Чи існує "франківський феномен"? Чому важливо творити тяглість? А ще про дизайн як місточок між мистецтвом і творцем, про пісні, гори й ремонт – у розмові Яреми Стецика з ведучим програми "Вечір з Миколою Княжицьким" на Еспресо.TV.
Ярема – відомий музикант, художник, дизайнер. Чи хто ви?
Людина. (Усміхається)
Відома людина з Франківська. Чим творчі франківські люди відрізняються від людей в інших регіонах?
Тяжко сказати. Може, і нічим.
Але ж усі говорять про "франківський феномен". І Андрухович, і Прохасько, і "Перкалаба", і ви. І ще багато прекрасного, що є обличчям цього міста.
Так сі вродив. Я там народився, воно усе прийшло мені. Аналізуючи інші міста, бачу, що я ріс у хорошому дворі. У мене у дворі було з десяток рок-груп. Багато з них вийшли на міжнародний рівень. "Хвилю тримай", "Фліт"...
"Перкалабу" знали всі.
І "Перкалаба" не була для нас якимось особливим досягненням, це було на рівні є у дворі група, між собою міняються учасники…
Якщо говорити про групи, пам’ятаю київський рок-клуб, також був львівський, там виступало багато різних цікавих гуртів. І от у Франківську.
У той час була група "Захід", це теж було те саме, рок-гурт.
"Перкалаба" – це було явище в українській музиці?
Мені важко сказати. Для мене це була дорога. Перед "Перкалабою" в мене був гурт "Стратегічні сперматозоїди". І я не вважав "Перкалабу" якимось подвигом.
Мені дуже подобалась музика "Перкалаби". Досі слухаю її із задоволенням. Це карпатський феномен має щось у собі.
Ми користувались цим свідомо. Всі учасники гурту дуже люблять гори. Багато нашої франківської культури створено в горах. Деколи під під’їздом, деколи на полонинах. Виїхали на тиждень – і той самий Крим умовно.
Ви пишете гори. Чому?
У моєму шляху художника це ціла історія. Раніше я малював ширше, тобто на різні теми. Потім я вирішив, що полотна я витрачатиму лише для малювання гір. Я там маю для себе еволюцію певну і воно мене підпирає. Мені це цікаво, я завжди щось нове собі вигадую. Дещо трішки здер з Айвазовського, коли був давно у Феодосії. Я зрозумів: чувак знайшов те, що йому кайфово, і перестав малювати щось інше. Він відчував щось одне найкраще і відчував так тому, що тільки цим займався.
Айвазовський називався художник-мариніст. А як називається той, хто малює лише гори?
Прогульщик (сміється). Я розумію, що в комерційних цілях добре було б малювати з натури, пейзажі Львова, Венеції, Парижа, а якщо малювати гори, то ти стаєш паротягом. Ти йдеш першим і мусиш сам вигадувати ці нові зображення. Виявляється, гори малюють багато, але немає свіжих робіт. А їх має бути тисяча – гори ж надихають. Багато є якісних фотографій гір, а картини − відстають. Можливо, за років 20 наситяться красивими картинками. Проте сучасного живопису на тему гір мені малувато.
Мало хто знає, Ярема також є відомим дизайнером. Якщо ви відвідуєте цікаві готелі чи ресторани у Франківську, Буковелі, в Яремче, Львові, Києві й дивуєтеся прекрасному дизайну, то дуже часто цей прекрасний дизайн робили Ярема з дружиною.
Так, для нас це одна зі сторін. Це ті самі гори, це та сама "Перкалаба", просто в такій формі. Ми зрозуміли, що сама по собі пісня чи картина – вона не потрібна. Потрібно творити тяглість. Відповідно, дизайн – це місточок між мистецтвом і творцем. Люди потребують ремонту, і коли розмовляєш з ними про ремонт, можеш раптом говорити про гори, про живопис.
Ми тут, у нашій студії творимо мистецький простір "Йо Хаб". "Йо" гуцульською означає "так". Ярема розмальовує стіни нашого простору. Він робить це особливою технікою. Як вона називається?
Ми це називаємо "ремонт".
Унікальна техніка називається "гуцульський ремонт".
Це може бути й міський ремонт. Коли гуцули побачать таку пляму, то скажуть: "Мені таке за пусто не треба" (сміється). То ви собі пани, любите таке обірване, а їм треба рівно.
Тому запрошуйте Ярему, він точно підбере те, що підходить вам (сміється). "Пенсія" – це гурт, група, ансамбль?
Це скоріше дія. Це треба розцінювати як постгурт. Гурт – це вже давно нікому не цікаво. Тому ми назвалися "Пенсія". Наприклад, "поспіваймо" – це зовсім інша історія.
Я читав, що це якась терапія.
Я не вимірюю. Але я точно можу заходити там, де фітнес, піший похід, фізкультура, частково це духовна історія. Вона в будь-якому випадку має терапевтичний ефект, і концерт має терапевтичний ефект. Просто концерт тисне на одну грань, а ця штука, навпаки – на іншу грань.
Щоб не думати про війну, про ті жахи, які нас оточують, корисно так співати?
Мені здається, і думати треба, і співати. Я собі думаю, от якби був в окопі, нікуди діватися, треба копати, то я все одно, напевно, співав би. Ми трохи це втратили. Пам’ятаю, років 30 тому люди ходили вулицями й більше співали. Тепер радіо, навушники, телефони – звісно, ми трішки змінилися. Проте потреба залишилася. На весіллях, днях народженнях ми вже менше співаємо. Або робимо з цього декорацію. Мені здається, всі ми потребуємо співати. І це така потреба, як їсти. Просто ми її десь притупили.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку