Бійці сприймають лікарів як певних шаманів і дуже надіються на наші вміння, – Андрій Жолоб

З Андрієм Жолобом поспілкувався "Еспресо.Захід".

Медик з душею музиканта 

Фото: lvivart.center

Пане Андрію, знаю, що ви з дитинства цікавилися музикою, та все ж здобули фах медика. Чому вирішили бути лікарем?

Насправді я не вирішував стати медиком. У той час узагалі не знав, що хочу, крім того, щоб грати музику. Але мої батьки сказали, що музикою я не зароблю і, напевно, нічого особливого не досягну. Тато був лікарем, тому батьки запропонували теж стати лікарем. Я погодився. Тож це, можна сказати, стала сімейна справа. Закінчивши Львівський національний медичний університет, працював з 2004 до 2022 року в залізничній лікарні Львова. По суті, я досі там числюся. Словом, мав безперервну медичну практику протягом майже 20 років, також додалися ще 2 роки медичної практики на війні.

Окрім цього, якщо не помиляюся, ви ще працювали ведучим на радіо?

Так, з 2003 до 2022 року був у радіоефірах. Звільнили у зв’язку з формуванням національного телемарафону. Виходить, що в мене також 18 років досвіду роботи в радіоефірі як ведучого, діджея, автора програм. До речі, мав честь бути ведучим церемонії фіналу Ліги чемпіонів 2018 року в Києві.  

Фото: facebook/andriy.zholob

Гурт "Бетон" виник 2017 року, чи до цього ви також були учасником якогось музичного гурту?

Звісно. Я граю в різних музичних гуртах з 1999 року. Спершу це був блек-метал і дум-метал. Потім мої добрі колеги з "Пласту" вирішили запросити в гурт, який уже існував, – "Абу-Касимові Капці". Ми його певним чином прокачали. Були свої досягнення, наприклад, їздили в тур разом з гуртом "Ляпис Трубецкой". Але все воно було, скажемо, на рівні забавки, ми не були стабільні. Коли наша вокалістка вирішила, що у зв’язку з вагітністю і народженням дитини їй уже того досить, ми зрозуміли, що або зовсім розбігаємося, або кардинально треба робити щось інше. Я завжди хотів грати музику важчу й агресивнішу, запропонував це, а хлопці підтримали таку ідею. Ми почали висловлюватися нецензурною лексикою про те, що нам не подобається. Виявилося, що це сподобалося дуже великій кількості людей, нас почали кликати на різні фестивалі. На хвилі того первинного успіху я почав посилено займатися гуртом у соцмережах. Тобто робити маркетинг, наприклад, мерч на продаж. Воно себе виправдало. Думаю, якби не війна, ми були б на ще вищому рівні.

До речі, звідки з’явилася назва "Бетон"?

Спершу ми не мали ніякої назви. Приїхали на один фестиваль. Думали, як себе назвати. В нас крутилася на думці назва "Beetroot" (з англ. – буряк). Але коли сказали ведучому фестивалю це слово, він відповів, що нічого з такої назви не зрозуміло, й вигадав іншу – "Бетон". Ось так з доброї випадковості ми й стали "Бетоном".

#запискидокторажолоба можуть з'явитися в паперовому форматі 

Фото: facebook/andriy.zholob

У травні 2022 року ви отримали повістку і пішли служити. Чи мали військовий досвід до цього і чи не думали, будучи лікарем і музикантом, знайти собі "причину" не йти в армію?

Я вісім років був у "Пласті". Тому в загальному в армії воно нічим особливим не відрізняється, хіба що в тебе ще стріляють. Для мене воно було на допустимому рівні й усе зрозуміло. Тут є ієрархія, є завдання, є виконання завдань. Чи хотів якось "відмазатися"? Чесно, не хотів. Бо це якось неправильно. Кожен має свої моральні складові, якщо всім про них розказувати і казати, от я такий патріот, ношу вишиванку і кричу "Слава Україні", а потім запхати голову в одне місце, коли на тебе чекають... Ні, так не робиться, тому так вийшло, що на день народження дружини пішов служити.

У цей час виникли ваші популярні #запискидокторажолоба, які ви публікуєте у фейсбук. Розкажіть про них. Чи не плануєте видати на основі них книжку?

Коли отримав повістку і пішов в навчальну частину, вирішив пояснювати людям, що це насправді таке, як що відбувається в армії. Тобто розповідати, як із цивільного медика можна ставати військовим. Стосовно книжки - так, мене до цього підштовхують і я не проти. Навіть ідуть певні розмови про грант на видання такої книжки. Я це все готовий упорядкувати. Було б незле таке зробити. Проілюстрував би фотографіями, які зробив під час служби. Думаю, багато кому це було б цікаво й корисно. Адже в соцмержах бачу, якими масовими є реакції під цим тегом.

Робота командира – це кризовий менеджмент

Фото: facebook/andriy.zholob

Яким був ваш досвід роботи військовим медиком і як виглядав типовий день? Чи складно було працювати, коли поруч щось постійно прилітало?

Спочатку пів року працював на евакуації. Тоді був під обстрілами. Ми вивозили з ближніх прифронтових ділянок поранених і евакуювали їх. Тобто до нас військових везли броньованими машинами, а ми вже везли їх далі до стабілізаційних пунктів.

Після того доля покерувала і я став командиром медичної роти 46-ї десантно-штурмової бригади. Довелося працювати безпосередньо на стабілізаційних пунктах як травматолог і брати участь в операціях, завершувати ампутації. Тобто це була така масивна лікарська робота не парамедиком, а справді лікарем.

Типовий день. Ми постійно були десь за 6-8 км від нуля, можна сказати, що в ближньому тилу. Близько 08:30 росіяни стріляли, як за графіком, будили нас. Тоді відбувалися прильоти по місту, де ми перебували впродовж крайніх пів року. Я вставав, чистив зуби й полоскав їх водою кольору персикового соку, бо така текла трубами. Оскільки я був командиром, то в мене був свій водій, який відвозив мене в лікарню. Там заступав на амбулаторний прийом. Тобто приймав усіх: починаючи від нежитю й до запалення очей, "вухо чухається" та інші проблеми. Також мене викликали в операційну, коли там було щось серйозніше. Там продовжував свою роботу. Коли ми, так би мовити, наростили м’язи і нам збільшили штат, збільшилася кількість лікарів на прийомі, я вже міг усе це курувати. Відповідно, кожен мав своє завдання, а я мав більше часу для оперативних справ. Так працював орієнтовно до 17:00, коли завершувався робочий день. Після того сидів з головним техніком і складав плани з використання пальнно-мастильних матеріалів і так далі. Робота командира передбачає дуже багато адміністративної роботи, яка пов’язана не лише з медициною. Треба було погоджувати різні графіки, якісь людські проблеми вирішувати, внутрішні справи. Словом – це такий кризовий менеджмент.

Чи вистачає військових медиків?

Доволі критично ставлюся до цього. Всі розуміють, що на фронті є страшний дефіцит лікарів, фельдшерів, медсестр. Але нагально всі зараз стали дуже потрібні цивільному населенню і мають бронь у медичних установах. Одиниці лікарів мають совість і мужність, щоб піти, власне, робити те, що дуже необхідне для наших хлопців. Бо без медицини бойової військової роботи немає. Хлопці коли йдуть, то знають, що можуть на нас розраховувати. Це й про порятунок життя, і просто про те, щоб поговорити з нами. Лікарі там – навіть більше, ніж священники, роблять ще й психологічну розраду. Бійці сприймають нас як певних шаманів і дуже надіються на наші вміння.  

Читайте також: "Евакуаційні машини для росіян, як цукерочки. Вони люблять їх обстрілювати", - військовий медик Андрій Жолоб

"На війні або спиваються, або ти людей якось організовуєш і даєш їм щось цікавіше, ніж випивка"

Фото: facebook/andriy.zholob

На фото бачив, що ви мали з собою гітару. Як переключали себе? Що важливо для військових, щоб не замкнутися в собі при вигляді жахів війни?

Так, я слухав музику і грав музику. Також дістав PlayStation і ми грали ігри, організували майданчик для бадмінтону. Плюс замовили рибальське спорядження й ходили рибалити. Тим, хто не був на зміні і відпочивав, ми придумували й організовували дуже різне дозвілля. Навіть виїхати на бургер у найближче місто – це вже була організація дозвілля. Разом бограч варили. А коли їздили на полігон стріляти, тоді ввечері разом зброю чистили – це теж весело було, люди ділилися досвідом і розповідали історії. Я вважаю, що важливо якось зацікавлювати людей. На війні або спиваються, або ти людей якось організовуєш і даєш їм щось цікавіше, ніж випивка. Відповідно, нам вдавалося втримувати цей баланс, бо не без того. Ясно, що люди могли собі десь випити. Але в нас не було ніяких ексцесів. Такий живий баланс тримали. Робота командира також у тому, щоб поговорити з тими, хто замкнувся в собі, допомогти якось віднайти себе. Бо це впливає на працездатність як цілого колективу, так і цієї людини.

У Львові поширена думка, що чимало жителів регіонів, де зараз тривають військові дії, мають проросійські погляди. З вашого досвіду, які там настрої серед населення?

Молодше населення зі сходу України зі мною пліч-о-пліч воювало. Але так, ми зустрічали старше покоління людей у прифронтових селах, яке прямо нам казало, що "ждут нових хозяев". Вони мали різні предмети з російськими гербами і свіжі георгіївські стрічки. Тобто настрої є й такі, але не сказав би, що вони панівні. Напевно, що вони вже панівні там, де "ДНР" і "ЛНР". Загалом із того, що бачив, то не все воно так чорно, як малює російська пропаганда.

"Найстрашніше, що зараз є в армії, – це невизначеність, бо хлопці почуваються, як довічно ув’язнені"

Що зараз найстрашніше для військових? Спершу всі ми очікували, що війна закінчиться за кілька тижнів, потім – що за кілька місяців, але в підсумку бачимо, що вона може тривати роками.

Найстрашніше, що зараз є в армії для військовослужбовця, крім того, що є можливість бути пораненими і загинути, – це незрозумілість майбутнього. Ця безмежність перебування на військовій службі. Це абсолютно всі мої знайомі військові кажуть, що це приблизно, як бути в тюрмі, коли відсиджуєш довічний термін. Від цього проблеми і страждання солдат. Через те в армії можуть спостерігатися в хлопців апатичні та гнітючі настрої. Але це все хвилеподібно. Немає такого, мовляв, усе пропало і все погано. Ясно, що робота лікує. Коли з’являється багато роботи і треба допомагати побратимам, тоді немає часу думати про це. Тож я за те, щоб було чітко прописано, скільки часу маєш служити, щоб стати вільним. Бо немає нічого гіршого для людини, ніж невизначеність. Це приблизно так, як тебе влаштовують на роботу і не кажуть, скільки будеш заробляти. Мотивація стає незрозумілою.

Ви вже місяць як демобілізований?

Так, трішки подоглядав за Україною, а тепер доглядаю за старенькою мамою. Хоча не можу сказати, що вже все, що я ветеран. Я старший лейтенант медичної служби запасу.

Наскільки складно, так би мовити, змінити платівку в голові, коли ти вже займаєшся не військовими, а цивільними справами?

Психологічно – це зміна одного прошарку суспільства на інший, перехід із закритої групи у відкриту. Це як учитися плавати в басейні. Ти знаєш там кожен куточок і навіть акули плавають приручені. А в цивільному житті ти виходиш у відкрите море. Насправді на фронті все простіше. З людьми зрозуміліше спілкуватися, говориш прямими короткими реченнями. Навколо тебе або вороги, або друзі, ну, або ворог серед друзів. Тут ти приїжджаєш і треба наново налаштовувати своє життя, яке до війни було відносно стабільним і зрозумілим. Трішки воно все змінюється в голові, починаєш більше цінувати свій час і розумієш, що до війни його часто витрачав абсолютно не оптимально. Зараз маю різні думки, поки що якоїсь чіткої визначеності щодо роботи нема. Думаю, чим займатися далі. Навіть роздумую, чи залишатися в медицині.

"Люди в тилу відпочивають? Значить ми добре воюємо!"

Фото: facebook/andriy.zholob

Але, напевно, точно музика залишиться і творча енергія на підйомі?

Музика точно залишиться! Навіть більше вам скажу:  перше, що зробив, коли повернувся, – пішов на репетицію гурту. Це також моя терапія. У квітні "Бетон" знову дасть концерт. На війні зробив шість пісень і хлопцям записав демоверсії, тим часом гурт свої пісні теж робив. Треба це все доопрацювати, відшліфувати й дописати тексти. Готуємося на літо записати новий альбом.

На завершення, чи відчуваєте ви невдоволення через те, що частина людей у тилу живе, наче війни немає?

Ні, в мене немає образи. Знаю, що в багатьох хлопців, які важко поранені чи втратили кінцівки, може бути образа. Психологія пораненого трішки інакша. Така ж психологія в морально пораненого, який багато часу був на нулі. Тоді воно стає все інакше. Скажу чесно, медикам на війні трішки простіше. Ми звикли до болю як фізичного, так і морального. Тому, напевно, наша шкаралупа трішки твердіша. Я сприймаю це так – значить ми добре воювали і воюємо, коли люди спокійно собі живуть у містах і селах України, їздять на пікніки й відпочинок тощо. Це прекрасно.

Читайте також: Гурт "Бетон" презентував бойову пісню 46-ї бригади та випустив кліп до неї