"Прикро, що на 30-му році незалежності сперечаємося, якою мовою має  говорити українське ТБ", - Пилип Іллєнко

Журналістка "Еспресо.Захід" поспілкувалася із відомим продюсером українських фільмів Пилипом Іллєнком.

 

На Вашу думку, наскільки потрібні квоти для українського телебачення?

Це важливо не лише для телебачення, а й для українського суспільства. Мені дуже прикро, що на 30-му році незалежності сперечаємося, якою мовою має  говорити українське ТБ. Якщо воно українське — значить, українською, а якщо воно якесь інше, — то нехай нам пояснять, що ми провідники іншої культури, ідентичності та впливу. Розмови про те, що квоти - страшний тягар, який ляже на українське телебачення, і воно не зможе вижити — неправда. Але якщо ініціатори цих розмов закриються — буде прекрасно.

Але законопроєкт є, він пропонує відтермінувати квоти на телебаченні. Пояснюють дуже просто — COVID-19, телеканали не готові...

Та це просто смішно. COVID вдарив по виробництву контенту, але не по сфері дублювання і озвучення фільмів. Процес дублювання відбувається в студії, де перебуває один актор і один звукорежисер. Між ними скло. І це така аргументація? Зараз "ковідом" можна пояснити все.

Розмови про те, що квоти - страшний тягар, який ляже на українське телебачення, і воно не зможе вижити — неправда. Але якщо ініціатори цих розмов закриються — буде прекрасно.

Для чого це робить влада?

Деякі українські телеканали не змирилися з думкою, що їм доведеться припинити співпрацю з російським телебаченням і демонстрацію фільмів, які створені, у першу чергу,  для російського ринку. Ці фільми, звичайно, знімають з російськими акторами та російською мовою. Їх сюжети часто замаскована, події навіть не відбуваються у Росії, а в "певній російськомовній країні", схожою на якусь там, але - російськомовній. Таким чином, вони намагаються зекономити гроші. Ми всі знаємо, що українське телебачення — давно не про бізнес, а додаток до великих олігархічних груп, який виконує функцію захисту основного бізнесу, його інтересів, і впливу на громадську думку, формування тих чи інших партійних проєктів. Все дуже просто, тому цих каналів забагато. Ринок таку кількість великих каналів "не тягне". Я маю на увазі так звану "велику шістку", де є новини, серіали та інший контент, великі політичні шоу. Є просте правило: рейтинг однієї програми впливає на рейтинг наступної. Тобто, якщо у восьмій годині новини, то з сьомої до восьмої потрібно показати дуже популярний серіал. Тоді подивляться новини, проголосують, за кого треба, бо "поїздять по мізках" глядача. Рекламний ринок не утримує цих телеканалів, вони утримуються на дотації олігархів. Якщо такі телеканали бідкаються, що не мають грошей, тоді нехай закриваються, або ж хай олігархи платять за україномовний контент. Якщо вже промивають українцям мізки, то нехай це буде українською мовою.

А у нас є український кінематограф, яким можна заповнити ефір?

Ми якось порахували з менеджерами телеканалів, що вони потребують приблизно три з половиною тисячі годин прем'єрного контенту на рік. Звичайно, у жодній країні не створять таку кількість контенту. У нормальних країнах існує два великих канали. Їх потреба у серіальному контенті у три-чотири рази менша. І її дійсно може заповнити національний виробник. У нашому випадку ніхто не зможе заповнити ефір національним продуктом. Тому купують російські серіали, які тепер стали білоруськими, казахськими чи литовськими. Ми можемо назвати будь-яку країну, де є російськомовні актори, де цей контент можна створювати. У кінематографічному вимірі "русский мир" приходить до нас в домівки у вигляді таких, в культурному контексті, російських серіалів.

Якщо телеканали бідкаються, що не мають грошей, тоді нехай закриваються, або ж хай олігархи платять за україномовний контент. Якщо вже промивають українцям мізки, то нехай це буде українською мовою.

Якщо ми говоримо про український кінематограф, наскільки нині його можливо знімати, до прикладу, порівнявши з 2019-м роком. Є складнощі якісь, зросло фінансування чи навпаки?

Скажу чесно, - основний виклик крайніх років тут вже справді COVID-19. Він ударив дуже сильно по кіноіндустрії. Не можна було проводити зйомки, фактично припинилася міжнародна співпраця, зірвалося чимало сервісних проектів, завмер фестивальний міжнародний рух. Удар по кінопрокату взагалі ледь його не знищив і відкинув на десятиліття. Люди знову перестали ходити  в кіно. Це нині найбільший виклик не лише для України, а й для світової кіноіндустрії. Ми, як її мала частина, відчули на собі це сильніше, бо не мали такої фінансової подушки, як в розвинених кінематографіях, де зовсім інший рівень економічного буття. Що стосується державної підтримки, вона співмірна з тими обсягами, які були до 2019 року.

На завершення, які небезпеки виникнуть для українського кіно, якщо народні депутати приймуть законопроєкт 5554, адже його вже внесли до порядку денного Верховної Ради України...

Залежатиме від нас, - ухвалять його чи ні. Не лише від кінематографістів, але й від нашої громадянської позиції. Якщо ми просто мовчатимемо і нічого не робитимемо, будемо толерувати позицію міністра культури, який є провідником цієї ідеї, і соромиться публічно про це говорити, повернемося на чотири-п’ять років. Сподіваюся, цього не станеться. Ми мусимо протистояти, бо захищаємо свою ідентичність.