Майже пів століття був директором Нацмузею у Львові: 149 років тому народився Іларіон Свєнціцький

"Еспресо.Захід" розповість про життя, музейну кар’єру та діяльність у Національному музеї Львова Іларіона Свєнціцького.

Ранні роки життя й освіта Свєнціцького 

Іларіон Свєнціцький народився 7 квітня 1876 року в сім’ї народного вчителя Семена Свєнціцького та Іванни Кучинської в містечку Буськ, що на той час входило до складу Австро-Угорщини. Його родина походила з Білорусі, і прізвище спочатку мало форму "Святицькі", але Іларіон українізував його, підкреслюючи свою національну ідентичність. 

Батьки прагнули дати синові ґрунтовну освіту, тож він навчався в Українській академічній гімназії у Львові (1887–1895), а згодом вступив на математично-філософський факультет Львівського університету, який закінчив у 1899 році.

Ще під час навчання Свєнціцький почав працювати в Музеї Ставропігійського інституту, де познайомився з основами музейної справи. Його зацікавлення історією філософії та давньою культурою привело до того, що в 1899 році він вирушив до Санкт-Петербурга, де став вільним слухачем історико-філологічного факультету університету й Археологічного інституту. Там він працював у рукописному відділі Імператорської публічної бібліотеки, заглиблюючись у вивчення стародруків і рукописів. Пізніше, у Віденському університеті, під керівництвом відомого славіста Ватрослава Ягича, він захистив докторську дисертацію в 1902 році, ставши доктором філологічних наук.

Початок музейної кар’єри та діяльність у Національному музеї Львова

Після повернення до Львова в 1901 році Свєнціцький працював помічником бібліотекаря у відділі рукописів і слов’янських книг бібліотеки Народного дому. Однак у 1905 році, через конфлікт із москвофільським керівництвом установи, він втратив цю посаду. Цей поворотний момент став вирішальним у його житті: митрополит Андрей Шептицький, один із найвизначніших меценатів української культури, запросив Свєнціцького очолити новостворений Церковний музей. Саме з цього почалася його багаторічна діяльність у Національному музеї Львова. 

У лютому 1905 року Іларіон Свєнціцький став хранителем Церковного музею, заснованого Шептицьким на базі церковно-археологічної збірки. Завдяки його зусиллям уже за кілька років музей виріс у значну наукову установу. У 1909 році заклад отримав назву "Національний музей імені митрополита Андрея Шептицького", а Свєнціцький залишався його незмінним директором до 1952 року (з незначними перервами).

Свєнціцький сформував універсальну колекцію, що відображала духовну культуру українського народу в історичній перспективі. Особливу увагу він приділяв давньоукраїнському мистецтву, зокрема іконопису XV–XVI століть, зібраним на Лемківщині та Бойківщині, а також рукописам і стародрукам. Він їздив у численні експедиції, домовлявся з антикварами та бібліофілами в містах України, Польщі та Росії, щоб поповнити фонди музею унікальними експонатами, такими як плащаниця XV століття — один із найцінніших експонатів музею.

Під його керівництвом музей не лише збирав пам’ятки, а й розвивав наукову, реставраційну та видавничу діяльність. Свєнціцький організовував виставки українського мистецтва у Львові, Варшаві та Парижі, популяризуючи українську культуру за кордоном. Він також ініціював створення збірки модерного мистецтва, підтримуючи сучасних українських художників, таких як Олекса Новаківський, Михайло Бойчук та Олена Кульчицька.

Випробування і боротьба за збереження колекції 

Життя Свєнціцького не було легким. Під час Першої світової війни, у 1915 році, його заарештували російська окупаційна влада як "пропагандиста мазепинських ідей" і депортували до Києва разом із сім’єю. Повернувшись до Львова 1918 року, він продовжив роботу в умовах польської влади, перебуваючи під наглядом поліції. У 1939 році, після приходу радянської влади, установу перейменували на Державний музей українського мистецтва, але Свєнціцький залишався на чолі й боровся за збереження колекцій.

Особливо драматичним став період після Другої світової війни. У 1947–1950 роках багатьох працівників музею заарештували, а в 1952 році радянська влада вилучила понад 2100 експонатів, включно з творами видатних українських художників, звинувативши їх у "буржуазному націоналізмі". Свєнціцький усіма силами протистояв знищенню культурних цінностей, однак у серпні 1952 року, під час його відпустки, частину колекції вивезли і знищили. Це стало важким ударом для вченого, і того ж року він залишив посаду директора.

Науковий і культурний внесок

Окрім музейної роботи, Свєнціцький був активним науковцем. Він досліджував історію української мови, діалектологію, палеографію та літературознавство, ставши одним із перших українських балканістів і палеографів. Його праці, такі як "Музеї і музейництво" (1920), "Нариси з історії української мови" (1920) та "Основи науки про мову українську" (1917), заклали підґрунтя для розвитку музейної справи й славістики в Україні. Він також викладав у Львівському університеті та Київському університеті, передаючи знання молодому поколінню.

Свєнціцький був людиною-енциклопедистом, чиї інтереси охоплювали мовознавство, мистецтвознавство, етнографію та філософію. Він першим систематично досліджував український іконопис і книжковий орнамент, а його ініціатива створення скансену у Львові (музею просто неба) стала новаторською ідеєю для того часу.

Особисте життя і спадщина

Іларіон Свєнціцький був одружений з Анісією Востряковою, з якою мав доньку Марію — філолога-германіста й викладачку Львівського університету. Його донька Віра Свєнціцька також стала відомою мистецтвознавицею. Похований учений у вересні 1956 року на Личаківському цвинтарі у Львові. 

Свєнціцький залишив по собі не лише багаті музейні фонди, а й великий приклад відданості українській культурі. Його життя було сповнене боротьби за збереження національної спадщини в умовах воєн, окупацій і репресій. 

Сьогодні Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького та збережена колекція є живим пам’ятником його подвижницькій праці, а ім’я Іларіона Свєнціцького стало символом українського музейництва й науки.

Читайте також: Постріл, що пробудив світ відкрити очі на Голодомор: 111 років тому народився Микола Лемик