"Правдивий мир – це щось більше, ніж просто відсутність насильства" – тези від експертів про досвід примирення в Північній Ірландії

Відомі представники різних християнських Церков і релігієзнавці запропонували уроки примирення для України під час вебінару "Екуменізм і миробудування: досвід Північної Ірландії для України". Організували його Інститут екуменічних студій УКУ у співпраці з Фондом Конрада Аденауера в Україні.

"Північна Ірландія є дуже цікавою, бо цей кейс допоможе нам зрозуміти, як може відбуватися суперечка про владу і набувати релігійних забарвлень, як певні політичні конфлікти чи спори можуть бути одночасно релігійними", – так пояснює директор Інституту екуменічних студій д-р Павло Смицнюк.

"Еспресо.Захід" зібрав кілька тез, які змушують переосмислити українські реалії і почати шукати шляхи будування справедливого миру.

о. Том Лейден, настоятель єзуїтської громади Белфаста:

1. Конфлікт у Північній Ірландії (1968-98) був в основному етнонаціоналістичним, але в нього були також і серйозні релігійні обертони. Цей конфлікт більше стосувався ідентичності і політичної влади, ніж релігії. Реальність була така, що ті, хто ідентифікував себе британцями і хотів залишатися частиною Об’єднаного Королівства, були здебільшого протестантами. А ті, хто самоідентифікувався як ірландці і прагнув об’єднаної Ірландії, були здебільшого католиками. Той факт, що політичні прагнення збігалися з релігійною ідентичністю, приніс у ситуацію релігійний вимір, якого могло б і не бути. 

2. Як поводилися церкви в цій ситуації? Дехто вважає, що Церкви могли би більше займатися промоцією миру. Але є ті, хто вважає, що Церкви відіграли важливу роль у тому, щоб якось помирити між собою протилежні сторони. Правда в тім, що, справді, Церкви зробили багато. Вони чинили опозицію до насильства і заохочували своїх членів застосовувати мирні методи. Водночас Церкви знали, що правдивий мир – це щось більше, ніж просто відсутність насильства. Правдивий мир має будуватися на справедливості, рівності і повному забезпеченні громадянських прав для всіх. Окремі священики виявляли бажання зустрітися за кулісами і спробувати якось вести переговори з воєнними угрупованнями.

3. Хоча Церкви знайшли шляхи, як підтримати миробудування в роки конфлікту і в "мирні" роки, завжди є небезпека зрушення в негативний бік, уникання деномінаційної самокритики. Це сектаріанство і поділ завжди були певною "епідемією" в Ірландії вже кілька поколінь. 

 4. Завжди є спокуса бачити інших більш відповідальним за оті сектанські погляди і поведінку. Звісно, в кожній нашій традиції можуть бути заховані певні елементи сектаріанства і поділу. Якщо ми завжди будемо говорити тільки між своїми, тоді інша частина громади буде почуватися так, що її не бачать. 

5. Для того, щоб Церкви могли підтримувати миробудування на всіх рівнях, вони повинні вчитися слухати і задавати самі собі питання, як можуть робити свій внесок до вирішення проблем у суспільстві – через їхні інституції і релігійні практики. Якщо ми хочемо продовжувати вчитися, тоді Церкви будуть здатні задіювати себе в діалог і посередництво. 

6. Якщо ми не будемо плекати це смирення в собі, тоді ми не зможемо зробити якогось якісного внеску. Весь час ми повинні говорити собі, що ми є частиною проблеми. Нам потрібно змінитися, щоб стати частиною рішення.

Тетяна Кисельова, Києво-Могилянська школа врядування, голова Центру досліджень медіації та діалогу, Національний університет "Києво-Могилянська академія":

1. В останні роки ми спостерігаємо в Україні виникнення окремого актора в розбудові миру – релігійні учасники, царина, яка стає все більше видимою. Це ініціативи УГКЦ і УПЦ.

2. Збройний конфлікт в Україні, українсько-російська війна така унікальна, що важко знайти схожі риси з іншими країнами. 

Однією зі спільних рис є те, що Церкви в Північній Ірландії щиро почувалися частиною проблеми, почувалися відповідальними за насильство і за конфлікт, який тривав. Церкви подолали це почуття вини і зрушилися, щоб робити активний внесок у вирішення цього конфлікту.

3. Щодо суперечності між політикою і релігією, то Церкви не можуть зовсім триматися осторонь політики, бо вони є частиною суспільства. Але мусить бути певна збалансованість, бо коли Церква починає цілковито підкорятися державі (як ми це спостерігаємо в Росії) і перетворюється в інструмент держави без свого голосу, без незалежності, Церква перестає бути авторитетом, учасником діалогу. 

4. Що би не було, комунікація залишається важливою. Церкви можуть підтримувати щоденний контакт між людьми краще, ніж інші учасники процесу. 

5. Робота над напрацюванням спільної ідентичності – це теж частина вирішення проблеми. Якщо рухаємося до спільної ідентичності, яка, у випадку з Україною, є ідентичністю політичної нації, це вимагає певної відкритості з боку консервативної Церкви. Важливо, щоб Церкви визнавали розмаїтість.

6. Ми є на різних етапах циклу конфлікту. Для України багато уроків з англо-ірландської війни просто незастосувабельні. Політичне рішення конфлікту є неможливим хоча б тому, що російсько-українська війна – це гібридний конфлікт. Нам бракує іншої сторони, сильної правової юридичної сторони, яка визнала б себе як учасника конфлікту. Поки цього не буде, будь-яка робота на найвищому рівні буде просто неможливою. Церквам залишається робота маленькими кроками у власних громадах, парафіях, роз’яснення, що мир починається з наших сердець. Поки ця робота не буде пророблена, жодне велике політичне рішення не принесе плодів.

• Нагадаємо, нещодавно д-р Шломо Фішер запропонував рецепт релігійного примирення у Львові, а інші експерти запропонували польсько-німецький досвід примирення для України.