"Секс і місто" – як інформація про нові зйомки серіалу витягла на поверхню всі наші комплекси

Коли вперше прочитала це повідомлення, була страшенно рада. Навіть декілька днів поспіль влаштувала вечірній перегляд улюблених серій із різних сезонів. Бо життя Керрі Бредшоу у місті можливостей і щастя завжди наповнювало мене енергією та радощами.

Пройшло декілька днів – і геть випадково на око потрапила та ж публікація із сотнями коментарів. Більшість із них були такого штибу: "Фу… куди їм у кіно? Всім по 50. Це ж бабусі, а не сексуальні дівки…" Ось тут мене заломило…

Мені восени 40. І відверто, я геть не почуваюся старою чи жінкою поважного віку. В мене молодший син, котрому нещодавно минуло 12 місяців. Тож хіба матір немовляти може бути не молодою, не квітучою та не привабливою?

Врешті, перечитуючи вже сьогодні нові коментарі та пости, я зрозуміла – секрет у тому, що ми не вміємо бути щасливими. Бо щастя закладено в нас із віком до 35 максимум, а вже далі – вік іде на схил (мій чоловік, щоправда, категорично проти цих окреслень). Звідкіля взялися оці комплекси, що старіти негарно, що жінка у віці 50 років не може бути щасливою та привабливою, їй уже немає чого прагнути в житті?

У нашому містечку живе одна панянка. Назвімо її Оля. Коли я була студенткою (а це років 20 тому), їй було близько тридцяти. Красуня, розумниця, Оля щоранку стояла на зупинці й чекала на автобус разом із десятком односельчан, які милувалися її вродою, стилем і красою. Коли мені траплялося разом із нею сісти до автобуса, я також завжди захоплювалася тим, як же вона вміє стежити за собою та добирати всі елементи гардеробу так уміло. 

Минали роки. Я закінчила університет, аспірантуру, народила трійко дітей, збудувала будинок, а Оля залишилася самітницею. Ні, вона й далі їздить на роботу до міста, щоденно на зупинці чекає маршрутку, і вдягнута гарно, і зі смаком… Але Оля постаріла. І на це вона не мала права в очах односельців. Тепер, коли хтось зі знайомих випадково їде разом із нею, неодмінно опісля ділиться думками (ну, це ж село): "От життя пролетіло. Що то молодість – минула й нема. Ні сім’ї, ні дітей. А врода уже й зів’яла". 

Мені щоразу хочеться закричати: "Стоп, пригальмуйте, зупиніться! А в самої Олі ви запитували? А може, вона щаслива від того, що живе для себе? У неї багато друзів, з ними вона чудово проводить час на відпочинку. Вона об’їздила понад сотню країн. Гостює влітку в подруг на морських узбережжях. Має багато племінників, яких на свята обдаровує дарунками. Її  будинок часто відвідують гості. На свята вона не буває сама".

Але в нашій свідомості просто недозволено виходити поза стереотипи та водночас бути щасливою, красивою, цікавою. Боронь Боже, ходити на побачення та мріяти про секс із чоловіком – це ж уже поза всякими рамками. У віці 40+ наші бабці рихтували собі у шафці поличку із кодовою назвою "на похорон" і ще років зо 20-30 могли поповнювати чи змінювати її вміст.

Я часто любуюся іноземними туристами у Львові: поляки, німці, австрійці. Усміхнені, похилого віку чоловіки та жінки, тримаючись за руки, радісно крокують вулицями, відвідують виставки та музеї, усміхаючись одне одному, п’ють каву на літніх терасах.

Я розумію, що врешті все зводиться до рівня життя, пенсій і соціального забезпечення, але ж чи направду нашим жінкам не вистачає на щомісячний похід до театру чи на виставку, відвідини цікавих місць в околицях області чи зустрічі з подругами за філіжанкою кави? Чи може, таки правда в тому, що ми самі не дозволяємо собі жити з насолодою після 50-го ювілею? Ймовірно, любов до себе і розуміння правди життя настільки глибоко у нашому світобаченні, що визнати її доволі важко й неприйнятно для себе?

Дуже тішуся, коли бачу кількох знайомих жінок, котрі з періодичністю двічі на місяць планують своє дозвілля серед друзів – випадково натрапляю на них то в місті, то у транспорті. Вони веселі та легкі у спілкуванні, з ними завжди весело та цікаво і вони точно певні, що їм стільки років на скільки вони себе відчують у душі.

А чи є у вас такі знайомі, які вміють бути щасливими, незважаючи на відмітку в паспорті? 

І, до речі, чи любили ви цей серіал? Чи чекаєте на його продовження?

Про авторку. Леся Кічура – українська казкарка, письменниця, кандидатка наук з соціальних комунікацій, провідна редакторка Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.