Кобзар незалежної України: минає сьома річниця з дня смерті Блаженнішого Любомира Гузара

"Еспресо.Захід" пригадає життєвий шлях українського релігійного діяча, очільника Української греко-католицької церкви (2001—2011) Любомира Гузара.

Дитинство й еміграція Любомира Гузара

Любомир Гузар народився 26 лютого 1933 року у Львові. Тут закінчив народну школу та перший клас гімназії.

У книжці "Спогади", пише Львівська архиєпархія УГКЦ, блаженніший Любомир Гузар розповідав про своє народження – так, як розповідала його мама:

"Я народився у Львові 26 лютого 1933 року. Моя мати згадувала, що я такий слабонький народився і що мене хрестили вже на четвертий день після народження, бо не знали, що зі мною буде. На всякий випадок хрестили. [Хрестив] священник, який належав до парохії Святих Петра і Павла – тієї, що на вулиці Личаківській. Бо я народився в шпиталі на вулиці, яка тоді називалася Куркова, а сьогодні Лисенка. Там ми мешкали тоді недалеко костелу Святого Антонія після того, як батьки перенеслися з Галича до Львова. У Львові ми жили в домі моєї бабуні недалеко від костелу Святого Антонія, на краю міста", – йшлось у "Спогадах".

Прадідом Любомира був о. Дмитро Гузар – священник УГКЦ, парох у містечку Завалів. Під час Другої світової війни, у 1944 році, сім’я його батьків виїхала до Австрії. Згодом Любомир Гузар опинився у США, де прожив 20 років, а ще 24 роки його життя минули в Італії.

В Америці 1950 року він вступив до Пласту. Став членом 23-го куреня УСП "Червона Калина" з осідком в Нью-Йорку. Відтоді брав активну участь у їхній праці. 

Повернення на батьківщину

У 1993-му році 60-річний Любомир Гузар повернувся в Україну та оселився біля Львова.

Упродовж 10 років (2001-2011) очолював Українську греко-католицьку церкву, яку зміг за цей час перетворити на загальноукраїнську, дбаючи про неї не лише на заході країни, а й просуваючи на схід. Саме він переніс престол УГКЦ до Києва.

Був також одним із засновників та активних учасників ініціативної групи Першого грудня, до останніх днів займався активною громадською діяльністю.

У лютому 2011 року Папа Римський Бенедикт XVI прийняв відставку Любомира Гузара з посади глави УГКЦ на його 75-му році життя. Опісля жив у селі Княжичі поблизу Києва. Там же, в Княжичах, блаженніший Любомир Гузар помер 31 травня 2017 року.

Поминальні літургії відбулися 1–3 червня у Львові, 3 червня – піша скорботна хода вулицями Львова від собору Святого Юра.

Після цього траурний кортеж виїхав до Києва, де тіло спочилого патріарха виставили в архікафедральному Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ. 4–5 червня відбувалося прощання. На останню зустріч із патріархом прийшли тисячі киян, не лише греко-католики й римо-католики, а також люди інших конфесій. Під час промови глава УГКЦ Блаженніший Святослав подякував усім присутнім і назвав покійного Любомира "Кобзарем незалежної України".

Папа Римський Франциск надіслав главі УГКЦ телеграму співчуття з приводу відходу у вічність Любомира Гузара і призначив особистого посланця для участі в похоронних богослужіннях. Повноважний посланець під час поховальної літургії зачитав особисте послання Папи Римського до глави УГКЦ Святослава Шевчука, в якому дав високу оцінку життєвому духовному шляху Гузара. Франциск офіційно висловився про те, що Любомир Гузар був одним із найбільших моральних авторитетів останніх десятиліть у всьому християнському світі.

Похований у м. Києві в крипті Патріаршого собору Воскресіння Христового.

Любомир Гузар нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого III ступеня, орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня, орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня та орденом "За заслуги" III ступеня.

Спогади про Любомира Гузара

Тарас Возняк, директор Львівської національної галереї мистецтв, у коментарі для Еспресо розповів:

"Щонайперше треба пам’ятати – кардинал Любомир Гузар спричинився якнайбільше до розбудови однієї з найістотніших інституцій, які є в кожному суспільстві, – до розбудови Української греко-католицької церкви. Перед ним був кардинал Любачівський, який відійшов у засвіти дуже швидко, і весь тягар роботи з відновлення української греко-католицької церкви ліг, по суті, на кардинала Любомира Гузара. Це його державотворчий елемент. Другий державотворчий елемент с те, що ця особистість була настільки велика і потужна, що він став одним з наріжних каменів на свій час істотної ініціативи, як ініціатива Першого грудня", – пригадує Возняк.

Кожне суспільство, продовжив Тарас Возняк, дуже часто шукає свого шляху в пітьмі і йому потрібні поводирі. 

"Інколи поводирі бувають хибні, так звані антихристи, як от Владімір Путін зараз у Росії. Інколи поводирі бувають благосні, як Любомир Гузар, котрий знайшов гроно ініціативи Першого грудня. Це були люди, які показували шлях до всього суспільства, бо наше суспільство є у стані перебудови, все ще в стані пошуку, бурління, і воно змінює напрямки свого розвитку".

Любомир Гузар – абсолютний унікум. І не тільки тому, що він говорив від імені церкви, наголосив культуролог.

"У мене був особистий досвід спілкування з кардиналом. Він підходив до кожного випадку з розумом, мудрістю. До всіх питань підходив з висоти своєї мудрості. Був незрячим наприкінці свого життя, але він був прозорливим цією своєю мудрістю, котра була його особистою рисою. Він був людиною відкритою. Декларував свої думки в парадоксальний спосіб. Він був великим жартівником. Міг випити пива на даху в Соборі святого Петра в Римі – це треба мати трошечки гумору. Він цей гумор мав".

У спогадах Возняк пригадує, як патріарх міг зустрічатися з молоддю у Львові не лише в храмах і завжди був зі своїм народом.

Фото: УГКЦ

Читайте також: "Все в руках Божих, і наша доля теж": 5 цитат Любомира Гузара до дня народження

Єпископ Борис Гудзяк так згадував про Любомира Гузара: "Я знав патріарха Любомира майже все своє життя. Був надзвичайно обдарованою людиною: інтелектуально й емоційно, з неймовірною уявою і фантазією, з прекрасним оксамитовим баритоном, чудовим проповідницьким стилем. Він, мабуть, був найкращим проповідником у нашій Церкві протягом мого життя. Проте він був передовсім людиною молитви, монахом, який прагнув єдності з Богом… Він об’єднав українців, ставши для них духовним Батьком і найвищим моральним авторитетом. Його любили таксисти, слухали молодь і старші, підприємці й митці, побожні парафіяни й ті, які не були вірними УГКЦ", – публікувало спогади Кредо.

Тарас Антошевський, директор Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ): "Я не знав більш життєрадісної людини. Пригадую його усміхненим, причому не показово, а так прекрасно, як можуть усміхатися лише люди з пишними вусами й бородою. Він прекрасно вмів жартувати. Я люблю повторювати його фразу: "Як нема за столом борщу, то нема Отченашу". Я впевнений, що нині Україна має ще одного молільника у Небі!"

Мирослав Маринович, правозахисник, громадський діяч, почесний президент Українського ПЕН. "Його любили греко-католики й шанували всі інші конфесії. Він був беззаперечним моральним авторитетом для євреїв і мусульман, для людей світських і навіть невіруючих. Коли він заходив у приміщення, вставали всі присутні – навіть знаючи, що він уже цього не бачить. І причина в цьому одна: в ньому впізнавали Людину Молитви – впізнавали те, що не дається автоматично ні задля посади, ні з розрахунку… Він подарував нам просту формулу духовного змужніння: "Дайте людям вирости у свободі". Бо добре знав, що зі стану рабства до стану внутрішньої свободи не перестрибнути за один раз. Це велика духовна праця, яка знає гіркий смак поразок".