Ну, коли вже,.. або Чому нам бракує елементарного виховання?

– Ну, коли вже вийдеш заміж? Тобі он уже тридцятка на носі, – перепиняє сусідка й гострим поглядом сверлить постать дівчини-студентки. – Он Марина з нашої вулиці вже другу дитину носить, а ти все ніяк жениха не вибереш собі у тім місті!

– Ну, коли вже заведете собі дитинку? Нашої Олі малий, то вже скоро до школи піде, а ви все думаєте та й думаєте…

– Ну, коли вже нарешті переїдете на власну квартиру, а то все перебиваєтеся брудними хрущовками?

ЗНАЙОМО? Я переконана, що так! Десятки запитань, які не мали б стосуватися нікого, окрім вашої сім’ї, ба ні, – винятково окрім вашої другої половинки, чомусь хвилюють усіх довкруж.

І якщо молоді люди ще якось спиняють такі запитання на язику, бо ж і самим доводиться на схожі відповідати, то люди середнього й старшого віку аж ніяк не розуміють, чому враз така приязна та вихована сусідська дівчинка
Галя стала нечемою та перестала вітатися, як відрубало.

Є у мене знайома, котра частенько повторює: "З ким сплю, скільки заробляю, в якого Бога вірую", – то є моя особиста справа, і цих речей я не звикла ні з ким обговорювати". Спершу я подивувалася цій відвертості, але за мить уже впіймала себе на думці, що після цих слів її навряд чи запитають про розмір її вітальні, суму комунальних послуг чи улюблену страву до недільного столу. Та воно й до кращого.

Загалом у моєму досвіді чимало історій, коли через такі набридливі домагання єдина донька вийшла заміж за нелюбого хлопця. Бо якщо батьки так-сяк розуміли, то родичі та знайомі просто не давали проходу зі своїми запитаннями: "Ну, коли вже весілля? Наступний рік високосний… то краще заміж йти цього року. Та й загалом молодшою ти не стаєш."

Знаю одну маму, яка через такі словесні домагання народила первістка у 21 (заміж вийшла у 18). Вона стала матір’ю, геть неготовою до цієї важливої місії, тож перше материнство далося їй дуже важко. Післяпологова депресія, втрата роботи і сімейні негаразди – все це важким тягарем лягло на плечі жінки, яка недооцінила своїх можливостей щодо виховання дитини, а все тому, що довкола тільки й чула набридливі запитання.

Інша знайома, послухавши добрих порад, вирішила одне за одним відразу народити двох малюків, щоб потім не відволікатися на материнство. Проте так загрузла у побуті, що не було просвітку. Врешті після 6-ти років декрету довелося змінювати свою кваліфікацію, бо її компетенція була геть низькою.

Знаю, що за кордоном ніхто навіть не заїкнеться на запитання такого штибу. "Моє життя, коли захочу, тоді все й буде. Не пхайте свого носа" – відрубала знайома, що прилетіла на весілля сестри з Америки своїй тітці, яка першою хотіла дізнатися, коли ж відбудеться її розписка з американським бойфрендом.

Тож чому нам бракує отого елементарного розуміння, що чуже життя – то геть не поле для нашої обізнаності?

Ану пригадайте, скільки разів у вас запитувати щось такого плану, і як врешті решт ви відповідали?

І просто запам’ятаймо наостанок крилатий вислів: "Ніщо не дається нам так дешево і не цінується так дорого, як ввічливість".

Про авторку: Леся Кічура – українська казкарка, письменниця, кандидатка наук з соціальних комунікацій, провідна редакторка Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.