"Живий ланцюг" 1990 року: Як 36 років тому, тримаючись за руки, українці з’єднали Львів і Київ

Сьогодні, коли будь-який мітинг збирається через пост у Facebook, важко уявити, як у 1990 році мільйон людей одночасно вийшли на траси без жодного мобільного телефону. "Живий ланцюг" 21 січня став не просто політичною акцією, а найбільшим логістичним дивом свого часу.

Як народжувалась ідея "Живого ланцюга"

Ідею відзначити річницю проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР "живим ланцюгом" від Львова до Києва виникла у дисидента Валентина Мороза. Про це у своєму щоденнику писав поет і громадський діяч Іван Драч. Михайло Горинь 16 грудня 1989-го озвучив її на засіданні Великої Ради Народного Руху України.

Але ентузіазму активістам Руху тоді забракло. Почалися суперечки: чи вийдуть люди в січні на мороз, ще й у робочий день. Багато хто сумнівався й казав, що акцію варто відкласти, бо нічого не вийде. Богдан Горинь в інтерв’ю "Локальній Історії" пригадував, що не погоджувався з таким настроєм. Він переконував, що якщо у Львові вже змогли зібрати великий захід, то знайдуться люди, готові долучитися і на трасі між Львовом та Києвом.

Карти, гроші, дві України

Головною проблемою була відсутність інформації. Більшість населення УРСР взагалі не знала, що таке Акт Злуки 1919 року. Це свято десятиліттями було під забороною.

Для популяризації "Ланцюга злуки" вирішили розповсюдити листівки з таким текстом: 

"22 січня 1919 року – один з найвидатніших днів історії України. Дві незалежні українські держави – УНР і ЗУНР, які виникли в результаті розпаду двох імперій (Російської і Австро-Угорської) возз’єдналися в єдину незалежну соборну українську державу... Але радість була короткою. Ворожі навали зі сходу і заходу розірвали землі Соборної України. Довгі десятиліття ворожа окупаційна ідеологія вичавлювала з пам’яті народу День Соборності України. Настав час відновити затерту сторінку нашої історії".

Іншою проблемою були карти. В СРСР детальні топографічні карти були секретними. Іван Заєць згадує, як довелося шукати фахівців, щоб просто розкреслити маршрут по областях:

"Проблему з картами допоміг вирішити Анатолій Шибіко, який працював у галузі картографії. Як зараз пам’ятаю: довгий стіл, на столі детальна карта областей із визначеними на ній ділянками для кожної організації", - згадував Іван Заєць.

Кожній області чи великому заводу "нарізали" свій кілометр. Гроші на бензин та автобуси активісти взяли на себе: учасники самі оплачували пальне для транспорту, медичні працівники долучилися безоплатно на волонтерських засадах.

Синьо-жовті прапори придбати у той час було неможливо, тому скуповували синю та жовту тканину у магазинах і шили самотужки. Потрібно було також організувати транспорт, щоб підвезти людей у потрібні місця. Для цього організатори зверталися до автобусних парків та інших великих підприємств.

Спершу комуністична влада не втручалася, та ближче до події почали встромляти "палки в колеса". Наприклад, наказали керівникам автотранспортних підприємств не давати нам автобуси, або серед зими бралися ремонтувати ті ділянки дороги, якими пролягатиме "Живий ланцюг".

фото: istpravda.com.ua

Між "справжньою" Україною та "несправжньою"

Цікаво, що всередині патріотичного руху тоді теж не було єдності. Львів’янин Богдан Панкевич згадував, що дискусії про те, де закінчується Україна, були дуже гострими.

"Одні обговорювали карти грандіозної території... включно з Кубанню, Білгородщиною. Інші кричали, що нам того всього не треба... бо то все – "москалі". А справжня Україна то там, де збереглася мова, тобто лише Галичина, західна Волинь і трохи Поділля",  – розповідав він.

Ланцюг мав стати відповіддю на ці суперечки. Він мав фізично показати, що Київ і Львів — це одне ціле. 

До основного маршруту "Київ – Львів" додали гілку на Івано-Франківськ, оскільки саме це місто було столицею ЗУНР у 1919-му. Від Центрального народного дому Івано-Франківська ланцюг пролягав через Стрий (звідси йшло відгалуження на Закарпаття), Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир до Києва.

Попри все акцію запланували на неділю 21 січня 1990 року. 

Ланцюг Злуки на проспекті Свободи у Львові, фото: uinp.gov.ua

Логістика на Жигулях і вантажівках

Влада намагалася тиснути через автопарки. Директорам забороняли давати автобуси, навіть якщо вони були оплачені. Але люди їхали на чому могли.

Богдан Панкевич розповідає про свій досвід:

"Ми раненько зустрілися біля школи, запхалися по п'ять осіб в одне авто, дітей посадили собі на коліна і поїхали в бік Києва. В один момент наче струм пробіг по рядах мітингуючих — вони всі замахали руками, зупиняючи транспорт. Хтось передав команду, що скоро вже 10-та година і пора шикуватися", - згадував активіст.

У великих містах людей було стільки, що вони стояли в 5–10 рядів. Але на трасах ситуація була складнішою. Особливо переживали за Житомирщину — цей регіон тоді вважався дуже консервативним. 

"На прокомуністичній Житомирщині це вже навіть не був ланцюг – поодинокі сміливці стояли 15-20 метрів одні від одних. Всі мешканці придорожніх сіл позачинялися у хатах і боязко визирали з-за фіранок", — пише у спогадах Панкевич.

Передбачаючи таку ситуацію, штаб акції скеровував у такі місця автобуси з активістами зі Львова й Івано-Франківщини. 

фото: istpravda.com.ua

Ефект "спортивного костюма" Кравчука

Для контролю за акцією радянський режим мобілізував понад десять тисяч правоохоронців, які пильно стежили за кожним метром "Живого ланцюга".

Радянське керівництво не знало, як реагувати. Силовий розгін мільйона людей міг закінчитися катастрофою для режиму. Леонід Кравчук, який тоді відповідав за ідеологію в ЦК КПУ, вирішив подивитися на все на власні очі.

Іван Заєць переповідав цікавий епізод.

"Леонід Кравчук мені розповідав, що в цей день він переодягнувся у спортивний костюм, взяв "Волгу" і проїхався у бік Житомира. Коли він побачив багато людей, прапорів, веселі настрої, то зрозумів, що все зміниться", - пригадував він.

Сімейні історії та вертепи

Попри холод, люди стояли годинами, тримаючись за руки. Для багатьох це стало особистим моментом істини. Богдан Горинь, який відповідав за західну частину траси, згадує, як зустрів у ланцюзі свою маму:

"Найзворушливішим моментом було побачити серед учасників свою стареньку маму, їй було 89 років. Я запитав: як ти наважилася? А вона відповіла, що не могла не прийти, коли її сини організовують таку акцію".

Богдан Горинь мамою, фото: localhistory.org.ua

Після офіційної частини люди не розходилися. Співали пісні, колядували. У великих містах:  Києві, Житомирі, Львові та Івано-Франківську відбувалися мітинги-молебні. 

Богдан Панкевич згадує, як після акції вони з дітьми пішли по хатах у найближчому селі з саморобним вертепом. Селяни давали солодощі, а батькам – "закуску".

Чому це важливо сьогодні

Сьогодні значення "Української хвилі" виходить далеко за межі сухої статистики. Хоча офіційні дані МВС УРСР і підрахунки Руху суттєво розходяться – від 450 тисяч до кількох мільйонів учасників – ця різниця в цифрах не така важлива, як реальний результат.

Акція стала насамперед інформаційним проривом. За один день величезна кількість людей дізналася про історію власної країни, яку від них приховували сімдесят років. Це був момент зламу монополії Компартії, яка раптово виявила, що більше не контролює ні вулицю, ні настрої громадян. Ланцюг наочно довів, що Україна не закінчується на Збручі, фізично з’єднавши різні регіони.

Олесь Доній, який тоді брав участь у заходах як активіст студентського руху, згадує про це так:

"Мені й досі не до кінця зрозуміло, хто ж насправді координував цю неперервність живого ланцюга на трасі завдовжки в понад півтисячі кілометрів. Можливо, саме тому цього дня, 22 січня 1990 року, чимало з нас остаточно повірили в реальність змін. Повірили в диво... Тоді цей міст єдності мав символічне значення. Тоді об’єдналися демократичні сили та студентські організації для виборення незалежності".

"Ланцюг злуки" став практичною підготовкою до березневих виборів 1990 року та проголошення Незалежності в серпні 1991-го. Люди вперше відчули, що вони не просто мешканці окремих областей, а нація, здатна на спільну організовану дію від Стрия до Києва.