Ми вчили керівників закладів користуватися соцмережами, — головний освітянин Львівщини Олег Паска про розвиток профтехосвіти в області

В інтерв’ю з "Еспресо.Захід" головний освітянин Львівщини також розповів про мотивацію студентів під час вступу, які робітничі професії є найбільш оплачуваними, а також про те, як на Львівщині долають упереджене ставлення до профтехосвіти.

Скільки є закладів профтехосвіти на Львівщині і яке в них фінансування?

Закладів профтехосвіти на Львівщині є 47. Фінансування їх є з трьох основних джерел. Перше — це субвенція з державного бюджету. Це освітня субвенція, яка спрямовується на зарплату вчителям.

Друге — кошти місцевих бюджетів, які фінансують інші необхідні видатки. Вони покривають, наприклад, енергоносії тощо.

І третє — спецфонд, який заробляє сам заклад профтехосвіти. Ці кошти в основному йдуть на зарплати частково, покращення матеріально-технічної бази, а також можуть використовуватися на енергоносії чи інші потреби.

Профтехосвіта Львівщини за останні роки впевнено здобула, я вважаю, лідерські позиції в Україні. Наприкінці травня у Вищому професійному училищі №71 міста Кам'янка-Бузька відкрили навчально-практичний центр "Механізації та агроінженерії". Це вже 58 навчально-практичний центр відкритий на Львівщині.

У профтехосвіту Львівщини було вкладено близько пів мільярда гривень. Це було вкладено у гуртожитки. Ще 160 млн — у  навчально-практичні центри.

Профтехосвіта Львівщини — це понад 100 професій. Ми були серед перших, хто запроваджував нові професії. Наприклад, управління сільськогосподарськими дронами. А також ми оновили архаїчну професію оператора комп’ютерного набору — змінили програму, і тепер це зовсім інша, більш сучасна професія.

Найбільш оплачувані професії — оператори станків з числовим програмним керуванням, токарі, електрогазозварювальники, працівники будівельних професій, оператори сільськогосподарських дронів.

Є випадки, коли учень закінчує заклад і йому пропонують мінімум 20 тисяч гривень зарплати.

Як вдалось подолати упереджене ставлення до профтехосвіти, яке було  раніше?

Відкривали ми черговий навчально-практичний центр в одному із закладів Львова. Там дуже гарний центр, де готують добрих сантехніків. Я розмовляв з учнями цього закладу і питаю одного з них : "Звідки ви?" Він каже: "Зі Стрия". Я кажу: "У вас в Стрию є свої заклади. Чому ви прийшли сюди, обрали саме цей?". Виявилося, що цей учень вільно володіє англійською. Для мене це був легкий шок. Він пояснив, що на вибір вплинули два чинники.

Перший — він подивився в інтернеті, які є навчально-практичні центри. Побачив, що в багатьох випадках вони обладнані набагато краще, ніж наукові лабораторії в наших вишах, на жаль.

Другий чинник — він подивився відгуки учнів про навчальні заклади. Саме так і обрав собі заклад для навчання.

Коли ми розробили стратегію розвитку освіти у Львівській області, то побачили, що кількість дітей зменшується, а кількість студентів залишається тією самою. Тобто фактично зростала кількість студентів у закладах вищої освіти, а в профтехосвіті — зменшувалася.

Ми розуміли, що проблема — у сприйнятті професій, пов’язаних із профтехосвітою.

Найперше, що ми зробили ще до повномасштабної війни, — це конкурс відеороликів, де учні отримували невеликі премії. Відео мало бути зняте на телефон, і учень мав розповісти іншим, яка в нього була мотивація вступити до закладу професійної освіти та що це дало йому в житті.

Також ми почали промоцію самих закладів. Ми організовували різні школи для наших керівників і заступників закладів профтехосвіти. Навчали їх користуватися соцмережами: як правильно з ними працювати, як рекламувати свої заклади. Тобто це все — частина великої роботи, яку, на перший погляд, не видно. І результат є.

На які спеціальності у професійно-технічних закладах діти не хочуть іти? 

На жаль, у нас є проблеми зі спеціальностями, які колись були дуже популярні, зокрема, пов’язані з деревообробкою. Наприклад, різьба по дереву — це ручна робота, цікава, але чомусь нині вона стала менш затребуваною.

Але думаю, що є перспективи. Ми нещодавно відкрили перший в Україні навчально-практичний центр вітражного мистецтва.  Розумію, що в умовах війни це може здаватися дивним, але якщо звернути увагу, скільки вітражів є у Львові, і якщо ми розуміємо цінність мистецтва, то, думаю, ця професія з часом також набуде популярності. Бо коли закінчиться війна — а ми вже думаємо про часи після неї — і почнуть будувати нові будинки, то захочуть, щоб ці будинки мали естетичну цінність.

Колись так і будували: ви бачите у Львові старі будинки, де є гарні вітражі. Це все робилося для того, щоб архітектура була естетично привабливою.

І в цьому є велика логіка. Якщо подивитися дослідження, що впливає на психіку людей у місті, то сірі будинки-коробки мають дуже негативний вплив. Недаремно колись будували будинки з різними архітектурними, мистецькими елементами — для того, щоб люди відчували красу. Тоді й психологічний стан у людини зовсім інший.

Можливо, є щось важливе, на чому ви б хотіли наголосити, але ми цього не торкнулися в нашій розмові? Будь ласка, поділіться.

Мені б хотілося, щоб ті батьки, які ще не навчилися уважно слухати своїх дітей, відклали телефони й приділили їм час. І пам’ятали, що ми живемо не у віртуальному світі соцмереж, а в реальному — де є наші діти, наші друзі, наші рідні.

Важливо пам’ятати, що найбільше, що можна зробити для держави — виховати освічених дітей, які хочуть жити й працювати в нашій країні.

Найлегше зробити, як іноді роблять недобрі діти зі старенькими батьками — залишити їх і поїхати кудись. Так само і з країною, яка нині "хворіє" війною. Найлегше — виїхати й жити деінде. А от залишитися і докласти зусиль, щоб усе змінити — там, де ти є фахівцем, де ти можеш бути корисним — це набагато складніше. Але саме це — важливо.

Читайте також: ”Колишні бізнесмени цікавляться перспективами квантового програмування”: розмова з головним освітянином Львівщини Олегом Паскою