Путін так далеко зайшов, що будь-яке відігравання назад буде пов’язане з втратою обличчя, - Марк Фейгін

Російський диктатор вступає в 70-річний вік у 2022-му. З таким набором, уже підходячи до старості і певного політичного віку, йому не можна відіграти назад, сказати "а нічого не було". Про це заявив російський опозиціонер, політолог і публіцист Марк Фейгін у програмі Антіна Борковського "Студія Захід" на Еспресо.TV, - інформує "Еспресо.Захід".
 

Диспозиція проста: "іскандери" на кордоні, 120 тисяч контингенту на кордоні, президент Байден зробив останнє американське попередження. Давно президент США не був настільки відвертий і категоричний. Думаю, зараз у Кремлі сидять "пацани" з калькуляторами чи з бухгалтерськими рахівницями і починають підбивати суму ризиків. І основне питання – що переможе: внутрішній барига в Кремлі чи внутрішній Гітлер?

Так, дуже "хороший" вибір. Знаєте, впродовж усіх "нульових" років, це репліка така, коли говорили "хто нам миліше – злодій чи вбивця", то казали "ну ні, Путін же злодій, він не вбивця, тому краще вже Путін, ніж Сталін". А зараз вже, хоча і тоді це було очевидно, вибір розмився і різниці вже ніякої. Тож барига і Гітлер на цей момент – це одна особа. Власне, вибір вони будуть робити не на користь одного чи другого, а з урахуванням одного і другого. Сьогодні зайшло все настільки далеко, що не випадково Байден такий відвертий і говорить, передаючи слова, які були сказані Путіну під час їхніх переговорів упродовж грудня: відповідно, 7 грудня, коли були переговори Путіна і Байдена, і в телефонних розмовах і, вочевидь, під час іншого конфіденційного спілкування. Думаю, така відвертість свідчить про те, що американці реально володіють інформацією про напад, який готується. І українська влада, на мою думку, в цій ситуації намагається якось балансувати, щоб не знищити економіку, не допустити обвалу. Однак у таких випадках варто завжди вибирати надзвичайні заходи. Тому що економіка економікою, але втратити свій авторитет все-таки дорожче. Ця відвертість американців, і Байдена зокрема, свідчать, що ризики справді надто високі.

Читайте також: "Путін у стані стресу, треба готуватися до будь-якого безумства", – Піонтковський

Наскільки калькулюються взагалі ці ризики Москвою? Знаєте, вони вже накоїли вже так багато всього, що, мені видається, нині економічні розрахунки відходять на другий план. І головне, що в Москви виникло відчуття, що вони не одні. Мені здається, що саме це дуже важливо. Можливо, вони помиляються, але вона вважають, що мають Китай, у них є країни диктатури, різного роду, калібру – від релігійних до тоталітарних, наприклад, зараз  президент Ірану перебуває в Москві, і він не найкращий персонаж, м’яко кажучи, кровожерливих дуже. Тобто вони переконані, що не одні в цій війні з Заходом, їх можуть підтримати реальні союзники, адже в тих союзників, наприклад, у того ж Пекіна, є такі самі територіальні претензії до Тайваню. Тому Москва вважає, що не залишиться одна. І всі ці економічні витрати, які тягне за собою агресія, вони можуть подолати завдяки цим союзницьким відносинам. Москва про це прямо заявляє. І в якийсь момент це перестане працювати. І це, до речі, результат того, що санкціями лише погрожують, як і всі попередні роки. Справжніх санкцій, пекельних, так і не вводили. Навіть після 2014 року, коли для цього були більш ніж достатні підстави.   

Зараз, наскільки я розумію, їх все ж введуть. Уже все чітко розплановано, залежно від рівня агресії, залежно від тих чи інших подальших дій все це буде винесено на путінський рахунок. Але ми ж не знаємо, як працює ця логіка. До прикладу, прибігає такий собі Мішустін і каже: Владімір Владімірович, в нас обвалився фондовий ринок, знаєте рубль в разі ще двох тижнів такої ескалації чи загрози ескалації полетить невідомо в якому напрямку. А Путін йому: нічого, ти не бійся, грошей нема, проте наші танки швидкі.

Вони рахують, як то кажуть, з олівцем, це їм так належить, інакше як пояснити, що вони з 2014 року готуються до відключення SWIFT? Вони ж ввели в Росії величезну кількість систем платежів, швидких платежів. Пригадуєте візит Лаврова, заяви Путіна, і китайці говорили, що треба створити окрему від долара залежну фінансову систему. Це теж туди ж. Вони готуються. Мені видається, що зараз, якщо говорити про політичний вибір, то він не між витратами економічними і фінансовими, а в тому, наскільки вони можуть протестувати готовність Америки до введення цих пекельних санкцій. Відбувається така риторична полеміка. От вторгнення повністю чи якісь провокації на кордоні. Після яких дій почнуться ці рішучі дії з боку США і союзників у Європі, не тільки санкції, а багато чого ще, якісь політичні "довгограючі" дії. Триває така риторична гра, принаймні російська пропаганда обережно намацує цю територію. Наприклад, "Коммерсант" опублікував низку статей Суслова, довіреної особи Караганова з Валдайського форуму. Видно, що там дискусія триває. Тому що вони говорять, так, про підтримку "холодної війни", про військово-політичний союз з Китаєм, але все ж таки українська операція не потрібна, вона надлишкова, нічого не дає.

Готують запасний аеродром, в разі чого можна відповзати туди і потім розповідати, як вони всіх "перемогли".

Нібито перемогли. Саме це середовище, пропагандистське і політологічне, і повинне буде забезпечити цей фон, в якому вони скажуть, що добилися своїх політичних цілей. І не обов’язково прапор встромити в Києві на Хрещатику, але ми, мовляв, вивели Росію на рівень переговірника зі провідними світовими державами , повернувши їй статус супердержави.

Це може бути варіантом. Але з іншого боку він так далеко зайшов, що будь-яке відігрівання назад – відведення військ чи якісь локальні провокації на кордоні – будуть пов’язані з втратою обличчя. Для Путіна це зараз, після 22 років перебування при владі, грає дуже важливу роль. Він вступає в 70-річний вік у 2022-му. З таким набором, уже підходячи до старості і певного політичного віку, йому не можна відіграти назад, сказати "а нічого не було". Ми бачили, як це відбулося з Казахстаном. 

Читайте також: Акежан Кажагельдін: "Ситуація в Казахстані різниться від української, тут є фактор Китаю і Туреччини"

Дух Єлбаси стукає йому в маківку, капців не лишиться біля ліжка в разі чогось.

Річ навіть не в Єлбаси. Єлбаси був уже, в принципі, вже якийсь час відіграною фігурою. Тут важливі інші гравці, які, виявляється, на просторах колишнього СРСР існують і ведуть свою грою – це Туреччина і в першу чергу Пекін. Наприклад, міністр закордонних справ Китаю заявив позицію керівництва Китаю, що операція ОДКБ своє завдання виконала і треба виводити війська. Звісно, Росія не мала наміру їх виводити. Звісно, настрої в Кремлі були такими, що ми цю історію будемо продовжувати. Був набір оперативних дій, як не допустити виведення військ ОДКБ – теракти якісь влаштувати в Алматі чи інше. Москва на це не пішла. Чому? Тому що зараз оперативно і тактично їй не вигідно мати дві проблеми – казахстанську і майбутню українську. Путіну потрібні союзники, а сваритися з Пекіном вони не готові. Хоча ситуація абсолютно дзеркальна. Якщо з Америкою вони сперечаються з приводу України, то з Пекіном не готові сперечатися щодо долі Казахстану. Казахстан точно в цьому сенсі відходить під контроль Китаю. Тому що Китай має величезну економічну присутність.

Китаю і Ердогану в тому числі. Не дарма тут Ердоган включився. Ми бачимо спроби дипломатично досягнути того чи іншого порозуміння. Як ви думаєте, чи це може вплинути?

Дивіться, наскільки рішуче Москва поводиться з колективним Заходом, готується сперечатися, не боїться погроз, принаймні публічно про це заявляє, і наскільки мовчанкою огорнута ситуація навколо Казахстану. Це точно свідчить про те, що в принципі розрихлюється простір колишнього СРСР, на ньому вже багато інших гравців – Туреччина, Китай, афганський фактор, ісламський, впливає дуже сильно. Виходить, що у Москви єдиним способом реваншу залишається тільки Україна. От в чому справа. Щоб зберегти своє обличчя, щоб не втратити репутацію Путіну необхідна перемога, нехай навіть якась локальна. І, можливо, її риторично, полемічно не зобразиш, пропагандою розказавши, що, мовляв, ми всі задачі виконали, але Україна, попри все, залишається суверенною і, до того ж, буде прагнути вступити в НАТО. Ще не відомо, якими будуть наслідки на початку операції для Москви в разі, якщо Захід буде готовий більш інтенсивно інтегрувати Україну в євроатлантичну спільноту. 

У принципі, я розумію людей, які кажуть: ой, може, не треба так сильно нагнітати. Але ситуація така, що всі нагнітають і всі дуже сильно готуються до можливого поганого сценарію. І мене надзвичайно сильно здивував "відосик" президента Зеленського, де він каже, що не треба панікувати. Хто панікує, хто розганяє паніку – Джозеф Байден, Блінкен, міністерство оборони Великобританії і так далі, коли заявляють, що настільки напруженої ситуації не було після закінчення Другої світової війни. Тобто це навіть перепльовує за рівнем ескалації так звану карибську і берлінську кризи.

Можна говорити про те, що це паніка, що для неї немає підстав, але за інших обставин, іншого сценарію, іншого театру потенційних військових дій. Зараз це мобілізаційний сценарій. По-іншому не вийде. Тому що в надії зберегти стабільну економіку України можна втратити суверенітет. Це дуже тяжкий вибір і безперечно він матиме наслідки і фінансові, і інші. Але коли загроза настільки велика, і причому це не вигадана загроза, а реальна, війська дійсно стоїть біля кордонів України, і ще продовжують стягувати техніку, та і зовнішній політичний фон негативний, бо не домовилися, не пішли на поступки Москві. І це результат попереднього тижня, коли 10 січня були переговори в Женеві між США і Москвою, 12-го були переговори з НАТО, в ОБСЄ були переговори 13-го і нічого Москва не досягла. Тобто який тут висновок? Ультиматум, який було поставлено колективному Заходу  не дав результатів, і тепер у Москви вибір 50 на 50, починати військову операцію чи не починати. Але об’єкт, жертва, так би мовити, цієї агресії не повинна обманюватися, що її мине ця участь, що це обійде її стороною. Звісно, треба діяти так, ніби ця агресія буде. Тоді більша ймовірність, що Москва не наважиться. При певному мобілізаційному сценарії Україна дійсно потребує підтримки – військової, фінансової, політичної, дипломатичної та іншої. І таку допомогу Україна отримує. Ми не бачимо, що хтось відмовляється, що хтось хоче кинути Україну один на один в цій ситуації. От Білорусь реально здали. Між нами кажучи, очевидно, що на Білорусь махнули рукою. Можливо, об’єктивно, тому що розуміють  - Москва там присутня настільки глибоко, що неможливо змінити внутрішню білоруську ситуацію без вирішення питання з Кремлем. І це питання просто невирішуване, бо Москва бачить Білорусь своїм потенційним об’єктом приєднання до Росії, і це факт. З Україною зовсім інша річ. Навіть у публічній площині ми бачимо, що Україну підтримують. Незважаючи на те, що якась частина адміністрації Байдена, і вже точно низка європейських союзників, хочуть домовитися з Москвою.  Проте умови, які ставить Москва, неприйнятні.

Погоджуюся з вами, цей ультиматум був за визначенням неприйнятним. І тут основне питання, чому колективний Рябков з колективним Грушком і Лавровим настільки активно його намагалися втулити. Зрозуміло – щоб його було відкинуто. І після того вони кажуть: бачите, ми хотіли домовитися, а Захід не погодився. Але є ще й інший, не менш важливий момент. Наприклад, іскандери, танки і так далі, пішла мілітаристська істерія, тоді вводяться санкції, сподіваюся справді небачені досі, викидають Росію з різних фінансових структур і проєктів, економіка починає остаточно валитися, рівень рубля переходить на рівень Замбії чи Уганди. А після того Вовочка, звісно, побіжить куди – до свого китайського союзника. А той йому каже: добре, всім допоможемо тушонками, панголінами, але є такий момент – в обмін на цей кредит нам потрібно те і те. І тоді Китай відщипне, може не зараз, а впродовж кількох років, шматок російського суверенітету.  

Саме так. Китай ще 35 років тому, я пригадую, був ворогом. Після відомих Мао і Ніксона, пригадуєте. Фактично, говорилося тоді навіть про ядерну загрозу з боку Пекіна. Після смерті Сталіна, зрозуміло, як все відбувалося, ми пам’ятаємо історію. Але Америка вступила в цей союз. І своїм економічним підйомом Китай багато в чому завдячує саме цій великій економічній угоді з Ніксоном. Китай ніколи не був союзником Москви. І це важливо розуміти. Навіть при Сталіні, пригадайте, при тому, що комуністичною владою Китай завдячує Москві при підтримці Мао, але повторюся, що до Мао було зневажливе ставлення, чого китайці не терплять, вони великі націоналісти. В принципі їхні геополітичні інтереси суперечать інтересам Росії. Тому що Східний Сибір, Далекий Схід – це області інтересів Китаю.

"Наше рідне китайське" озеро Байкал. Думаю, в тих чи інших геополітиків Китаю під подушками лежить карта, де все помальовано.

Звичайно. Все Забайкалля і Байкал вважають своєю територією. Можна багато сперечатися, але історично дійсно китайці освоювали ці території. Стратегічного союзу не вийде з Китаєм. Китай ставиться до Росії стратегічно, а отже, як до жертви. А Путін, в силу його особливостей, є, можливо, непоганим тактиком, багато хто говорить, що він вміє мислити тактичними операціями, як його навчили в інституті КГБ, але його стратегії завжди програшні. Тому й розвалився Радянський Союз під своєю тяжкістю, як Колос. Безперечно, Китай використовує ситуацію, напруження відносин до рівня "холодної війни" з колективним Заходом на користь власних інтересів, а не інтересів Москви. Тому він ніколи не вступить ні в який військово-політичний союз з Москвою. Навіщо? Навіщо мати зобов’язання перед потенційною жертвою, коли можна взяти все і відразу. Тож він буде чекати, коли цей Колос вдруге посиплеться. Так як розвалився СРСР, так само розвалиться Росія, під своєю вагою, не витримавши такого рівня протистояння з колективним Заходом.      

Заженуть в кабалу в обмін на вагони з тушонки чіхуахуа. Але ж Путін мав би це розуміти.

Де факто Китай не буде діяти на шкоду собі. Це передусім геостратегічно, геоекономічно. Він ставить далекі цілі, не говорить, що завтра відбудеться анексія, експансія Китаю на ці цікаві для нього російські території, але це неминуче станеться. Адже там пустуюча земля, великі природні ресурси і багато різних можливостей дає ця 1/9 суші, і це не залишиться без уваги такого східного сусіда.  

А якщо говорити, наприклад, про внутрішню російську реакцію. Одна річ, коли десь там говорять про велику політику, а зовсім інша – це питання так званих трун і коли магазини порожніють.

Росія в політичному сенсі – це вже авторитарна диктатура з тоталітарними яскраво вираженими елементами, тобто там неможливий політичний спротив, неможливі якісь групи опозиційні. Це тільки на рівні інформаційного спротиву, який дає інтернет. Але ми бачили в Казахстані, як обходяться подібні східні деспотії з інтернетом, вони просто його відключають. І Москва до цього готова давно.

Що стосується економічної і соціальної складової. Ситуація, навіть порівняно з 2014 роком, коли була певна ейфорія з приводу Криму, зараз значно погіршилася. За ці роки були санкції, почалася пандемія, були пенсійні реформи, довіра до влади в питаннях соціально-економічних впала до нуля. Хто користується інтернетом, той бачить часто проводять опитування на вулиці і люди заявляють, що вони живуть жахливо, влада про них не турбується. Але Путін – великий, він робить все правильно щодо статусу Росії на міжнародній арені. Тобто таке протиріччя не змінюється дуже довго. Проте рано чи пізно станеться зустріч з реальністю, коли відповідальність за все, що відбувається в країні, буде цілком у свідомості людей перенесена на Путіна. Війна цю ситуацію погіршить. Якщо він почне цю війну, то нічим буде виправдовувати, адже вже не скажеш, що тре затягнути пояси, бо ми хочемо добитися визнання на міжнародній арені, повернути Україну під свій контроль і так далі. Витрати, які будуть внаслідок цього процесу – фінансові, економічні, соціальні, ляжуть на плечі кого, олігархів, Путіна з його багатством? Ні, вони ляжуть на плечі пересічних громадян.    

Досвід Північної Кореї підказує, що, в принципі, у Путіна є шанс, тобто довести все до повного абсурду.

Все ж таки Північна Корея – це дуже специфічний східний світ, світ азіатський, в якому сильні традиції, наприклад, передача влади від діда-прадіда сину, внуку. Таке в Росії неможливе. Погляньте навіть на території колишнього СРСР, навіть у Казахстані це виявилось неможливим, в Узбекистані це виявилось неможливо. В Росії ще менше шансів, хоча бажання таке є.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.