"Почувалася набагато безпечніше в Туреччині", - львівська студентка про міжнародне волонтерство під час пандемії

Кілька невдач, нудьга й карантинна ізоляція – це те, що спонукало четвертокурсницю факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Вікторію Гогой замислитись про міжнародне волонтерство. Якщо додати знання англійської, добрі резюме й мотиваційний лист, то думки матеріалізуються, і навіть в умовах пандемії є можливість навчатися, пізнавати та допомагати людям за кордоном. Вікторія змогла поєднати це й отримала шанс здобувати міжнародний досвід волонтерства в столиці Туреччини.

Про можливості на карантині, переживання, інклюзію та стереотипи Вікторія Гогой розповіла для "Еспресо.Захід".

 Я хотіла саме на волонтерство за кордоном. Воно більше розширює світогляд.
 

Це був мій перший досвід великого волонтерства. На четвертому році університету ніхто, зазвичай, не їде, бо це випускний курс. А я дуже нудилась вдома від початку карантину. Втомилась від одного лише навчання онлайн. Влітку брала участь в журналістському проєкті й писала репортажі на міжнародну тематику. Опісля не могла знайти роботу, подавала заявки на міжнародні проєкти, але через карантин їх постійно переносили. Не дочекалася жодних відповідей. Думала, що мене не беруть через брак досвіду. Я знайшла волонтерство в Туреччині у телеграм-каналі з можливостями. Там потрібен був розмовний рівень англійської, резюме й мотиваційний лист. І це все. Надіслала й зі мною сконтактували організатори з Європейського корпусу солідарності. Запропонували обрати час, коли хочу поїхати. Не роздумувала й вибрала перший заїзд.

Всього, у групі з України, нас було шестеро. Також приїхали волонтери з Боснії. Європейський корпус солідарності й Еразмус+ покривають всі витрати: переліт, харчування, проживання, абсолютно все. У порівнянні з іншими програмами тут кращі умови.

Я хотіла саме на волонтерство за кордоном. Воно більше розширює світогляд. Це незвично, бо, наприклад, ніхто з нашої української групи не знав турецької мови. І в організації в Анкарі, що приймала нас, лише одна жінка розуміла англійську. Тому комунікація була слабкою. Стресували, бо не знали, як говоритимемо з ними. Але приїхала боснійська група, дівчата з якої вивчали турецьку філологію. Вони стали нашими перекладачками.

Після приїзду було 14 днів карантину. Ми жили у волонтерському центрі в районі Анкари, де немає багатоповерхівок. Це більше схоже на сільську місцевість. На період карантину ми приходили й слухали лекції про мету, суть діяльності. Бо там є кілька варіантів роботи. З кожним новим набором волонтерів у них починається інше.

Проєкт, у якому брала участь, передбачав роботу з людьми з вадами здоров’я. Ми займалися з ними рукоділлям у творчій студії. Дехто приходив з батьками, дехто самостійно. Вони не потребували особливого догляду, лише спілкування для адаптації в соціумі. Ми мали їх розважати, смішити, щоб вони почувались комфортно: малювали, плели з бісеру, робили презентації та розповідали про свої країни, готували їжу, грали у м'яча. Все було простим і легким для відтворення, без будь-якого тиску. Був підопічний, що міг злитися. Тут головне не панікувати, не кричати, щоб не налякати людину. Тому критичних випадків не було. Взагалі думала, що буде морально важко працювати, бо я чутлива. Виявилось, ні. Люди доброзичливі. І хоч з ними теж був мовний бар'єр, але вони намагалися вчити англійські слова й вчити нас турецьких.


Фото: Вікторія Гогой

Волонтерство тривало чотири місяці з 12:00 до 16:00 чи 17:00. Залишалось багато вільного часу. Якщо мали нагальні справи, то могли навіть не приходити. Багато хто поєднував волонтерство з дистанційним навчанням. Пояснювали, що сьогодні лекції, або хтось запланував поїздку, або потрібно до лікаря. До всього організатори ставились з розумінням. Люди з інвалідністю, з якими ми працювати, чомусь називали мене Віктором. Коли пропускала волонтерство, то вони запитували: "А де Віктор?". Вони звикають до волонтерів.

Я долучалася до онлайн-занять у своєму університеті. Така можливість була завжди. Могла побути на якійсь лекції, а потім піти до підопічних. Викладачі з моєї кафедри зарубіжної преси дуже добре ставились, завжди розпитували, як я. Коли відповідала на парах і вмикала мікрофон, то було чутно звуки мечеті. Викладач запитував: "Вікторіє, а це який у вас намаз?". Хоча трохи хвилювалася за курсову роботу, бо не мала доступу до бібліотеки. Спочатку писала все з телефону. Це незручно. Вирішила спробувати з комп’ютера центру. Клавіатура була з турецькою та англійською розкладкою і я наклеїла поверх українські літери. Наш керівник Абдурахман Куртаслан здивувався: "Вікторіє, що це таке?". Відповіла, що маю вчитися.

Взагалі, керівник був дуже хорошим. Жартував, що хоче поговорити з моїми батьками, щоб удочерити мене. Він має ще один проєкт, але в Анталії. Запрошує приїхати. Тому, маю плани поїхати в Анталію влітку.

Почувалася набагато безпечніше, коли була в Туреччині.

Також було страхування. Я двічі користувалася послугами лікаря. Ще в Україні завантажила додаток, через який можна знайти список лікарень, лікарів. Великим плюсом було те, що медзаклади приватні, тому скрізь знають англійську. Це дуже важливо, бо можна докладно пояснити проблему, а не ткнути пальцем, де тебе болить. Ти приходиш на прийом, оплачуєш, купляєш ліки, фотографуєш чеки, описуєш стан здоров’я й завантажуєш в додаток. За тиждень повертають кошти. Мені всі родичі говорили: "Куди ти їдеш? Пандемія! Ти хочеш привезти нам коронавірус?". Проте я почувалася набагато безпечніше, коли була в Туреччині. Там всі дотримуються маскового режиму, за цим стежить поліція. Скрізь є антисептики. Не треба змушувати людей. Всі все розуміють.

Фото: Вікторія Гогой

Бабуся казала, що мене продадуть в рабство. Мама дізналась, що зі мною їде однокурсниця Настя і казала, що дуже дивно, бо отак збирають дівчат. Я переконувала, що все офіційно, що це корпус солідарності. Мама не вірила й розробляла план, що робитиме далі, як витягатиме мене. Не розуміла, що можна поїхати в якусь країну безплатно. Після мого повернення говорила, що в неї змінилося ставлення. Тепер не боїться. І навіть не дивувалася, що залишаюсь на другий термін волонтерства. Там також працювала з людьми з інвалідністю, але була інша діяльність. Наприклад, зав’язували очі й грали "сліпий" футбол. Знімали багато відеороликів для людей з інвалідністю про те, як правильно чистити зуби, готувати їжу. Робили відеоісторії про себе. Було більше фізичних активностей.

У спілкуванні з незнайомцями не заважали релігії чи культури. Навпаки, було так цікаво пізнавати одне одного.

На початку я панікувала, бо була прив’язана до волонтерського будинку. Не люблю, коли не можу сама кудись поїхати, це дуже дратує. Коли нарешті купила сімкартку, то могла подорожувати або просто їздити містом. Кілька разів траплялися ситуації, що потребувала допомоги сторонніх. Не очікувала, що турки такий доброзичливий народ. Навіть якщо не розуміють, то не відчепляться, доки не допоможуть. Одного разу в мене розрядився телефон. Потрібно було попросити зарядний пристрій. Я прогулювалася, побачила, що люди смажать барбекю. Підійшла і, знаючи кілька слів турецькою, пояснила, що мені треба. Чоловік пішов до будинку й повернувся із зарядним. Він не знав, хто я, звідки. Намагалася пояснити, що з волонтерського центру. Запевнив, що все окей. Бувало, що губилася аеропорті Стамбула. Там мене водили, допомагали. Я взагалі не хвилювалася, що мені ніхто не допоможе.

Фото: Вікторія Гогой

Зруйнувала для себе багато стереотипів про Туреччину. Думала, що це не країна, а суцільний курорт. Було багато вільного часу, щоб подорожувати. Це хоч припало на осінь, але погода була дуже хороша. Життя там, відносно, недороге в порівнянні з Україною. Ми мали кишенькові гроші – тисячу турецьких лір на місяць. Тому їздили на вихідних в Стамбул, Амасру, Акчакочу, Каппадокію, Сафранболу, Ізмір. У будні мали розпорядок, тому гуляли лише в Анкарі й поблизу.

Також вважала, що Туреччина неймовірно консервативна. Думала, що не можна навіть ходити у відкритому одязі. Але наша волонтерка Еліза любила топи й нікого це не бентежило. Не сварили за короткі шорти. Водночас мене дивувало, що в рейсових автобусах чоловікам та жінкам забороняли сидіти поруч. Також наша волонтерка Еліза згодом брала участь у ще одному проєкті. До неї приїхав хлопець і щоб їм дозволили жити в одному будинку, вони казали, що вже заручені. Бувало, гуляли з дівчатами, то наші сусіди застерігали, що це так пізно й страшно. А ще в громадському транспорті не заведено говорити. Там мертва тиша. Музики немає. Якось їхали в метро і щось обговорювали. Туркеня зробила зауваження. Була дуже незадоволена.

Ми подорожували автостопом. Їхали на море. Була спека й одягнені були в легкий одяг. Коли автівки проїжджали й там сиділи жінки, то ми ловили невдоволені погляди. Хоча в Україні навіть не звернули б на нас уваги. Пробували й каучсерфінг. Перша така поїздка минула класно. Нас підвозили двоє чоловіків, які говорили англійською. Наступного разу зупинили вантажівку. Там був дивний водій, але доброзичливий. Спілкувалися через онлайн-перекладача. Водій їхав дуже повільно, ми стежили на картах за маршрутом. В один момент він повернув не туди! Намагався пояснити, що треба відвезти вантаж. Було дуже страшно. Не могла думати адекватно, шукала очима, за що хапатися. З’ясувалось, що він таки не обманював і дійсно треба було їхати так через роботу. Ми пояснили, що спізнюємось на трансфер. Тоді водій зателефонував у компанію, яка займалася перевезеннями й попросив почекати нас! До речі, це був мій перший досвід автостопу.

Коли готувалась до поїздки, то прочитала все, що знайшла в інтернеті. Писали, що це настільки небезпечна країна, що тебе можуть вкрасти, бо там досі так роблять з жінками. Читала про зневагу до жінок, але, до речі, не відчувала цього.

У них у всьому має бути повага до старших. Якось Абдурахман приніс шоколадку, запропонував нам і образився, що ми не запропонували йому. Я постійно робила йому чай. Говорив, що це тому, бо він тут опікується, наче батько, мною. Дуже дивувався, коли сказала, що вдома тато сам мені робить чай.

Після волонтерства залишилися тільки добрі спогади. У спілкуванні з незнайомцями не заважали релігії чи культури. Навпаки, було так цікаво пізнавати одне одного.

Не соромно зізнаватися, що маєте слабкий рівень, але їдете на волонтерство, щоб його покращити.

Волонтерство за кордоном розширює світогляд. Не знаю, чому не пробувала раніше. Боялася. Зі мною були дівчата також без великого досвіду участі в проєктах, але написали добрі резюме й мотиваційний лист. Хоча знаю історію, коли хлопець просто вказав: "Хочу бути частиною вашої команди". І його взяли! Ну, такого бажано не писати, але буває навіть таке.

Є стереотип, що набирають тільки студентів. З нами була дівчина 27 років. Мала роботу, стабільне життя, але подала заявку. Її відмовляли друзі й рідні. Мовляв, ти доросла, навіщо це тобі, треба думати про сім’ю й дітей.

Знання англійської обов'язкове. Не соромно зізнаватися, що маєте слабкий рівень, але їдете на волонтерство, щоб його покращити. У своєму мотиваційному я розповіла, що хочу дослідити світ, подорожувати. Розуміла, що проєкт дає багато можливостей завести міжнаціональну дружбу. Чесно розповіла про свою мотивацію. Сказала, що сиджу й нуджусь вдома. Звичайно, прив'язала до їхньої проєкту свій досвід. Наприклад, що я журналістка й можу вести їхні сторінки в соцмережах. Розказала, що творча. Писала про особисті якості. Що люблю людей. Дійсно бачила себе у проєкті.

Фото: Вікторія Гогой

Нині замислююсь про довгострокове волонтерство. Є багато можливостей з покриттям всіх витрат. Але такий нюанс: я використала два волонтерства від Європейського корпусу солідарності й не можу подаватися далі. Проте організатори кажуть, що спробувати знову варто. Тому думаю, що це не абсолютні правила.

Розглядаю життя в інших країнах. Вирішила точно, що мушу пожити в іншій країні й навіть не в одній. Хочу зрозуміти, де мені краще.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.