Оксана Клим стала гостею програми "Волонтери і війна" журналістки "Еспресо.Захід".
Оксано, розкажи про свою крайню поїздку. Ти була на півдні країни. Яку картину побачила там? Як наші хлопці?
Це одна з поїздок, які після 24 лютого стали регулярними. Ми їздимо, аби морально підтримати наших захисників і довезти те, що необхідно. Попри те, що війна триває дев’ятий рік, до всього, що трапилося 24 лютого і згодом, мало хто був готовий. Якщо військо й офіцерський склад напевно розуміли, що мають справу з ордою, то населення України звикло до бойових дій на сході України. Ба більше, ми себе морально відмежовували від того, що відбувалося. І, що гріха таїти, влада також у свої ігри бавилася. Тож сталося те, що сталося, і нині мусимо давати раду, як можемо. Не можу сказати, що все впало на плечі простих людей і волонтерів. Усе-таки держава дуже чітко визначилася нині у своїх стратегічних цілях і робить усе, що може. Завдяки саме світу, бо мені інколи здається, що якби не позиція світу й не шалена підтримка України, то події могли б повернутися зовсім по-іншому.
Розкажи про дорогу в зону бойових дій. Скільки часу вона нині триває, наскільки складно дістатися туди? Крім того, ми щодня чуємо про підготовку до повномасштабного наступу, а на сході кажуть, що він уже почався. Наскільки це може ускладнити роботу?
Те, що ми читаємо в інформаційних агенціях, – одне, а вживу – трохи по-іншому. Попри війну, життя триває. Мене надзвичайно вразили прості мешканці Півдня. Вони розірвали моє серце на клаптики в позитивному розумінні. Ми вночі інколи їхали, комендантська година – а в полях працюють трактори. Ці люди неймовірні.
Що мене найбільше вразило – це, напевно, перша поїздка під час повномасштабної війни. Ми їхали й були переконані, що хлопці, як завжди, можуть розраховувати тільки на себе й на тилове забезпечення. Та я побачила зовсім інше. Приїхали на пункт, де збирають резервістів і мобілізованих. Це надзвичайно велика кількість людей. Біля тих пунктів збору стояли величезні ангари, де місцеві фермери зберігають зерно, насіння соняшника, а поміж ними – столи. Я порівняла б це з весільним шалашем. Хлопці мали там гарячу їжу. Місцеві фермери привозили продукти, а їхні дружини готували. Нині кожна пилинка б’ється в унісон разом з нашими захисниками. Підтримка цієї землі, її мешканців є просто неймовірною. Але ситуацію, яка зараз там є, не порівняти з 2014-2015 роком, коли на Сході було дуже важко. Те, що зараз – неймовірно важко. Самі хлопці про це говорять, кажуть, що зараз обстріли "градами" – це ще нічого.
Ми щодня чуємо про героїчну оборону Півдня, про знищену техніку, окупантів. Як дається їм ця оборона? Зрештою, в тебе син там воює, що він каже?
Перша звістка, яку мені син надіслав після 24 лютого, була: "Мамо, я про це мріяв з 2014 року – палити й виганяти з нашої землі ворога". Українські хлопці та дівчата, ви ж бачите, цілий світ зараз просто з роззявленими ротами дивиться на наших захисників. Так, вони, можливо, не одягнені так, як воїни Альянсу, їм бракує елементарних засобів для більш-менш комфортного ведення боротьби. Я навіть у цей ефір виходжу з машини, тому що була можливість зараз придбати для хлопців кілька комплектів форми. Їм бракує матеріального забезпечення: тепловізори, дрони спеціальні, прилади нічного бачення, але вони все одно настільки гідно борються. У нас така потуга, про яку можуть мріяти армії світу. Але чесно кажучи, мене не тішать ті щоденні зведення про втрати ворога, що зараз це вже більше ніж 20 тисяч орків назавжди залишилися на нашій землі, Ні 20, ні 200 тисяч, ні мільйон не вартують мізинця одного нашого воїна. Українські воїни, українські захисники – це сьогодні ті архангели, які тримають для нас небо в прямому розумінні цього слова. Це надзвичайні хлопці й дівчата, котрі щодня чинять героїчні подвиги, не намагаючись бути героями. Вони роблять свою роботу, хоча це не зовсім робота, а служба і служіння. Вони захищають свою землю, своїх батьків, дружин і дітей.
Мене у цій повномасштабній війні вразив Південь. І не лише те, що, як ти сказала, що вони почали проводити посівну, як тільки був заклик влади, а те, як вони йшли з українськими прапорами під кулі. І кричали, що ми українці й ми на своїй землі. Цей фактор, напевно, теж вплинув, як ти думаєш?
Погоджуюся. Ця підтримка українського народу, українських захисників є вирішальною. Ми можемо не мати засобів для комфортного ведення боротьби, але ми маємо найважливіше – підтримку, знаємо, за що боремося, і це я говорю від імені наших захисників. Про що тут говорити, згадайте 2014 рік, Схід України, скільки там було таких випадків, що хлопцям просто в спину кричали, мовляв, для чого ви сюди прийшли, бандерівці, ми хочемо жити, як живемо, досить із нас цього! Зараз, на щастя, зовсім інша війна, військові обставини.
Окупанти знають, на що перш за все потрібно звертати увагу. Вони намагаються передусім відключити українські канали, нав’язати свою ідеологію. Хотіла тебе запитати про роль ЗМІ. Наскільки на окупованих територіях істотним є слово журналістів?
Це аксіома. Роль засобів масової інформації – величезна. Подивіться інколи опитування на вулицях Московії. Це ж нормальній здоровомислячій людині не зрозуміти. Часто в людей запитують: звідки ви черпаєте інформацію? Усе – з телебачення. Їм ліньки аналізувати інформацію. Тому роль журналістів, засобів масової інформації у цій війни пропаганди є величезною. Візьмімо окупований Херсон, там глушать усі українські канали. Ми повинні всіма силами давати об’єктивну інформацію в ті частини України, які сьогодні є окупованими. Тому що така природа нашої психіки – ми мимоволі починаємо вірити в те, про що нам без кінця говорять.
"Волонтери і війна" – новий проєкт, який щотижня у вівторок о 13:15 виходить на ютуб-каналі й у соцмережах телеканалу "Еспресо". Ми розповідаємо в ньому про людей, які вже дев’ятий рік поспіль не втомлюються допомагати війську та забезпечувати його всім необхідним. Щотижня – цікаві люди з непересічними історіями.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.