Про Цоя, публічний простір й ідіотів з мистецького держагентства. Блог Романа Онишкевича

А що в когось були сумніви? До речі, ніхто нікому не забороняє слухати Вєртінского і Макаревіча, читати Толстого з Шукшиним чи переглядати "умірающого лєбєдя" у виконанні Маї Плісєцкой. Закрийтеся, чорт тебе забирай, в хаті і слухайте руській рок, читайте поетів Сєрєбряного вєка і пляшіть камарінскую.

Але коли йдеться про публічний простір, то пасує просто керуватися здоровим глуздом без потреби формальних роз'яснень від ідіотів з держагентства. Уявіть собі лабуха під аркою Бранденбурзьких воріт, який наспівує Утьосова у 1944-му. Або перегляд на Арбаті у 42-му фільмів Лені Ріфеншталь. Зрештою, підозрюю, якби зараз там хтось почав грати аполітичні українські пісні часів СРСР, приміром "Черемшину", пов'язали би моментально.

До речі, цікаво, скільки народу працює в Державному агентстві України з питань мистецтв та мистецької освіти, якою хернею і за які зарплати вони там займаються. До речі, за логікою довбо**бів зі згаданого агентства, цілком нормально співати на наших вулицях "Господа офіцери", бо її ж точно написали не в сучасній Російській Федерації.

Джерело.

Про автора. Роман Онишкевич – львівський журналіст та блогер.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.