У Маріуполі жінка готувала для них бункерний суп – з двох банки консервів, на 30 літрів. Один хлопчик ніяк не міг вимовити Наталине ім'я, тож вона сказала, що він може її кликати просто "Тьотя Суп". Відтоді це прізвисько "прилипло" до неї.
На початку травня Наталію з чоловіком евакуювали з Азовсталі. Вже в червні вона оселилася у Львові. Так почалася нова сторінка в її житті.
"Еспресо.Захід" поспілкувався з Наталею Бабеуш про її життя у місті Лева та волонтерську діяльність, якою тут активно займається жінка.
Фото: Наталія Бабеуш
Пані Наталіє, розкажіть, наскільки складно було адаптуватися до нового життя у Львові? Чи за півтора року від вашого звільнення з Азовсталі досі відчуваєте тривожність?
На початку було дуже складно адаптуватися. Усі ці спогади як спливали в голові, так і досі спливають. Наприклад, люблю, коли в хаті темно, щоб жалюзі були закриті. Бо тоді почуваюся в безпеці. Також досі здригаюся від різких звуків. День за днем воно забувається, але… ще є. Думаю, воно ніколи не зникне з голови. Стосовно роботи, то спершу волонтерила, а потім знайшла роботу в друкарні, де і досі працюю.
Ви відразу знайшли роботу у Львові?
Ні, це потребувало часу. Мала кілька співбесід. За освітою я інженер-енергетик. На Азовсталі займалася двома роботами: практична – машиніст високого тиску і теоретична – викладала курси про свою роботу в навчальному центрі, який діяв при заводі. Дуже подобалася моя справа.
У Львові спершу мала влаштовуватися на роботу в ТЕЦ, навіть пройшла співбесіду і мала вже йти працювати, але трапилася неприємна ситуація. Того дня я втратила свідомість і потрапила в лікарню, а за кілька годин мій чоловік упав з драбини і зламав ногу. Та нічого не стається просто так. Бо побачила, як живуть люди в травматології, як вони виживають. Навіть милиць не було на той час, тому навіть потрапити в туалет було випробуванням. Це був серпень минулого року. Я підняла на ноги знайомих і ми знайшли можливість завезти туди візочки та милиці. Тоді не так багато було військових, в основному цивільні. Завдяки цим милицям і візочкам люди змогли виходити надвір.
Ви говорите про поліклініку на вул. Топольній?
Так. Потім я зрозуміла, що людям треба і якісь ліки, і перев’язувальні засоби. Шукала можливості, де можна взяти це через волонтерів, почали завозити медикаменти, матеріали для перев’язки. Але нам давали їх без документів, тому ніхто не хотів у лікарні їх брати. Хто був нужденний, то ми просто ховали це в коробки під ковдри. Хоча ці медикаменти не були протерміновані, просто бюрократія працювала.
У лікарні я познайомилася з багатьма людьми. Розповім про знайомство з Женею з Бахмута. Вона втратила руку і старшу дитину. Молодший син, якому три роки, лишився живим, але мав чимало травм і його збирали докупи, як конструктор. Женя лежала в кімнаті для "суїцидників", бо палата з решітками. Я намагалася її трохи розрухати, знайти спільну мову. Та вона три тижні не хотіла нічого. Потім ми з волонтерами організували стрижку для пацієнтів. Вмовила Женю теж навести лад на голові. Тоді приходжу до свого чоловіка в палату і кажу, що ми з Женею подружилися, їй таку зачіску зробили. Раптом чую голос збоку: "То моя дружина, нащо ви їй волосся обстригли!". Виявилося, що мій чоловік лежав з її чоловіком в одній палаті. Так поступово ми подружилися. Згодом ми з чоловіком забрали їхнього сина з патронатної родини, куди його відправили, адже батьки в лікарні. Ми їздили його провідувати, побачили, що за ним не доглядали як слід. Я саме влаштувалася на роботу й адвокат порадила, як правильно це зробити. Тоді залишила чоловіка вдома з дитиною, а сама пішла працювати. Та малий захворів і треба було лягати з ним в лікарню. Кинула роботу і місяць була в лікарні з ним. Йому робили операцію, проходив реабілітацію. По суті, ми жили в лікарні. Коли його тато з мамою почали ходити і їх виписали, тоді малий був уже зі своїми рідними.
Лікарняні знайомства переросли в дружбу з багатьма різними людьми. З того часу постійно ходжу туди. Я шість днів на тиждень працюю по 10-12 годин, але стараюсь щотижня бувати в лікарні, знайомлюся там з новими людьми, допомагаю їм, а якщо треба, ночую там. Травматологія – відділення, де не побачиш багато людей, лише персонал. Коли чують мій голос у коридорі, то кричать з палат, щоб заходила до них. Стала там своєю, познайомилася з багатьма, маю друзів. Тож намагаюся бути достойною людиною своїх друзів.
Тобто лікарня на вул. Топольній стала для вас другим домом.
Так, також почала ходити допомагати ще у 8-му лікарню.
Фото: Наталія Бабеуш
Не можу сказати, що мені подобається дивитися на скалічених людей. Ні, мені важливо їх підтримати, дати стимул, щоб вони не опускали руки після всіх тих випробувань, через які пройшли. Деяких чоловіків кинули дружини, я знайомлю їх з дівчатами з роботи. Деяким потрібна психологічна допомога – і я знайомлю їх з волонтерами, які можуть допомогти. Їхні поранення – це ніщо порівняно з тим, що в них у голові. Їм потрібна психологічна реабілітація.
Розповім про музиканта Юрія з Бахмута, чия історія варта екранізації.
Його поранили, він втратив родину. Не хотів їсти, нічого не хотів, був дуже пригнічений. Не знав, що робити, коли його випишуть. Я спілкувалася з ним і намагалася його розрадити. Юрій розповів свою історію. Коли його родину вивозили, їх посадили в машину, яку згодом розстріляли росіяни. Він бачив це на власні очі, тому й був у глибокій депресії. У відділенні реабілітації стоїть піаніно. Якось він заграв на ньому, це було дуже гарно. Я вирішила організувати концерт, у якому взяли участь пацієнти й лікарі закладу. Юрій також зіграв. Це зняли на відео, багато ЗМІ поширили. Переглядаючи інтернет, це побачила його дружина, яка вижила! Вона думала, що Юрій загинув, а він думав, що вона мертва. Виявилося, що його сім’я пересіла в іншу машину, а коли він бачив розстріл авто, то думав, що вони там. Якби я не наполягала, щоб він узяв участь у тому концерті, можливо, так і не знайшлися б. Веду до того, що я люблю допомагати людям, бо мені важливі людські емоції.
Загалом люблю складних людей і випадки. Давно цікавлюся психологією. До того ж у нас при комбінаті на Азовсталі були курси та тренінги, пов’язані з психологією та управлінням персоналом. Зокрема вчили, як налаштувати людину до себе, встановити контакт і довіру. Тому навчилась, як ці всі психологічні моменти працюють на практиці.
А чи досі називають вас "Тьотя Суп" і просять зварити супчику?
Це "ім'я" відходить на другий план. Я вже для людей в лікарні, як мама. Хлопці називають непосидою, бо не сиджу на місці, завжди в русі, намагаюся якусь користь їм принести. Як треба, можу й посварити, що в холодильнику щось підкисає, чи чому вони цілий день лежать, не йдуть надвір подихати свіжим повітрям. Часто приходжу посидіти поруч, коли нікого немає. Людина приходить до тями після операції й не розуміє, хто то біля неї сидить. А мені не складно, бо розумію, що бракує санітарок і медсестер.
Буває, що нові знайомства виникають просто на вулиці, потім з того є користь для інших. Наприклад, якось поверталася пізно з роботи, до мене причепився якийсь чоловік. Та хлопець в уніформі заступився за мене. Він з 24-ї бригади. Так почала колегувати з 24-ю бригадою. Вони можуть допомогти привезти якусь гуманітарку, коли бракує рук. А я можу десь знайти для них дрони. Бо коли в мене беруть інтерв’ю якісь іноземні ЗМІ й запитують, що б я хотіла, чесно кажу: такий-то дрон такої-то модифікації. Журналісти шоковані, бо мені особисто нічого не треба. А я звикла пам’ятати про тих, кому треба більше, ніж мені. От зараз збираємо кошти для однієї цивільної жінки, яка має проблеми з тазовим суглобом. Якщо впродовж місяця нічого не зробити, вона, можливо, ніколи більше не ходитиме. В університеті ім. Івана Франка матимемо дискусію з істориками, там буде наш збір. Для військових простіше збирати кошти, але для цивільних – це проблема, тож шукаємо різні майданчики, щоб говорити про ті чи інші проблеми людей.
До речі, складно зараз закривати збори?
На жаль, майже нічого не вдається зібрати. Зараз люди виснажені. Свої винагороди, які отримую за якісь інтерв’ю, вкладаю у волонтерство. Хочемо закупити постіль у травматологічне відділення. Півтора року ходжу в лікарню і мені, чесно, буває бридко лягати на ту постіль. Також є проблема з доступністю санвузлів для людей на візках, теж щось треба робити з тим. Бо хотіла помити дівчину, а її візок просто не влазить у санвузол, треба було їхати на інші поверхи шукати заїзд. Здається, це все елементарні речі, але їх треба робити.
Які ваші плани на майбутнє?
Зараз знімаємо з бельгійцями документальний фільм про Азовсталь. Також пройшла перший курс з тактичної медицини по педіатрії, отримала сертифікат міжнародного взірця. Хотіла б більше вчитися в цьому напрямку. Жалію, що не медик, бо це дуже важлива професія. Хоча я боюся крові, але за цей час вже звикла. Звісно, планую далі допомагати людям в лікарні й волонтерити стільки, скільки буде потрібно.
Читайте також: Як французькі волонтери планують допомогти повернутися додому 60 тисячам українців