Або, навпаки, кажуть, "у них там усе жахливо, а от в нас класно". Ні те, ні інше не відповідає дійсності, і зараз люди позбуваються ілюзій", — каже співзасновник Українського центру охорони здоров'я (UHC), заступник міністра охорони здоров'я у 2016-2019 рр. Павло Ковтонюк.
До повномасштабного вторгнення РФ, багато українців не виїжджало не тільки за кордон. Вони не виїжджали за межі своїх областей та навіть населених пунктів.
"Тож у них сформувалося чимало стереотипів стосовно життя в інших країнах, один із яких — страхова медицина, — веде далі експерт. — Однак з точки зору теорії системи охорони здоров'я, це — оксюморон. Це словосполучення нічого не означає. Воно навіть не перекладається на жодну з європейських мов. В англійській мові, наприклад, є лише поняття "medical insurance" або "health insurance" — "медичне страхування". "Страхова медицина" — це міф про офігенну західну медицину, яку ми бачили десь в кіно і ще половину собі дофантазували. Тож реальність, з якою зіштовхнулися вимушено переселеним українцям, розвінчує ще й цей міф. Їм доводиться чекати на прийом до лікаря. Перебувати у стані тривоги, коли вони не отримують все "тут і зараз". Зіштовхуватися з тим, що звичні їм ліки в європейських країнах не виписують "наліво і направо". Я вже не кажу про недоказові препарати, з якими українцям дуже важко розлучатися і вони просять передавати їх бусиками в сумках, бо "як вони проживуть тут без своєї гомеопатії". Українці масово телефонують своїм педіатрам чи лікуючим лікарям на Батьківщину: "Нам тут сказали, що ми здорові й нічого не треба робити. Призначте нам якесь нормальне лікування".
Таку поведінку пояснює професорка Київської школи економіки Ганна Вахітова, яка зараз перебуває у Данії, куди переїхала у зв'язку з бойовими діями в столиці: "Люди які виїхали з України — це не найбідніші люди. Не скажу, що вони багаті. Це — середній клас. Щоб виїхати, треба було і заощадження мати, і дуже часто контакти. Серед біженців є багато людей, які проживали в Україні у відносно великих містах: Києві, Харкові, Вінниці, Дніпрі. Це люди, які мали доступ до відносно хорошої медичної допомоги та мали можливість на власний розсуд обирати лікарів. Система охорони здоров'я в Україні була "заточена" під них. Вони знали, куди йти, в них були контакти, вибудоване коло "своїх" лікарів. Але тут вони потрапили у загальну систему, в якій вони мало що розуміють і в якій не мають контактів".
"Будь-яка система охорони здоров'я — це баланс між трьома великими стовпами. Перший стовп — це якість (те, що ми отримуємо, наповнення медичних послуг). Другий — фізична їхня доступність ("як скоро та легко я можу до цієї якості добратися"). Третій — фінансова доступність ("чи можу я собі це дозволити"). Трьох цих компонентів, "прокачаних" до максимуму, не існує. Завжди доводиться балансувати", — констатує Павло Ковтонюк.
Експерт зазначає, що медичні системи Західної Європи та Великої Британії жертвують фізичною доступністю медичних послуг на користь якості й фінансової доступності. Як правило, там усе безплатно. Ти або взагалі нічого не платиш, або здійснюєш якісь символічні співоплати. Як правило, якість медичних послуг там висока і навіть в якомусь райцентрі тобі не дадуть померти або не дозволять твоєму здоров'ю суттєво погіршитися. Фізична доступність натомість дуже зарегульована. Це — типова європейська система. У тебе є лікар первинної допомоги і ти можеш потрапити в систему тільки через нього.
"Багатьох українців це дуже напружує. Є жорсткі вимоги щодо доступу до спеціалістів високого рівня. Ти не можеш до них потрапити відразу з нижчого, без купи різних направлень. Фізичний доступ зарегульований максимально для того, щоб вистачало грошей на високу якість медичних послуг і на те, щоб покрити витрати на лікування всім людям", — зазначив Ковтонюк.
Співзасновник UHC додав, що, наприклад, у США немає єдиної системи охорони здоров'я. Там є окрема система для звичайних людей, де треба купувати собі страховки. Є Medicare (американська федеральна програма медичного страхування, розрахована на осіб старших 65 років і на окремі групи людей з інвалідністю та пацієнтів), яка фактично є дублікатом європейської системи. Є Medicaid (американська державна програма медичної допомоги малозабезпеченим категоріям населення), яка також дуже схожа на європейську. "Є система для ветеранів, яка взагалі Радянський Союз нагадує. Якщо звичайна людина купить собі приватну страховку в Америці, то отримає за це високу якість медичних послуг, нормальний доступ до них (кращий, ніж у Західній Європі), але це буде дуже дорого. В Україні завжди жертвували якістю і фінансовою доступністю на користь доступності фізичної. Ще з радянських часів ми були забудовані поліклініками і лікарнями з купою лікарняних ліжок, на яких можна було лежати з якимсь простим терапевтичним кейсом по 24 дні. Але ти не міг там розраховувати на допомогу серйозної якості. Щоб отримати якісну медичну допомогу, ти мав самостійно знайти лікаря. Ти мав знати, кому зателефонувати. Ти мав знати, куди піти. Так само з фінансовою доступністю. В Україні тобі легко виконають оперативне втручання "зі сьогодні на сьогодні", але в лікарні не буде для тебе ліків. Тобі скажуть: "Ось ці ліки в нас є, а ось це — списочок. Сходіть з ним в аптеку на першому поверсі й докупіть усе необхідне". Або треба буде дати гроші лікарю чи медсестрі. Це — ілюзія, що в нас медицина краща, — переконаний Павло Ковтонюк. — Так, вона доступніша. В Україні можна потрапити "зі сьогодні на сьогодні" будь-куди. Якщо ти знаєш куди, ти "в дамках". Твій User Experience (користувацький досвід. - ред.) буде перевищувати той, який ти отримаєш у Західній Європі чи США. Але якщо ти не знаєш цих номерів телефонів і місць, то твій досвід буде катастрофічний, про що свідчить статистика. Кожна шоста українська сім'я зазнає фінансової катастрофи через витрати на медицину і дуже багато сімей отримує в Україні неякісне лікування".
На думку спікера заходу, центральна проблема українців — їхня травмованість і тривожність, з якими вони їдуть в країни, де цієї моральної травми й тривожності немає. "В Україні ми кожен день налаштовуємося на "побутовий бій". Влад Рашкован (український фінансист, заступник виконавчого директора від України у МВФ. - ред.) колись влучно назвав це "побутовим героїзмом". Українці — класні борці, але часто ми воюємо з тим, з чим не треба воювати. Коли ми приїжджаємо у Західну Європу і нам кажуть, що лікар нас обов'язково прийме, але через два тижні, то ці два тижні ми страждаємо, бігаємо по стелі, рвемо на собі волосся. А чому? Бо дуже боїмося. Ми звикли боятися. Ми не довіряємо державі, не довіряємо системі. І от, коли ми через два тижні потрапляємо на обіцяний прийом, і до нас приходить нормальний лікар, який ставиться до нас як до людини й нормально нас лікує, то видихаємо з полегшенням. І потім ще раз так трапляється, і ще раз, а тоді з'являється те, що є у людей, які живуть у Західній Європі, — довіра. Ти віриш, що з тобою нічого поганого не трапиться. Не треба переживати, що ти чекаєш на свою МРТ два тижні. Якби це шкодило здоров'ю, тобі б не призначили її через два тижні, а зробили б уже. Зауважте: приватна медицина в цих країнах доволі слабо розвинена і мало чим відрізняється від державної. Здавалося б, якщо там така жахлива система як ми говоримо, мала б бути альтернатива. Прекрасний приватний ринок, куди українець піде і відразу все вирішить".
Павло Ковтонюк поділився власним досвідом: "Я повертався з відрядження через Польщу в Україну і хотів зустрітися зі своєю знайомою, яка живе в Кракові. Добираючись на зустріч зі мною, вона впала й зламала руку. Ми поїхали в лікарню, в Emergancy department (відділення екстреної допомоги. - ред.), де нам довелося прочекати п'ять годин, щоб на цю зламану руку хтось подивився. Перший рефлекс був: шукаймо приватні клініки. Почали шукати, але у великому місті Краків не знайшли жодної приватної клініки з ургентною травматологією! Коли все закінчилося, все було ок. Ми прокрутили в голові цей досвід і зрозуміли, що все було нормально. Я тоді задумався: чому там немає приватних клінік? А тому, що соціальний договір у цій країні означає, що мені ок почекати ці п'ять годин, ніж платити гроші. Інакше ринок відрегулював би це. Для них це стиль життя, це норма і ця норма — довіра. В українця натомість є недовіра. Він думає, як обійти систему. Я себе питаю: що ми купуємо в Україні у приватній медицині? За чим ми туди йдемо? За гідністю, за відсутністю тривоги. Купуємо ілюзію, що про нас дбають, бо там насправді працюють ті самі лікарі, що й у державному секторі. А коли ти приходиш у державну клініку, то потрапляєш у середовище небезпеки й відсутності гідності. І ти купуєш з неї вихід. На Заході купують, "щоб швидше".
Експерт зазначив, що було б цікаво через рік ще раз провести заміри настроїв серед українців, які через війну змушені були виїхати до ЄС. "Коли вони видихнуть, коли від них піде ця постсовєцька травма, що вони тоді скажуть? Я думаю, що вони скажуть: "Та ні, тут все добре!" — переконаний ексзаступник Уляни Супрун.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал