Сергій Жадан: "Мені не цікаво бути кабінетним письменником – цікаво бачити життя"

Про це Сергій Жадан розповів у своєму великому інтерв'ю для програми "Вечір з Миколою Княжицьким", – повідомляє "Еспресо.Захід". 

 

Сергій – фантастичний чоловік, тому що об'єднує і Західну, і Східну, та й, зрештою, Центральну Україну теж. У Львові постійно збирає переповнені зали, викликає великий інтерес. Але працює у Харкові, який теж любить, оскільки народився на Слобожанщині. Але ми побачилися у Єгипті, звідки повернулися недавно і я, і ви…

…на "Марсі"…

Так, на Марсаламі, куди одна з українських туристичних компаній запрошує не лише українських туристів, але й українських письменників, поетів, музикантів. Це взагалі дивно…

Я припускаю, що я там був першим поетом, але, сподіваюся, не останнім.

Але музикантів було багато… І от вперше ти приходиш у літній театр будинку відпочинку (скажемо старими радянськими термінами) на Єгипетчині, і там… звучить українська мова. І люди, частина з яких спілкується українською, а частина російською, - вони всі туди приходять. Чи почало вже формуватися українське середовище, український народ після того, як вийшов із "радянського народу"?

Відбуваються, як мені видається, дуже цікаві процеси. Особливо вони пожвавилися після 14-го року. Це безперечно. Після Майдану, після початку російської агресії. Коли дуже багато українців почали згадувати надзвичайно важливі для себе речі, пов'язані з генетичністю. Ви дуже точно підмітили, що там, на "Марсі", частина публіки говорить українською, частина – російською. Але там є одна річ набагато важливіша – вони думають українською. Так чи інакше, це проукраїнськи налаштована публіка. І, ясна річ, такі цінності є важливішими. Вони об'єднують.

Мені було дуже цікаво, коли на виступах музикантів люди, які між собою говорять російською, на запитання музикантів "Що вам заспівати?", вони російською називають пісні. А ось коли починають співати, особливо народні пісні, весь зал починає співати українською…

Ясна річ. Тут питання точності дефініцій. Наші політики, ЗМІ, зрештою, й ми, звикли говорити, що, мовляв, у нас є україномовні українці і російськомовні українці. Насправді, як на мене, це не точне формулювання. Я б уживав не "російськомовні", а "двомовні" українці. Бо я не зовсім вірю, що людина, яка народилася і виросла в Україні, - не залежно від того, чи це Схід, Північ, Південь, - що вона не знає української. Мова у неї може бути неактивована, не надто розвинена, але… Так чи інакше, це закладається і в школі, в освіті, через ЗМІ, телебачення, газети. Тому вона – мова у всіх є. Хтось її активує для себе, розвиває, переходить на неї. Це теж болючий і надзвичайно індивідуальний процес – перехід з мови на мову. Але так чи інакше вона не є чужою. Тому термін "російськомовний українець" відсікає українську мову від таких людей. Це неправильно, нечесно і не стратегічно…

Тому те, що ці люди знають українські пісні, мене абсолютно не дивує. Ми стільки їздимо Сходом, Донбасом, містечками, то починаємо співати "Червону руту", і всі її знають та співають. Жодних проблем.

"Мова у всіх є. Хтось її активує для себе, розвиває, переходить на неї. Це теж болючий і надзвичайно індивідуальний процес – перехід з мови на мову. Тому термін "російськомовний українець" відсікає українську мову від таких людей. Це неправильно, нечесно і не стратегічно…"

Політичне запитання. Ви мешкаєте у Харкові. Я пам'ятаю кадри під час Революції Гідності, коли там знущалися над вами, іншими українськими людьми. Як ви для багатьох людей стали символом проукраїнського Харкова… У Харкові будуть вибори. І є двоє дивних людей. Добкін, про дивакуватість якого все зрозуміло. І нібито більш поміркований Терехов, який заявляє, що буде пам'ятник Жукову, буде проспект Жукова, а не генерала Григоренка…

Ну, це він працює з електоратом, на який розраховує…

А це дійсно такий електорат? Це дійсно настільки "ватне" місто, що там настільки важливо, щоб був проспект Жукова?

Харків – різне місто. Різноманітне, неоднорідне, з різними прошарками – і соціальними, і політичними, і інтелектуальними. Тому зводити все до означення "ватне" чи "не ватне" місто – не зовсім коректно. Це, передовсім, українське місто. І мені здається, що за останні сім років Харків це якраз і показав. Те, що є специфіка електоральних уподобань, - безперечно. І не останні 5-10 років, а з початку 90-х років, багато працювали над витворенням певного політичного середовища і певної політичної атмосфери.

То ще з часів Кушнарьова…

…Так, безперечно. Євген Петрович, вже покійний, дуже багато доклався до того, аби сформувати саме таке політичне поле, таку політичну атмосферу в місті. Але так чи інакше, я повторюся, це – українське місто, тут не може бути сумнівів.

А щодо виборів… Так, зараз саме такі розклади, і, очевидно, доведеться обирати між згаданими вами двома політиками. Якщо, звичайно, проукраїнські, проєвропейські демократичні сили не зроблять якийсь героїчний, фантастичний вчинок, неймовірне зусилля над собою, і не оберуть якогось єдиного кандидата…

Чому цього немає? Здавалося б, у такому місті як Харків точно нічого не заважає обрати єдиного кандидата. От у Львові, я розумію, - тут всі говорять українською, багато українських сил, вони конкурують між собою…

Ви розумієте, що там, де не такий великий ринок, там конкуренція набагато гостріша. Тому, що виборця, який свідомо, відкрито йде голосувати за проєвропейські партії, можливо, не так вже й багато. Ясна річ, що наші політичні сили за нього б'ються і в боротьбі часто переходять межі політичної поведінки. Замість того, щоб дійсно керуватися ідеєю, ціннісними поняттями, керуються власними політичними інтересами.

Чи мав би шанс проукраїнський кандидат у Харкові, якби об'єдналися демократичні сили?

Щонайменше, вийти у другий тур, - так. Це не так складно. Бо я бачив останні замірювання, - у Добкіна близько 20 відсотків. Якщо скласти рейтинги українських політиків плюс люди, які зараз так чи інакше відійдуть від "зелених", і тих, хто не визначився, тих, хто не хоче підтримувати Добкіна і Терехова, то я думаю, що 20 відсотків не є аж такою фантастичною цифрою.   

Я пам'ятаю харківські традиції. Той же Аваков, тоді він був у "Нашій Україні", продемократичним кандидатом, - насправді виграв вибори…

…Згадайте того ж таки Кушнарьова. Він теж починав свою політичну кар'єру з демократичних сил…

Це правда. НДП, здається…

…і останні вибори до останнього радянського парламенту, коли у Харкові перемогли два демократичні кандидати – Євген Євтушенко і Віталій Коротич. Це було несподівано, щось неймовірне, таке, що його не можна було уявити до того.

Ви у Харкові робите фантастичні речі. Одна з них стосується приємних мені Карпат. Маю на увазі виставу про Вишиваного, яку ставить Держипільський (художній керівник Івано-Франківського музично-драматичного театру) – прекрасний режисер. Ви – сценарист. І все це відбувається чомусь у Харкові…

Тому, що ініціатива пішла саме звідти. У нас є люди, зацікавлені у цьому – почесний консул Австрії у Харкові. І саме він запропонував мені цю ідею. Мені вона видалася дуже симпатичною. Бо Вишиваний насправді неймовірно колоритна, цікава і пізнавальна постать, яка дуже багато пояснює для нас самих і сьогодні – через сто років після національно-визвольних змагань.

Давайте розповімо читачам, хто це такий…

Василь Вишиваний – ерц-герцог Габсбурзький, внучатий племінний Франца-Йосифа ІІ, син Штефана з Кракова, який бачив себе королем незалежної Польщі. А Вишиваний ще підлітком приїхав до Коломиї, і відкрив для себе Гуцулію, Карпати, українців. Його це настільки захопило, що він вивчив українську мову. А коли розпочалася Перша світова війна, він воював у Корпусі Січових Стрільців, а після революції цей Корпус очолив. Воював за українську незалежність. Частина наших офіцерів, зокрема полковник Болбочан (закінчував Чугуївське училище), який звільняв Харків від більшовиків, звільняв Крим, протегували, щоб Вишиваний сів на український престол, тобто став українським монархом. Така цікава, авантюрна, у чомусь містична, у чомусь печальна історія. Печальна тому, що, на жаль, завершилася поразкою української держави і смертю Вишиваного у в'язниці НКВС.

Але так чи інакше, для мене у цій історії дуже важливим є саме його прихід до українства, пошук ідентичності, те, що він став саме на бік України, країни, якої немає, якої ще не існує… Початок ХХ століття, коли Україна – така певна примара, мрія, проєкт в головах невеликої групи людей…

…я думав, ви скажете, в головах австрійського генштабу (сміється)…

…Та ні, це, радше, заперечення теорії про австрійський генштаб (сміється). Бо Вишиваний перейшов з генштабу в українські лави, вивчив українську і носив вишиванку. Звідки, власне, і його прізвище.

Коли ця вистава вийде?

Якщо все буде добре, бо ми її кілька разів переносили, то має бути у вересні, у Харкові, у нашому оперному театрі.

…Там і Оксана Линів має бути задіяна?

Ми планували, що Оксана мала б диригувати на прем'єрних виставах, але в неї надзвичайно насичений графік. Тому ми не знаємо, чи вдасться нам її запросити. Подивимося… Габсбурги теж дали згоду прилетіти, тої їх також чекаємо у гості.

"Для мене в історії Василя Вишиваного дуже важливим є саме його прихід до українства, пошук ідентичності, те, що він став саме на бік України, країни, якої немає, якої ще не існує… Початок ХХ століття, коли Україна – така певна примара, мрія, проєкт в головах невеликої групи людей…"

Ви говорили про людей, які приймають українство. Я згадав про ваші проєкти, про які ви мені розповідали, пов'язані з Шевельовим… Шевельова я згадую, бо він теж етнічний німець, який став одним із найбільших українських інтелектуалів ХХ століття. Ми пам'ятаємо перипетії довкола меморіальної дошки у Харкові, яку декілька разів розбивали…

…Зараз наші активісти виграли суд, який визнав рішення Харківської міськради незаконним. Себто, зараз є всі підстави, усі можливості цю дошку відновлювати. Я сподіваюся, що найближчим часом вона з'явиться у Харкові знову.

А проєкт… він називається "Харківська літературна резиденція". Маємо друга – бізнесмена Андрія Набоку, який передав громаді дві квартири. Одна з них – у Будинку слова, - легендарному харківському домі, в якому жили літератори, письменники у 30-х роках минулого століття. Квартира на першому поверсі навпроти колишньої квартири Михайла Семенка – лідера українських футуристів. І він же, Набока, викупив квартиру Шевельова, саме ту, де Шевельов народився, жив, з якої він був виселений, до якої він повертався, і з якої він власне й емігрував на Захід під час Другої світової війни. Ми використовуємо ці два простори для "Резиденції", запрошуємо письменників, музикантів, щоб вони там пожили, щось написали про Харків. 20 травня до нас приїде Юрій Андрухович. Я думаю, що це буде подія для культурного життя Харкова.

І ще ми робимо там акції, зустрічі, "квартирники", екскурсії. Це така дивна річ, це той Харків, якого не видно. Ви знаєте Шевельова, ще хтось знає про нього, але мало хто знає, де ця квартира, про яку Шевельов писав надзвичайно ретельно, докладно. Це страшенно цікаво, бо це наша історія, наша культура. І все це збереглося. Можна зайти у цю квартиру, побачити шпалери, які бачив Шевельов, табличку з номером квартири, ручку на дверях, якої він торкався… Це все залишилося, воно насправді не якась сива давнина, це все з нами відбувалося.

У нас зі Сергієм з'явилася ще одна ідея. Був такий прекрасний письменник Гнат Хоткевич, - театрал, організатор театрального мистецтва, гуцульських театрів зокрема. Чоловік, який першим поклав на ноти складну гру для колективів бандуристів. Кажуть, навіть дизель вигадав, бо закінчував Харківський політехнічний інститут… Він жив певний час у Високому – селищі під Харковом, і жив у Криворівні – легендарному гуцульському селі. А в сусідньому селі Красноіллі створив театр, куди приїжджав Лесь Курбас (теж пов'язаний з Харковом) ставити вистави. Так от, ми плануємо великий мультикультурний фестиваль, присвячений Гнату Хоткевичу.

Це фантастична ідея. Бо Хоткевич – це справді постать, яка поєднує не просто різні жанри мистецтва – музику, театр, літературу, - а й пов'язує регіони: Слобожанщину і Гуцульщину, зшиті ним, як ниткою. Якщо це зробити – було б цікаво. Тим паче, що я з Високим пов'язаний. Там є музей Гната Хоткевича, будинок, в якому він жив зберігся. А поруч там – село Бабаї, де жив Григорій Савич Сковорода, 300-річчя якого ми відзначатимемо наступного року. Оце та Слобожанщина, про яку ми мало знаємо. Бо є таке дещо стереотипне уявлення про Слобожанщину, як про "дике поле", яке почало заселятися лише тоді, коли Російська імперія звернула своє "милостиве око" на ці землі і дозволила там щось робити… Натомість забуваємо, скільки там всього цікавого відбувалося і відбувається. Там багато історичних місць, звідти багато цікавих постатей пішло. Тобто це аж ніяк не "дике поле"…

Був чудовий фільм "Дике поле" за вашим романом…

Я би це розглядав лише як метафору. Бо коли починаєш докладніше цікавитися історією і Луганщини, і Донеччини, і Харківщини, то бачиш скільки цікавого там відбувалося.

"Є таке дещо стереотипне уявлення про Слобожанщину, як про "дике поле", яке почало заселятися лише тоді, коли Російська імперія звернула своє "милостиве око" на ці землі і дозволила там щось робити… Натомість забуваємо, скільки там всього цікавого відбувалося і відбувається".

А от ви самі, - врешті-решт хочете на чомусь сконцентруватися? Бо чим далі, мені здається, ви не концентруєтеся, а стаєте ширшим. І поет, і музикант, і письменник, і сценарист, і громадський діяч, і майже політик…

Ні, ну я не політик…

…але це поле вашої діяльності весь час розширяється. А межі є?

Є цьому межі – державні кордони України (сміється). Я просто цікавлюся цією країною. Вона мені дуже цікава. Це не просто певна патріотична риторика. Це справді надзвичайно дивовижні речі, які відбуваються у суспільстві, з країною у наш час. На твоїх очах формується історія, і ти маєш щастя, неймовірну можливість бути до цього причетним, якось на це впливати. Спілкуватися з величезною кількістю цікавих людей, - їх дуже багато. І якщо ти будеш займатися тільки літературою, то всього цього не побачиш.

…Тобто у вас немає бажання сісти у Високому біля лісу і написати "Ілліаду"?

Та ні. Мені здається, що "Ілліаду" можна написати і не сидячи коло лісу. А те, що я роблю, не заважає літературній діяльності. Так чи інакше, все це накопичується і дає результат. Мені не цікаво бути кабінетним письменником. Мені цікаво бачити життя. От ми зараз проїхали зі Сходу на Захід і це неймовірно: бачити, як країна після зими оживає, зеленіє, як вона змінюється…

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.