"Відчуття провини й сорому є в багатьох, це складова того жаху, в якому живемо". Психолог – про тих, хто утікає від війни за кордон і тих, хто залишається

Багато з тих, хто виїхав, страждає від "синдрому вцілілого": "я тут, у безпеці, де не чути сирен, не свистять над головою кулі й будинки не складаються, як карткові, під ракетними обстрілами. Але мої близькі, друзі, колеги залишились в Україні, і їм не так добре, як мені". 

Чому одні вирішують їхати навіть із відносно безпечних міст у той час, як інші не хочуть виїздити навіть із розбомблених вщент? Чи почуття вини в тих, хто виїхав, є нормальним? Як реагувати на тих людей, які звинувачують вимушених мігрантів у боягузтві та відсутності патріотизму? Про це говоримо із психологом Тетяною Грушею (на фото).


Фото: Facebook

Недарма кажуть: добре там, де нас немає. Їхати за кордон, коли у твоїй країні війна – можна? І чи треба?

Немає такого, як "можна" чи "треба". Якщо ми перебуваємо не у стані шокової травми, якщо ми не у кризі й можемо адекватно мислити та аналізувати, варто прислухатися до себе. Що ми тут, саме в цьому місці можемо зробити? Чи маємо ми сили тут залишатися? Чи є в нас сили кудись рушати? Чи ми є такою людиною, яка може легко зірватися – і "фіть", у чому є, на раз-два поїхати. 

Колеги розповідали: звучить сирена. Поки вони "роздуплялися" і п'ять разів ще за чимось верталися додому, циганська родина, яка мешкає в одній із ними багатоповерхівці за три секунди вже була зібрана, з документами, рюкзачками, одягнуті і застібнуті.

Як ми будемо поводитися, залежить від наших звичок і напрацьованих реакцій. Хтось усе життя живе в одній квартирі, нікуди не виїжджає й почувається чудово. Хтось постійно мандрує, переїжджає з місця на місце. Ми всі різні. Тому немає "треба". Немає "як усі". Ми всі зараз переживаємо шок, травму, кризу. Втрачаємо житло, звички, улюблені місця, людей, тварин, роботу. 

Тому якщо маєте можливість залишатися і відчуваєте, що це добре – залишайтеся. Якщо ні – їдьте. 

Пригадайте, що говорять пасажирам літака перед відльотом: якщо виникне якась екстрена ситуація і зверху на вас поспадають маски, то перше, що ви повинні зробити, – вдягнути маску собі, і тільки після цього дітям, літнім людям та тим, хто цього ще не зробив. Ще раз повторю: спочатку собі. Тоді ви залишатиметеся адекватним і зможете допомагати іншим. Тому якщо мама може аналізувати ситуацію і вона розуміє, що її дитині, мабуть, буде краще тут, що це – безпечне місце, то може залишитися. Або може відправити дітей і залишитися з чоловіком, якщо знає, що без її підтримки чоловік не дасть собі ради.

Поляки, які прихистили найбільше біженців з України, стверджують, що частина українців уже хоче повернутися додому. Але війна триває, небезпека не минула. Чим продиктоване таке бажання?     

У людей є т. зв. рептильний мозок, який відповідає за те, щоб в екстрених ситуаціях ми робили все, щоб вижити. Він забезпечує три реакції: ми або агресуємо (відповідаємо агресією на агресією), або фізично тікаємо, або завмираємо, "дерев'яніємо". Ми маємо всі три реакції і всі три використовуємо. Але виходячи з нашого способу життя, одна із цих реакцій є домінуючою. Зараз побігли ті, що вміють бігати. Втекли в безпечне місце, відсиділися, а тепер роздумують, чи не повернутися. Люди починають аналізувати факти, відчувати своє тіло, емоції. "Так, а що там пишуть? А там?"

Але війна – це ж не різкий удар хлопавки. Це – війна. Тому я раджу тим людям, які опікуються тими, хто прибіг, все ж таки запропонувати не поспішати з поверненням в Україну. Людина мусить усвідомити: "Я вже добре стою на ногах. Я окріпла і можу добре подбати про своїй дітей. При цьому я усвідомлюю всі ризики ситуації". 

Бо виходить, що людина побігла "на автопілоті", а тепер "на автопілоті" біжить назад. Це може призвести до ретравматизації і це гірше, бо довше лікується. Дітям, які перебуватимуть поряд з такою мамою, доведеться бути "мамою" своїй мамі. Тож дбаємо про дітей і трішки про себе. З новин ми бачимо, що поки ще не час вертатися.

Знайома з Харкова розповідала, що її старенькі батьки навідріз відмовлялися покидати місто. Вона насилу вивезла їх у сусідню область. Але їхати за кордон уперто не хочуть, хоче є куди.

Коли ми стаємо дорослими, то стаємо "трішки батьками" своїм стареньким батькам, бо ті не спроможні про себе подбати. І так, це люди з Радянського Союзу. Це теж треба враховувати. У їхній голові засіла думка, що "все це неправда". Вони досі перебувають у першій фазі шокової травми, думаючи, що "це неможливо". Не вірять, що триває війна, хоч і бачать-чують новини. Тому й кажуть: "Поки наш дім ще стоїть, нікуди я не поїду". Це деталь їхнього фундаменту. Якщо цей фундамент порушити, ці люди просто "розсипляться". Тому деякі дорослі діти своїх стареньких батьків залишають. Кажуть: "Це – ваш шлях. Ви обрали залишитися, тож залишайтеся, а я рятую дітей", і від'їжджають. Це дуже важко, але вони приймають вибір своїх батьків.

Але якщо існує реальна загроза для життя, як допомогти батькам зробити розумний вибір?

Є така хитрість: не пропонувати поїхати далеко і невідомо на який час. А пропонувати експеримент під назвою "ненадовго і недалеко". Запропонуйте батькам спробувати: "Хоч трішки від'їдемо, хоч у сусідню область пересунемося. Але туди, де безпечніше. Не відразу в Канаду і навіть не у Португалію. Залишимося в Україні, але від'їдемо трішки далі від дому. Якщо не влаштуємося, якщо там нам буде ніяк, ми повернемося".

Іноді потрібно проявити авторитарність, стати авторитарним батьком чи матір'ю для своїх батьків: "Я сказала. Я прийняла рішення. Тож встали з дивану і почали вантажити речі в авто, бо якщо ви цього не зробити, я притягну хлопців з тероборони. Вони вас зв'яжуть, посадять і ви поїдете як дві колоди". Іноді, якщо дійсно є небезпека, треба діяти ось так.

Частина людей негативно ставляться до тих, що поїхали. Навіть до тих жінок, які вивезли маленьких дітей чи стареньких батьків. Чим продиктована така поведінка?

Так поводяться ті, хто, мабуть, хотів би також поїхати, але їм дуже важко зрушитися з місця. При цьому вони це називають "патріотизмом" і "героїзмом".

У мене є подруга, яка постійно подорожує. Вона за кордоном проводить більше часу, ніж тут, в Україні. Але зараз майже місяць сидить під Києвом, під обстрілами, ще й хвора. Не виїжджає з пекла, і я не можу зрозуміти, чому. Людина, яка постійно мандрує по світу, в такий складний час вирішила залишитися вдома. Вона цього не пояснює, але й не засуджує тих, хто поїхав, і я їй за це дуже вдячна. Це її вибір, і це – вибір кожного. Ті, хто вирішив залишитись і щось робить (наприклад, записалися у тероборону), не засуджують. А ті, що вирішили залишитися (або так склалося, що вони залишилися) і вважають себе жертвою, будуть звинувачувати. Якщо ми будемо ковтати цю наживку з образами, неприємними висловлюваннями від жертви, тим самим ми будемо їм підігравати. Це недобре.

Тоді як реагувати?

Проти жертви працює лише факт. "Так, я виїхала. Я живу не так, як ви у себе вдома, а у приймах. Не ношу речі зі свого гардеробу. На мені речі, які мені дали люди, які мене прийняли. Я при цьому ще й працюю та плачу податки. А ви працюєте? Ви платите податки? От ви сидите вдома. Я за вас дуже переживаю. Але ви все-таки у себе вдома. То хто у кращій ситуації? Хіба ми можемо зараз обирати? Нам усім важко. Але мені в одному, а вам – в іншому". Ставити на місце треба. Саме фактами. "Я працюю. Я плачу податки. Я живу не вдома. Я ношу бозна-які речі. Я подбала про маму, яка тепер не переживає, а спить. Хіба це погано?!" А факти крити немає чим. Спробують натиснути на вас емоціями – знову засипайте їх фактами: "Що робите ви? От ви вдома. І? От толку з вас? Ви тероборону годуєте? Стоїте десь на вахті?" 

Усі тепер кажуть, що вони волонтерять.

Запитайте: "От що ти сьогодні зробила? Що ти вчора зробила? Факти. Я хочу почути від тебе факти". Це може розізлити, але вас не будуть чіпати. Скажуть: "Ліпше її не чіпати. Бо вона така клята" (сміється).

У нас зараз проходить багато зустрічей з колегами у ZOOM. Три дні назад була така зустріч. Одна колега виїхала на Кіпр, інша в Німеччину, третя в Польщу, я у Словенію. Ми всі продовжуємо працювати, причому безкоштовно. Ми всі живемо не вдома, а у приймах і користуємося тим, що нам дали. У наш бік також летять "томагавки". 

Чому людина кричить? Чому звинувачує? Бо вона злякалася. Це страх і реакція на нього. Та сама агресія, про яку ми згадували на початку нашої розмови, одна з реакцій, яку дає рептильний мозок. Хтось побіг, хтось атакує, а хтось завмер. Найскладніше тим, хто завмер, бо вони не можуть ні побігти кудись, ні агресувати. Вони втекли у свою "галактику" і нагально потребують нашої допомоги. Ті, хто бігає і лається, – живі. Ура! Якщо хтось агресує і кидається, можете їм сказати: "Боже, я така рада, що у тебе є ще сили на мене нападати!" Можна й так віджартуватися.

Як боротися з почуттям провини тим, хто виїхав?

Ми нікуди від цього почуття не дінемося, бо кожен із нас щось чи когось залишив. Хтось залишив лежачу бабусю, бо її не винесеш. Хтось залишив собачку, бо її просто не було куди брати. 

Моя колега зізналася, що якщо буде кудись утікати, то свого собаку вона усипить. Вона вже це вирішила, бо не хоче, щоб її улюбленець кане-корсо здичів і їв убитих російських солдатів. З одного боку, це жорстоко, а з іншого, вона усвідомлює, що може бути, якщо вона цього не зробить.

Відчуття провини та сорому є у багатьох, хто поїхав. Це одна зі складових того жаху, в якому ми всі перебуваємо. Нікуди від цього не дінешся. 

Я зараз відчуваю жах від того, що мій чоловік залишився в Україні. Виходить, я його покинула. Я з ним ніколи не розлучаюся. А тут залишила. Поїхала за кордон разом із мамою. У мене серце крається. Ми разом уже 38 років – на Ямалі (віддалений арктичний півострів. – Ред.), на вічній мерзлоті вдвох побували. По цих всіх дорогах скільки ми їздили. Скрізь разом. А зараз я з мамою. І думаю, що от від мами у 21 рік втекла, а зараз я з нею. Мені соромно за мого собаку, якого я залишила. Добре, що кожен день приходить людина і його годує. Але мені жаль. Дуже жаль. Я теж дуже хочу повернутися.

Це одна з невід'ємних частин цього періоду і цих подій, які ми сьогодні переживаємо, і це про нашу людяність. Ми не зчерствіли. Так, нам жаль, нам соромно. У нас є ціла гама емоцій, і це свідчить про те, що ми живі й нам є що виправляти. Що коли ми переможемо цю заразу, ми знаємо, що будемо робити і чого робити ніколи не будемо. 

Є два шляхи. Шлях побиватися своєю виною і соромом та шлях ці почуття екстраполювати. Залишили собачку – опікуйтеся тим, який до вас прибився. Залишили людей похилого віку – займайтеся тими, які з вами поряд. Боженька все бачить: ти тут комусь допомагаєш, а там теж поможуть. Це – круговерть. Ти кинув там роботу – знайди тут таку саму. Закликаю не "поїдати" себе, а щось робити.

Психологічна травма, яку завдала нам війна, залишиться із нами назавжди? Ці спогади, цей біль? Чи зможемо ми знову колись посміхатися?

Це залежить від кожного з нас. Якщо ми будемо налаштовані на те, щоб пам'ятати, але жити далі – це один шлях. Якщо хтось обере бути жертвою, це інший шлях. 

Якщо людина потрапляє у кризовий стан, шок, травму і вона виживає, рятується, з цим обов'язково треба попрацювати. Бо якщо не пропрацювати, тіло і підсвідомість запам'ятають цей досвід і кожен раз, коли ми будемо чути сирену чи петарди, ми будемо падати, кидатися, як багато хто робить це зараз: машина посигналила – людина бігом заховалася під ліжко. Я рекомендувала б обов'язково звертатися до психологів, священників, пропрацювати це. Бо коли ми пропрацьовуємо свій досвід, особливо ті, хто дуже постраждав, у нас цей блок у тілі і підсвідомості зникає і ми не реагуємо так, як реагували б, якби собою не займалися. 

Відразу це теж не вийде. Мусить минути хоча б три місяці, щоб людина прийшла до тями. Комусь, звісно, треба більше, комусь менше. Комусь треба виплакатися, а йому кажуть: "Не плач! Скільки можна?" Але якщо людині треба виплакатися? Навіщо їй це все у собі носити? Ще комусь треба випустити свою злість, але зробити це слід цілеспрямовано, з допомогою спеціалістів, щоб ніхто не постраждав. Це може бути як групова, так і індивідуальна робота. Знову-таки, прислухаймося до себе. Комусь ліпше у групі, комусь ліпше сам-на-сам з фахівцем. 

Я рекомендувала б подбати про себе та особливо – про дітей. Деякі батьки зробили так, що дітей вивезли вчасно. Вони не почули жодного пострілу. Тільки батьки знають, що відбулося насправді. От і добре. Тоді потрібна допомога батькам, щоб вони не лякалися й не лякали дітей. Але це все з часом. Зараз ще ні. Зараз ще йде війна і ми всі з оголеними нервами. Зараз це працює лише як швидка допомога.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.