Освіта в евакуації: чому тисячі дітей-переселенців на Львівщині досі обирають монітор замість шкільної парти

На Львівщині, яка стала прихистком для десятків тисяч родин, виникла парадоксальна ситуація: діти, перебуваючи у відносній безпеці, продовжують навчатися дистанційно у своїх рідних школах у прифронтових регіонах.

Точних цифр щодо кількості дітей-переселенців, які мешкають на Львівщині й водночас навчаються дистанційно, наразі немає.

За даними директора департаменту освіти і науки Львівської ОВА Олега Паски, на Львівщині проживає близько 80 тисяч дітей дошкільного та шкільного віку з числа внутрішньо переміщених осіб. Із них приблизно лише 8 тисяч навчаються у школах області очно. 

Народна депутатка Наталія Піпа вважає таку ситуацію критичною. На її думку, тривале перебування "за монітором" веде до ізоляції дітей від місцевого середовища, ускладнює адаптацію та формування нових соціальних зв’язків.

"Школа  – це не лише про знання. Це також про соціалізацію. Сьогодні багато дітей-переселенців живуть фактично в ізоляції. Їхній контакт зі світом обмежується магазином, громадським транспортом і базовими послугами. Вони не інтегруються в громади, не комунікують із місцевими дітьми, не відчувають себе частиною суспільства", – наголошує вона.

Олег Паска називає ситуацію неоднозначною. Він нагадує, що за цифрами стоять живі люди, їхні звички та емоційні прив’язки до рідних колективів. Крім того, за батьками – закон.

"Батьки обрали дистанційну форму, і це, очевидно, пов’язано з тим, що діти звикли до своїх колективів, старих знайомств, друзів, учителів тощо. Львівщина може організувати очне навчання, але є чинне законодавство і вибір залишається за батьками", – пояснює "Еспресо.Захід" освітянин.

Чому не все так просто

Зі свого боку, в Міністерстві освіти і науки наполягають: там, де є безпечні умови, діти повинні ходити до школи очно. Про це в коментарі для "Еспресо.Захід" заявила віцеміністерка освіти Надія Кузьмичова.

За її словами, на початку повномасштабної війни дистанційна форма була вимушеним кроком через постійні переїзди родин. Але якщо сім’я проживає в громаді вже тривалий час, варто переходити на очне навчання.

"Коли ми говоримо про осідлість, яка вимірюється щонайменше пів року перебування в конкретній громаді, діти мають іти на очне навчання в громадах, де вони зараз проживають. Ця позиція не змінилася, незважаючи на зміну підходів у політиці", – зазначила Надія Кузьмичова.

Одна з проблем, на яку вказує віцеміністерка – так звані "змішані класи". Це коли частина дітей фізично перебуває у школі, а частина підключається онлайн з інших регіонів. Такий формат створює додаткове навантаження на вчителя і знижує якість навчання для всіх учнів. Законодавчої заборони на це поки що немає, але міністерство працює над підходом, коли клас функціонуватиме лише в одному форматі – або очному, або дистанційному.

"Це один із тих інструментів, який має вкотре підштовхнути до питання: чому дитина вже четвертий рік продовжує вчитися дистанційно, а не інтегрується в конкретну громаду. Окрім іншого, це такий собі адміністративний ресурс і вплив, щоб змінити ситуацію", – вважає Кузьмичова.

фото: molbuk.ua

Не лише уроки, а й позашкілля

У МОН роблять ставку і на позашкільну освіту – ще один варіант повернути школярів за парти. Гуртки та секції, які часто працюють при школах, допомагають дітям поступово включатися в нове середовище. Кузьмичова знає приклади, коли саме через участь у таких активностях родини ухвалювали рішення перевести дітей до місцевих шкіл.

"Через позашкілля діти-переселенці залучаються до цього простору. Вони бачать, що насправді є багато певних стереотипів, начебто їх тут не приймуть чи що до них якось по-іншому будуть ставитися", – каже віцеміністерка.

І хоча, за словами нардепки Піпи, держава має інструменти, щоб впливати на інтеграцію дітей  через обмеження фінансової допомоги родинам, як це є в багатьох країнах, зокрема в Польщі та Німеччині, вона вважає, що перехід до очного формату не має відбуватися під тиском. 

"Важливо, щоб українська система освіти також говорила з родинами як партнер, що розуміє і підтримує. Механізми гнучкого переходу до очного навчання, адаптаційні класи, психологічна допомога для дітей і батьків – усе це може стати мостом між дистанційною і звичною школою", – вважає депутатка.

Баланс замість крайнощів

Водночас Паска наголошує на ще одному аспекті. Різке переведення всіх дітей до місцевих шкіл може мати наслідки для регіонів, звідки вони виїхали. Якщо учні масово залишать школи у східних областях, це може призвести до їх закриття. А згодом, після деокупації чи стабілізації ситуації, постане питання відновлення мережі закладів і пошуку педагогів. Навряд чи чи львівські педагоги захочуть їхати на деокуповані території.

"Окрім того, дистанційна освіта сама по собі не означає низької якості – українські вчителі опанували ці інструменти ще під час пандемії COVID-19. Проте так, залишається інша проблема  – соціалізація", – вважає Олег Паска.

Очевидно, що універсального рішення у ситуації немає. Для когось дистанційка – це спосіб зберегти зв’язок із рідним містом, для інших – вимушений компроміс. Але що довше родина живе в громаді, то гострішим стає питання інтеграції дитини в місцеве середовище.

І саме навколо цього балансу – між правом вибору та потребою соціалізації – нині точиться основна дискусія.

• Львову до кінця року не вистачить грошей на зарплати вчителям. Міські депутати вимагають від уряду компенсації