Про це Степан Бурбан (Паліндром) розповів в ефірі програми "Вечір з Миколою Княжицьким" на Еспресо.TV, повідомляє "Еспресо.Захід".
Коли дивлюся ваші кліпи, то це в мене викликає сентименти. Бо бачу місця свого дитинства і ті місця, якими зараз активно займаємося (Гуцульщина, нещодавно там проводили форум Via Carpatia). Як ви обираєте теми ваших пісень?
Я не знаю, чи тут можна застосувати слово "вибір"… Як на мене, воно все десь вже записане. В даному випадку я просто ретранслятор. У мене дуже різні етапи у творчості. Якщо порівняти мене п’ятирічної давнини, то я думав про одні речі, зараз вже про зовсім інші. Місця мого дитинства – завод "ЛОРТА", стадіон "Сокіл", вулиця Патона. Про них хочеться згадувати, бо якісь для мене питання були ще не закриті. Це львівська периферія. Дитинство, в якому я десь не відбувся до кінця, щось не відчув через певні обставини, тому хотів і дорозповісти своїм слухачам і самому собі.
Чим попередня ваша творчість відрізняється від теперішньої?
Десь два роки тому, коли виник Паліндром, я нарешті навчився дивитися в абстрактне дзеркало і розуміти, що я собі подобаюся. Не боятися говорити про речі, які я колись не говорив. Тому що мене несла течія якогось музичного конформізму, і я не міг собі дозволити розповідати романтично про любов, бо був жорстким репером з вулиць. Виникає конфлікт, коли репер говорить про любов щось романтичне. Паліндром – це я справжній. Це я, який не боїться якихось наслідків тієї справжності, який не боїться видатися смішним та кумедним.
Чи відрізняються українці у сприйнятті репу від росіян?
Зі своїх спостережень можу сказати, що українці з 2014 року починали шукати свою музику, поступово перестали її соромитися. Бо цей комплекс меншовартості тягнеться баластом, - російське, мовляв, апріорі краще, ніж наше. Я це вже давно у собі переборов і у мене немає таких порівнянь, що український артист подібний на російського або ще когось. Мені подобається казати, що це у нас - першоджерело та оригінал. Я дуже радий, коли люди починають розбиратися у якихось моїх метафорах з пісень, натяках на щось. Я дуже люблю інтегрувати такі речі, які не є очевидними, на перший погляд, коли потрібно трішки подумати і запустити когнітивні процеси. Моя аудиторія вміє думати і мене це тішить.
Читайте також: Сергій Жадан: "Мені не цікаво бути кабінетним письменником – цікаво бачити життя"
Микола Холодний, Василь Стус. Чому звернулися до їхньої творчості? Бо реп – це найчастіше музика, яка відображає життя сучасної вулиці. Як сприймають ваші слухачі таку музику?
Я є апологетом літератури, поезії в музиці. Тому мої люди не сприймають мене, як чистого репера, швидше, як якогось художника. Я звернувся до Холодного і Стуса через те, що це моя культура, мій спадок, який можливо десь моментами блідне через сміття масової культури. Тому хочеться нагадати українцям, що їм важливо знати, хто такі ці люди, що вони писали та пережили.
Ви таким чином вводите їх у масову культуру?
Звісно, я хочу, аби воно було у масовій культурі. Але я є людиною з іншого кутка світу, маю на увазі, музичного середовища. Я людина більш прихована.
Рок, коли виник на нашому пострадянському просторі, був музикою протесту. Реп – це музика, яка розповідає історії. От які історії розповідаєте ви? Про що вони?
Реп – це також музика протесту. Я думаю, що навіть більше, ніж рок. Тому що реп виник через якийсь внутрішній конфлікт, через якісь загострення у суспільстві. Як елемент хіп-хоп культури він допоміг підліткам з гетто якось сублімувати цю свою дурну й скажену енергію в щось хороше. Зараз у мене закрите питання з дитинством. Перший альбом присвятив своїй покійній бабці, бо відчув, що це треба зробити. Другий альбом так само про дитинство. А зараз мене цікавить найбільше сучасний український рагуль.
Читайте також: "Київ стоїть на порозі великої урбаністичної кризи", – Павло Гудімов
Хто це?
Це, можливо, десь моментами і я сам. Але я в собі його придушую. Завдяки цьому намагаюся зрозуміти ситуацію зсередини і показую, якою людиною не треба бути.
У різних частинах України по-різному називали тих людей, які приїжджали до міста і втрачали свою фантастичну сільську культуру, не набуваючи міської. На околицях Львова стояли шлагбауми, де розходилися дороги і їх називали рогатками. Ті, хто приходив з-за тих рогаток, їх називали рагулями. Це стало символом такої людини, яка відірвалася від своєї культури і не отримала нової.
Зараз рагуль – це ширше поняття. Його можна приміряти на будь-кого. На людину, для прикладу, яка не вміє спілкуватися у громадському транспорті. Всі ці речі мене цікавлять, я намагаюся їх імплементувати у той "сторітелінг", який я використовую в своїй музиці, аби це було цікаво, якось художньо та поетично. Так само останнім часом мене цікавить совок.
Ви ж народилися вже після совка?
Мене цікавлять його наслідки.
А ви їх бачите зараз?
Так, багато їх.
Які найболючіші?
Найболючіші – в якихось комплексах.
Люди вашого покоління ще їх не позбулися?
Тут є така проблема, що покоління, батьки яких активно жили в часи Радянського союзу, і яким він подобався, вони і своїм дітям те передали. Є мої ровесники, які себе ідентифікують в сучасній Україні, але совок по-іншому зчитується в їхніх розумах. Тому я бачу якісь паралелі між так званими "гомосовєтікусами" і сучасним студентом. Деколи вони пересікаються. Хочеться так само про це розповідати, що баласт тягнеться. Нікуди воно не ділося, просто в іншій формі перебуває, деформовано і завуальовано.
Ви б хотіли, щоб українці позбулися цього?
Звісно! Бо це моментами заважає нам полюбити самих себе, свою культуру, що дуже важливо. Я займаюся культурою і мені інколи прикро, що якась дичина з сусідніх держав, тут проводить культурну експансію і домінує над продуктом, над проєктами і творчістю, зробленою тут на хорошому рівні.
Довідково. Степан Петрович Бурбан – львівський репер, співак, композитор, режисер та музичний продюсер, відоміший за своїм сценічним ім'ям як Кашляючий Ед та Паліндром.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.