Союз Берліна та Москви кристалізувався. Блог Олега Манчури

Вони обидва в цей момент могли сказати вже знамените українське:

- а я казала/казав!

В середині 1990-х було опубліковано стенограми розмов Тетчер, Буша, Горбачова, Міттерана, які стосувалися падіння Берлінської стіни.

Маргарет Тетчер була категорично проти об'єднання Німеччини.

Потім, уже після відставки, баронеса пояснила свою позицію - німці стануть занадто сильними, а це небезпечно позаяк вони дуже ефективна нація:

"Дехто говорить, що для того, аби не допустити виникнення подібних речей у майбутньому, потрібно прикріпити Німеччину до Європи, зробити її якорем. Добре, але насправді ви не прикріпили Німеччину до Європи, а навпаки, зв'язали Європу зі знову домінуючою Німеччиною. Ось чому я називаю це Німецькою Європою".

Четвертий Рейх.

Так, давайте уже без тих реверансів - це ж ніяка не образа, рейх - це синонім слова імперія, вищої форми державного експансіонізму.

Тому спочатку Гельмуту Колю, хоча все ж головна заслуга тут Ангели Меркель - вдалося зробити те, що не вийшло ні Бісмарку, ні Гітлеру.

Не потрібно навіть дуже аналізувати структуру власності десь в Хорватії чи Словаччині.

Спробуйте просто купити квиток на залізницю формально місцевої компанії - якщо це не Франція чи Швеція, а Серединна Європа; майже гарантовано вас перенаправить на сайт DeutscheBahn.

Flixbus практично убив конкуренті автобусні перевезення в цій частині Європи - ще пручається чеський EasyJet, але навіть міцний Polskibus купили німці. Я вже й забув як називалися угорські, словацькі, хорватські компанії, якими колись їздив - їх зжерли німці.

Те саме з телекомунікаціями. І це тільки те, що можемо побачити на око. Що там вже казати про високотехнологічні галузі, про ритейл, про фінанси.

І все б нічого: аплодуємо німцям, їх стратегія спрацювала - стати домінантами не через кров, а через гроші. Інший час, інші способи, хоча мета завжди одна.

Окуповані отримали комфортні умови, стали жити як люди - хіба це погано?

Ніхто ж не вимагає віддати формальний суверенітет - мову, прапор, історію, а саме такі очевидні речі викликають спротив.

Складна структура власності якогось топбанку чи заводу нікого не цікавить.

Тільки економічна експансія мала закінчитися укладенням політичних альянсів, пошуком стратегічних союзників для утримання цього статусу. Так завжди буває.

Меркель пам'ятала політичне пророцтво Бісмарка, яке Берлін порушив двічі - спочатку кайзер Вільгельм, а потім Гітлер: ніколи не воюйте з Росією.

(Не будемо зараз уточняти, що мова йшла про Московію, яка юзала інтелектуальний, військовий, бюрократичний, церковний та природний потенціал України).

Не знаю чи так глибоко знав німецьку історію Міхаїл Горбачов, чи просто спрацював політичний інстинкт, але він зробив геніальну річ, і він справді - співтворець Четвертого Рейху.

За два місяці до падіння Берлінської стіни Тетчер його особисто просила не погоджуватися на об'єднання Німеччини.
В цьому питанні баронеса мала союзника - президента Франції Міттерана, який також категорично не хотів Великонімеччини.

Символічно, що свою стурбованість німецьким об'єднанням помічник Міттерана передав помічнику Горбачова в Києві.

Навіть в Політбюро ЦК КПСС не було одностайності.

Горбачову опонував Лігачов, який боявся, що об'єднана Німеччина становитиме загрозу як всій Європі, так і СРСР.

Але красний кубанець, по діду Мусію і мамі Марії Гопкало, на жаль мав оту рису, яку мскл називають хохляцькою хитрістю, а насправді - жвавий та аналітичний розум, який вміє гнучко складати комбінації і з поганої ситуації видобувати успіх.

Горбач все прорахував.

"Сьогодні ми маємо розділену навпіл Німеччину, більша частина якої приречена бути вічним стратегічним союзником Сполучених Штатів. Завтра ми матимемо об'єднану Німеччину, яка буде приречена бути нашою союзницею".
Так і сталося.

Ось що казала Тетчер своєму візаві Міттерану, згідно розсекреченої Таймс стенограми:

"Відновлена Німеччина запанує над Польщею, Чехословаччиною і Угорщиною, а для решти Європи залишить тільки Болгарію і Румунію".

Вся історія після об'єднання Німеччини – це не просто накачування економічних м'язів, це поступове вимощування берліно-московської дороги та руйнування берліно-вашингтонського моста.

Загострення між США та Німеччиною за президента Трампа – це просто каталізований процес хронічних проблем –  ексцентрик дав вихід емоціям, які до того всі приховували.

Меркель послідовно працювала над руйнуванням спроможності НАТО в Європі.

Я пригадую, як спілкувався з міністром оборони Литви Юозасом Олекасом, за рік до анексії Криму – поза камерою він зізнавався, що не готові до російського нападу; що НАТО не має жодних планів, не те що військ в країнах Балтії; що Німеччина блокує розгортання будь-якої активності. Те саме мені говорили політики в Ризі та Таллінні. Після Грузії вони всі боялися.

Меркель добре знала не тільки спадщину Бісмарка, але й спадщину Черчилля.

"НАТО потрібне для того, аби притиснути Німеччину, залишити американців у Європі і залишити росіян поза Європою".

Тому Меркель робила усе, аби перевернути формулу Черчилля. І їй це значним чином вдалося, забракло дуже мало.
Любовні ігри перервало бикування Москви і війна в Україні.

З однієї сторони погано, що Київ тоді обіперся на милиці Парижа та Берліна, хоча на першому етапі Франція та Німеччина справді зробили чимало, аби погасити гарячу фазу.

Тільки зробили це в білих рукавичках, гній та кров мала розгрібати лише Україна. Потім. Те, що від неї б лишилося після приєднання до ОРДЛО.

Хоча це не чесно, якщо вже говоримо про якісь принципи та емоції, бо це була не суто українська, але й європейська справа.

Але з іншого боку: Київ тоді не мав до кого кинутися. США самоусунулися.

Обама на той час вже повністю здав "американський пояс" – Польщу, Чехію, країни Балтії - ФРН. Це стало "німецьким поясом".

Ясно, що в умовах, коли США не хотіли допомагати, то треба було приймати хоч якусь, навіть дуже троянську допомогу.

Барак Обама став для України в 2014 тим, ким для України в 1918 році був Вудро Вільсон.

Лицемірним політиком, який виголошує патетичні промови про цінності і навіть заламує руки, коли жертві втикають в бік ще одного ножа.

Хоч якимось кровоспинним стала активність віцепрезидента Байдена, який впритул зайнявся Україною і який, як продукт "холодної війни", не демонстрував пацифізму президента.

Нині дошка перевернута.

Союз Берліна та Москви кристалізувався. І хоча в Україні чимало обурюються – і це правильно, я б не драматизував.
Скандали з адміралом чи главою Баварії якраз нам на руку – будь-який публічний резонанс по російському питанню в ФРН в умовах напруги, яку підтримують і американські, і вже тепер європейські медіа – добре.

Німецькі таблоїди – це просто як німецькі фільми для дорослих, тільки з тією різницею, що не для когось приватно –  їхнє зношення проросійської позиції частини німецької еліти читають мільйони. А громадська думка там важлива.

А загалом, така політика Берліна – гітлерівська, і не лише через іронію, що там досі працюють згідно пакту Молотова-Ріббентропа.

Вона – не прагматична.

Так, це такий парадокс: "східна політика" Німеччини ніби будувалася на основі цинічного прагматизму: купуємо в Росії мир.

За газ, за двигуни Siemens, за прищулені очі на дебоші від Тбілісі до Києва, а як треба буде, то і до Риги та Варшави. Шо ж робити? Фатерлянд вимагає жертв.

Але це короткострокова політика, або ж недалекоглядна. Такою ж вона була в Гітлера. Тільки з інших мотивів.

Замість підтримати поневолені Сталіним народи біснуватий Адольф розв'язав терор в Україні. А йому б просто треба було дати зброю. Та інструкторів. Як це зараз роблять американці.

Тільки для того йому б довелося відмовитися, або хоча відкласти в сторону свої ідіотські расові теорії. А він не міг.

Як не можуть зараз німці відкласти в бік прищеплені їм комплекси перед РФ, і страх. Це також важливо, крім грошей.
Вся "східна політика" Німеччини останніх двох століть - провальна. Лише раз в них було просвітління: союз з гетьманом Скоропадським.

А що, до речі, тоді робила Великобританія?

На відміну од Франції, яка нині разом з Німеччиною складає опору осі Париж-Берлін-Москва, хоча й найслабшу з трьох - Британія, наскільки це можна було в цих умовах, була прихильною щонайменше до української незалежності в Галичині.

З УНР ситуація була складнішою, давалися взнаки непорозуміння з часів альянсу гетьмана та кайзера.

Прем'єр Британії Ллойд Джордж, з усіх світових лідерів, найбільше симпатизував українцям.

На Паризькій мирній конференції виступав проти включення ЗУНР до складу Польщі. Наполіг на формалізації лінії етнічного розмежування українців, білорусів та поляків, т.зв. "Лінії Керзона", яка нині згрубша відома як західна частина державного кордону України.

Британець жваво цікавився українцями на конференції: питав їх, чим українська мова відрізняється від польської; якщо Україна не буде незалежною, то з ким би хотіла бути - з Польщею чи Росією; чи буде УГА битися з більшовиками?

Антанта двічі намагалася встановити перемир'я між поляками та українцями Галичини, аби вивільнити їх сили на боротьбу з русскіми.

Але перша місія - француза Бертелемі зайняла виразно пропольську позицію. І хоча в воєнному плані УГА на той час ще мала перевагу - контролювала всю Галичину, крім клину від Перемишля до Львова. Та щільно облягала Львів.

Поляки ж не мали ресурсів, аби взяти всю ЗУНР. Тому Париж поставив вимогу здати Львів та Дрогобицький нафтовий басейн. Для кращого розуміння, на той час - третій в світі за видобутком.

Друга місія - першого прем'єра ПАР (тоді - ПАС), бура Бота, слідувала генеральній британській логіці не послаблювати ЗУНР. Сам голова комісії обрав проукраїнську позицію, йому опонували італієць та знову ж таки француз. Ця місія погодилася визнати статус-кво і залишити полякам Львів, але решта Східної Галичини, включно з багатими нафтоносними районами - мали лишитися українцям.

Був ще один епізод в цій історії.

Прем'єр Ллойд Джордж особисто звинуватив президента Франції Клемансо в тому, що той порушив своє слово і армія Галлера, яка була сформована у Франції з поляків для боротьби з більшовиками - поїхала не на російський фронт, а в Галичину - воювати з українцями.

Проте, мусимо пам'ятати: така історична британська прихильність на противагу французькій стриманості та німецькій ворожості - це не прояв якоїсь особливої симпатії до України.

Це - британський інтерес. Він простий: ламати вісь Париж-Берлін-Москва будь-коли, будь-де, будь-як.

Німці завжди порозуміються з русскіми за кошт народів, які між ними - так завше було. Це може обурювати нас чи поляків, але це нормально з точки зору інтересів Берліну, який за спиною має Лондон, а раніше ще й Париж.
Але Берлін ніколи не був активний на морі, тому не перехрещувався там з русскіми.

Натомість Лондон знав, що таке конкуренція Петербурга - торгова, військова, дипломатична. А русская зовнішня політика з часів Петра була спрямована на оволодіння морями, як на півночі, так і на півдні.

Там ж панували британці. Тому і Кримська війна.

Нині просто все повертається: в Лондоні при владі симпатик політичних манер та практик Черчилля - Джонсон.
А після принижувального Брекзиту колишній імперії також потрібно вставання з колін.

Тому, Лондон повернувся. Але вже не як член Німецької Європи, а наріжний камінь Нової Європи. Яка цікава виходить гра неймінгом, ага)).

Трамбує військово-політичний союз проти неї. Змушує Берлін відкрити своє лице, а воно таке непривабливе.
А також спонукає визначитися Париж і навряд чи той готовий тягати каштани з вогню для Берліну.

Коли спостерігаю за тим геополітичним шухером, то пригадую як років 15 тому сміялися з політичних романтиків, що прогнозували створення альянсу Києва з Лондоном та Вашингтоном на противагу Берліну та Парижу. До нього ще зараховували Бухарест та Варшаву.

Їх тоді вважали маргіналами.

Принагідно, хочу нагадати, що і думка про Балто-Чорноморську вісь не була тоді мейнстрімною, радше витягнутою з шухляди та переосмисленою творчістю Липи.

Я тоді спілкувався з литовськими політиками, один з яких тепер працює замміністром закордонних справ Литви, і попри велику симпатію до України та ритуальним згадуванням про Балто-Чорноморську вісь навіть вони не могли сказати мені чогось конкретного.

Проте, Москві таки вдалося наповнити спадщину Липи конкретикою.

Бо що може бути більш конкретне, ніж "джавеліни" та "стінгери", які надасть не лише завжди прихильна Литва, але й більш холодні до українських справ Латвія та Естонія?

Тільки хочу нагадати, що ці наївні, маргінальні та дещо романтичні люди, які мислили ніби зовсім не категоріями real politik - виявилися якраз дуже прагматичними прогнозистами.

Це саме вони пророкували, що природна вісь Лондон-Варшава-Київ кине виклик франко-німецько-російському альянсу. І ось дочекалися заяви міністерки з Лондона.

А ще ці колись дивні люди казали, що РФ обов'язково розпадеться. Зараз в Києві цілком публічно та серйозно обговорюють, як буде виглядати постросійський простір.

Постросійський, звикайте.

Бо постсовєцкий це вже історичний анахронізм. Його уже давно нема.

Час не просто пришвидшився, став реактивним.

Існують цілком реальні плани нових держав та їх кордонів. І для тих, кому вони досі вважаються мріями – подивіться на карту обльоту британськими ВПС Німеччини та номенклатуру поставок. Ще пів року така новина виглядала б як марення.

Лондон також мав помилки в українському питанні: та ж Маргарет Тетчер на прохання відкрити посольство в УРСР кепкувала, що Лондон не має посольства в Каліфорнії.

Хоча, як на мене – тоді це було цілком правильна аналогія, ніяка не образа, а фіксація реального стану.

Але, в будь-якому разі – прагматичний інтерес Лондон той же, що і в нас: розвалити союз Берліна та Москви.

Найкраще, коли Москва при цьому зникне як геополітична реальність, а берлінська політична еліта, в статусі васалів, буде їздити до Варшави на сейми, як це було ще до Хмельниччини)).

Якщо ж вирішимо обійтися малим рахунком для Москви, то нема кращого символічного акту ніж висадка британської та української морської піхоти в Севастополі.

Севастополь має стати містом бритоукродружби.

Як не крути, але в 1853-1854 роках на стороні альянтів воювали загони Садик-Паші – Михайла Чайковського, отамана задунайських козаків, якому для такої оказії з Константинополя навіть передали знамена зруйнованої німкенею Катериною II Запорізької Січі.

І українські козаки тоді спільно з британськими моряками спостерігали, як русскіє люді топлять свої кораблі в Балаклаві.
Як то кажуть: можем павтаріть.

Головне, не розучитися мріяти. Це інколи не менш важливо ніж real politik.

Бо Європа творилася не тільки купцями та лихварями, але й мечем та кров'ю.

Джерело

Про автора: Олег Манчура, журналіст.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.