Треба доносити до людей, що у теніс можна грати навіть без ноги, - чемпіон Паралімпіади-2024 Віктор Дідух

Про це йшлося в ефірі FM Галичина, передає "Еспресо.Захід".

Вікторе, Паралімпіада вже завершилась, Україна - сьома, до нашої держави приїхало 82 нагороди. Ви теж привезли і золото, і бронзу. Зокрема, золото в індивідуальному розряді, бронзу - в командному. Розкажіть, чи відчуваєте чемпіонський післясмак?

Це вже третя моя Паралімпіада, по відчуттях вона не надто відрізняється від інших. Вдалося виграти, і я просто радий, що та Паралімпіада вже закінчилася.  Відчуваю, що трошки легше на голову, але такого, щоб відчувати, що виграв, щось велике зробив, - поки що ні.

Ви дуже скромні насправді. Розкажіть, як ви готувалися, чи були ці Ігри для вас особливими, тому що вони треті у вашій кар'єрі. У час повномасштабної війни тренувальний процес, мабуть, відрізнявся від попередньої Паралімпіади?

Звичайно, у воєнний час було по-іншому. Розумію, що не тільки я, а й дуже багато спортсменів не мали як тренуватися. Але я був у кращій ситуації через те, що маю свій зал. У мене був цілодобовий доступ до навчального тренувального процесу і я мав завжди добрих спаринг-партнерів. Мої діти вже зі мною тренуються, тож мав мотивацію.

Ви родом зі Львівщини, з невеличкого села Андріївка. Хочу розповісти вашу історію, бо мало хто її знає. На своїй малій батьківщині ви зробили те, до чого, напевно, багато хто скептично ставиться, - побудували зал для настільного тенісу. Тобто там можна займатися цим видом спорту і розвивати його насамперед. Розкажіть, скільки часу минуло від цієї мрії до моменту втілення, і як це все відбувалося?

Ну, якщо говорити про час, то напевно, з 15 років у мене була мрія мати власний зал. Завжди їздив у Київ на тренування, тренувався також за кордоном, багато часу і грошей ішло на дорогу. Тому завжди мріяв, що в майбутньому, коли матиму своїх дітей, полегшу їм тренування. Але мріяв давно, а вдалося побудувати зал уже перед Паралімпіадою в Токіо. У 2020 році ми провели в ньому перше тренування.

Це все робили за власні кошти, чи трішки допомагали благодійники? 

Майже все за власні кошти. Я виграв Паралімпіаду в Бразилії, потім була академія, працював у готелі. Розкручувалася база і з того будувався зал.

Вікторе, розкажіть, скільки зараз ходить дітей до вас? Ви в регіоні стали "візитівкою" того, що у вас діти займаються настільним тенісом?

На жаль, місцевих дітей у нас небагато. Ми можемо проводити тренування і для сотні дітей, але наразі ходить тільки одна група. Тому хотів би при нагоді запросити всіх охочих місцевих займатися спортом.

До нас багато людей приїжджають, тут живуть, у нас зал заповнений. Але місцевих хотілося б бачити більше.

Як вас зустріли після Паралімпіади? Які слова вітання чули на малій батьківщині? Чи це вже для вас буденно, адже не вперше виграєте медалі з Паралімпійських ігор.

Не те що не вперше... Зараз війна в країні, я не сильно хотів би приймати вітання. Добре, що так сталося, але треба повертатися до роботи. Може, готуватися до наступних олімпіад. Війна в країні - це не час для радості. 

Погоджуюся з цією тезою. Скажіть, якщо говорити про самі Паралімпійські ігри, наскільки спортсменам усе вдавалося? Судячи по колегах, партнерах. Чи могли б ми здобути більше медалей?

Не можу сказати в загальному про паралімпійську команду, бо там чудова команда. Я бачу, що тренери, масажисти, менеджери, - всі працювали й усе було добре організовано. Але судячи зі своєї команди, думаю, що таки ми могли б узяти більше.

Мої напарники, Іван Май, Лев Кац, на минулій Паралімпіаді мали дві медалі. Зараз ніхто не мав. Трошки є розчарування. Марина Литовченко, на жаль, у фіналі програла. Але, бачите, в Токіо перша була, а зараз друга.

Щодо розвитку настільного паралімпійського тенісу, скажіть, чи є запит від військовослужбовців займатися цим видом спорту? Тому що багато хлопців, які отримали поранення, зараз проходять реабілітацію. Чи маєте звернення від наших захисників?

У нас проводили навіть змагання, де були хлопці після поранень. Вже є і займаються, і на збори збірної їх запрошували. Але можна більше. Треба "розкручуватися", щоб до людей дійшло, що можна, наприклад, без ноги нормально грати. 

Тобто ви з відкритим серцем і своїми вміннями готові приймати хлопців на великий турнір серед військових?

Турніри, навчально-тренувальні збори, уроки, тренування. Є дуже багато, чим ми можемо займатися, пов'язаним з насильним тенісом. У нас є проживання, харчування, тобто вони можуть тут жити. Також є умови для людей з кріслами колісними.