"Колишні бізнесмени цікавляться перспективами квантового програмування": розмова з головним освітянином Львівщини Олегом Паскою

В інтерв’ю з "Еспресо.Захід" головний освітянин Львівщини також розповів, чому область серед лідерів в Україні за якістю освіти, хто стоїть за закриттям шкіл і чому не варто гнатись за досвідом Фінляндії.

Щороку прогнозують закриття певної кількості шкіл, але не всі вони справді закриваються. Чи могли б ви пояснити, як це відбувається і які фактори на це впливають?

Так, не всі, тому що з тих 54 шкіл прогнозованих цьогоріч можуть бути філії, які згідно з чинним законодавством будуть фінансуватися далі.

Якщо школа стає філією іншої школи, то освітня субвенція йде на кількість учнів центральної школи, до якої входить ця філія. Тоді філія живе частково за рахунок цієї центральної школи.

 Але я чув, що є рекомендації міністерства фінансів, які, очевидно, побачили цю шпаринку і намагаються внести зміни, щоб і філії не можна було фінансувати.

У мене тоді виникає питання: хіба у філії не навчаються діти, які, згідно з Конституцією, мають гарантоване право на середню освіту? Тому думаю, що ідея з філіями добра, а ідея міністерства фінансів — не дуже. Це я кажу з точки зору освіти.

У нас, наскільки я знаю, багато вакантних посад вчителів, тобто їх не вистачає. Чи є недостатня фінансова винагорода єдиною причиною цього, чи є ще інші фактори, через які не вистачає вчителів?

Ключова причина не лише кадрового голоду, а й якості освіти — це повага до вчителя, про яку всі говорять, але яка, на жаль, у суспільстві стає щораз нижчою.

Якщо проаналізувати показники інших країн і виключити з них зарплату, взяти ключовий показник — довіру до вчителя, то виявиться, що найкраща якість освіти там, де суспільство найбільше поважає і довіряє вчителю. Наприклад, це Сінгапур.

Нас дуже часто спонукають вивчати досвід Фінляндії, про нього багато говорять і намагаються впровадити окремі елементи фінської реформи в Україні. А у мене виникає запитання: чому ми запозичуємо досвід країни, яка вже навіть не входить у першу десятку за якістю освіти? Чому не беремо досвід, наприклад, Сінгапуру? Відповідь треба шукати у тих, хто нам це пропонує.

Друге — президент Національної академії педагогічних наук України Василь Кремень колись сказав на одній із нарад у міністерстві приблизно так: "Якщо ми будемо кожного разу ганятися за чиїмось досвідом і намагатися його впровадити, ми ніколи не станемо лідерами". Бо чужий досвід — це вже минуле.

І яка ваша думка щодо цього?

Я погоджуюся з ним. Поступово в нас цей комплекс меншовартості вже за 30 з лишком років незалежності відходить. Важко відходить. Першими його почали долати військові, і вони своїм прикладом показали, що може країна. Іноді ми це бачили на спортивних змаганнях — що ми можемо бути найкращими.

Тепер, коли почалася повномасштабна війна, батьки дітей, які навчаються за кордоном або змушені були скористатися послугами охорони здоров’я там, розуміють, що не все так погано в нашій країні, що ми у багатьох речах — одні з кращих, а в деяких — найкращі. Коли наші студенти їдуть за кордон і користуються “Дією”, у деяких країнах навіть не розуміють, що це таке. І коли ми нарікаємо на бюрократію, то ніхто ще не бачив бюрократії в Британії, Німеччині чи Австрії.

Тому треба по-іншому дивитися на свою країну. І в освіті те саме. Коли ми говоримо про Нову українську школу, забуваємо про наших видатних педагогів. Але Львівщина не забула відзначити двохсотрічний ювілей такого знаменитого педагога, як Костянтин Ушинський, якого Росія приписує собі. А його педагогічні ідеї — це саме ті ідеї, про які зараз розповідають у Новій українській школі.

Ми часом забуваємо своє і біжимо за чимось чужим і незрозумілим.

Ушинський писав, що виховання і освіта є ефективними тоді, коли вони виникають із народних традицій, з народної педагогіки.

Нам розповідають, що треба забезпечити гендерну рівність. А загляньмо в історію — її багато збереглися у нашій творчості. Візьмемо пісню "Несе Галя воду". А далі що? А за нею Іванко, як барвінок, в'ється. В українському суспільстві ніколи не було проблеми з гендерною рівністю. Це штучна тема, на яку ми витрачаємо час. У нас завжди була взаємна повага між чоловіком і жінкою.

Порівняймо себе з Московським царством, яке тимчасово називається Російською Федерацією. У них сім’я — це супружество. Тобто — впряглися і тягнуть лямку. Відчуваєте зміст, підхід до сім’ї? А в нас сім’я — це подружжя, це друзі по життю. Кілька років тому в Києві нас зібрали нараду, напевно, добре профінансовану якимись фондами, про гендерну рівність, то я, власне, запитав: "А в чому проблема? Чому ми витрачаємо час на це?" 

Напевно, ми маємо присвятити його тому, щоб забезпечити такі умови розвитку освіти, які дали би нашим дітям можливість стати, як казав Ігор Рафаїлович Юхновський, розумнішими за дітей наших сусідів.

Його колись запитали: коли Україна матиме шанс утвердитися в цьому світі як сильна, міцна держава, на яку ніхто не зазіхатиме? — І він відповів: це станеться тоді, коли наші діти будуть розумнішими за дітей наших сусідів.

Тому це — ключове завдання на перспективу для нашої освіти.

Ви згадали про батьків дітей, які виїхали зараз за кордон з повномасштабною війною. Чи на рівні департаменту ведеться якась з ними робота?

Ми були одними з перших, хто почав навчати вчителів користуватися дистанційними платформами, коли почався ковід. Ми зробили опитування і зрозуміли, що ніхто не розуміє, що таке дистанційне навчання. 95% вчителів сказали, що вони прекрасно володіють різними засобами для дистанційного навчання. А коли запитали, які саме засоби чи платформи вони використовують, відповіли: Viber і Messenger. Ми зрозуміли, що приїхали.

І тоді Центр освітніх інновацій Львівської політехніки розпочав навчання вчителів. Обласна адміністрація виділила кошти. Нам важливо було охопити хоча б тих, хто викладає предмети з переліку ЗНО. Плюс — обов’язково мав бути вчитель інформатики, який міг би порадити щось колегам. Далі вони вже самі вчилися в школах.

І, власне, маючи цей досвід, коли почалася війна, ми за два тижні створили Українську дистанційну школу, яка в перші місяці прийняла 7 000 дітей.

Вона й зараз функціонує — там уже не так багато учнів, але діти за кордоном мають можливість навчатися, ба більше — там навчаються діти з окупованих територій.

Я брав участь у випускному, в першому дзвонику в цій школі. Коли ви маєте можливість бачити дітей з окупованих територій, які ризикують своїм життям і життям батьків, навчаючись у школі — це щось неймовірне. 

Крім того, ми почали працювати з діаспорою. Багато дітей виїхали за кордон. У нас є ліцей №1 у Львові, і зокрема у ньому діти з суботніх і недільних шкіл за кордоном, оскільки вони ходять до школи лише один день на тиждень, за рахунок екстернату наздоганяють нашу програму середньої освіти. 

Як ви оцінюєте стан шкільної освіти на Львівщині? І що, на вашу думку, потрібно зробити впродовж наступних п’яти років, щоб максимально наблизити її до ідеального рівня — навіть якщо це поняття дещо умовне?

Якщо порівнювати стан шкільної освіти на Львівщині з іншими регіонами, то, на моє переконання і за багатьма показниками, освіта Львівщини точно входить до трійки лідерів.

А чому так? 

Це склалося традиційно. Ми можемо побачити це на прикладі результатів зовнішнього незалежного оцінювання, а зараз — на прикладі результатів національного мультипредметного тесту.

Коли ми аналізуємо ці результати, розуміємо, що це насамперед заслуга не лише учнів, а й учителів, які їх навчають — незалежно від того, чи це шкільні вчителі, чи репетитори. Саме ці результати демонструють наше постійне лідерство в національних тестах. Часом ці показники подають просто як кількісні, забуваючи, що в різних регіонах різна кількість дітей. А якщо ми ці результати візьмемо з розрахунку на 1000 учнів, то Львівщина там, де вона мала друге чи третє місце після інших регіонів, виходить на перше. 

І це є заслуга середовища, бо не можна казати, що це заслуга департаменту, чи відділів освіти, чи директорів шкіл. Це заслуга тієї культури, яка сформувалася десятиліттями. І заслуга батьків, частина з яких турбується за освіту своїх дітей.

Ви сказали, що ми, зокрема, оцінюємо якість освіти за результатами НМТ. А чи так само це робиться за кордоном? Тобто, чи визначають рівень освіти там за результатами фінальних іспитів учнів, чи є ще якісь інші підходи?

Якщо говорити про показники освіти загалом — ставлення до освіти, результати освіти — то ми минулого року розпочали рейтингування відділів освіти громад. Цей рейтинг складається з різних показників. Я б розділив його на три основні напрямки.

Перше — це рівень навченості дітей. Це показники ЗНО чи національного мультипредметного тесту. До цього переліку також входять результати, здобуті на національних чи регіональних предметних олімпіадах.

Другий напрямок — це ставлення громади до вчителя. Різні громади мають різну фінансову спроможність.

Але якщо громада фінансово спроможна забезпечити високими зарплатами своє керівництво, і водночас не може забезпечити відповідними надбавками вчителів, — це і є їхнє справжнє ставлення до освіти. Незалежно від того, як часто вони ходять на перше вересня чи останній дзвінок і говорять про те, як люблять освіту.

Тому другий напрямок — це показники, які демонструють, наскільки громада приділяє увагу освіті, учителям на фінансовому рівні.

І третя складова — це показники, які демонструють комфортні умови для дітей у закладах освіти.

Наприклад, це може бути кількість місць у дитячих садках, скільки дітей припадає на одне місце. Колись це було більш актуально, бо садочки були тісні. Зараз, через давній тренд зменшення народжуваності, цей показник для нас ніби приємний — у нас уже комфортні умови перебування в садках.

Але з іншого боку це має сумний шлейф, бо ми розуміємо, що це наслідок не тільки збільшення кількості садків — хоча вона і зросла за останні п’ять років приблизно на сотню — а й результат негативної демографії.

Втім, цей показник демонструє, наскільки дитині комфортно: чи приміщення не перевантажене, чи є відповідний простір для дитини.

Крім того, ми маємо власне дослідження якості освітнього середовища. Що таке якість освітнього середовища? Це те, наскільки дитині, вчителям і батькам комфортно співпрацювати в закладах освіти.

Є показники, які ми ніколи не оголосимо, бо вони тривожні. А є показники, які ми оголошуємо — вони різні, як позитивні, так і негативні — і це дає змогу директорам і вчителям працювати над покращенням освітнього середовища.

До прикладу, один із показників: довіра учня до вчителя, довіра батьків до вчителя і навпаки. У молодших класах вона природно дуже висока, але з п’ятого класу починає падати. І лише злегка зростає наприкінці школи. Тобто довіра катастрофічно падає до дев’ятого класу, а в 10–11 класах починає поступово підніматися.

У різних школах можуть бути відхилення, але загальна тенденція така.

Ви згадали про фінансову підтримку самих громад. А чи можете назвати громади, які є лідерами у фінансовій підтримці?

Якщо говорити про фінансову підтримку освітян, то ми можемо це побачити за показником видатків на одного учня. З одного боку, критерієм ефективності є, коли видатки на одного учня — найменші. Але це справедливо лише за умови, що є відповідні результати в освіті. Цей показник може бути малим, якщо в громаді багато дітей і переповнені класи. Я, як вчитель з дев’ятирічним стажем, можу сказати, що в такому класі працювати важко. Жоден учитель не зможе забезпечити добрих умов навчання для кожної дитини, якщо в класі 35–37 учнів.

Тому з одного боку це ніби добрий показник, а з іншого — ми втрачаємо багато талантів. 

Ми, звичайно, дивимося на цей показник з точки зору ефективності використання коштів. Для цього у нас є окремі рейтинги — один показує ефективність використання коштів, інший — результати в освіті. Коли ми накладаємо ці рейтинги, отримуємо збалансований показник, який враховує обидва аспекти.

Минулого року, перше місце мала громада Шептицького. А цього року вона вже десь на 20-му місці. Це не означає, що вони стали працювати гірше. Очевидно, їх або фінансова складова потягнула, або інші обставини склалися інакше. На перше місце вийшла Кам'янка-Бузька громада.

Рейтинг громад Львівщини за рівнем якості освіти у 2025. Інфографіка: "Еспресо.Захід"

І це теж добре, бо є змагальність. І це не для того, щоб казати, що хтось найкращий, а хтось найгірший. Це для того, щоб робити висновки.

Наприклад, мене найбільше турбує те, що вже другий рік поспіль громада Козьової займає останнє місце. Це означає, що щось дуже погане є з їх управлінням освітою. Їм варто переглянути підходи, які у них є, і, можливо, депутати недостатньо уваги приділяють фінансуванню. Крім того, у них дуже мало дітей, і вони намагаються втримати кілька шкіл, думають створити два ліцеї, хоча в самій Козьовій, де розташована влада громади, є дуже добра школа. Логістично було б правильно підвозити дітей туди, щоб вони отримували якісну освіту вже в старших класах у профільній школі. 

Через такі непродумані рішення і бажання зберегти все, коли нема дітей, і виходять такі показники, які вони отримують.

Мені дуже сподобалися слова мера Трускавця, для нього одним із основних показників розвитку громади є кількість дітей у школах.

І тут йдеться не тільки про народжуваність, а про комфортність проживання людей у громаді. Якщо людям комфортно, є місця праці, умови для відпочинку і навчання дітей, вони намагаються залишитися.

Зрозуміло, що всі батьки хочуть, щоб їхні діти отримали добру освіту. Тому вони рухаються туди, де діти можуть таку освіту здобути.

І якщо так всі голови думатимуть, то це буде добре. 

У нас є громади, де голови дуже переймаються освітою — навіть такі голови, від яких я ніколи б не очікував цього. Вони раніше були бізнесменами, навіть великими бізнесменами, але коли вони телефонують мені, то питаються навіть не про матеріально-технічне забезпечення шкіл, а про зміст освіти, намагаються зрозуміти, де є перспективи.

Наприклад, голова запитує: "Розкажіть мені, які перспективи у квантового програмування, чи ця професія має майбутнє? Можливо, ми могли б зорієнтувати наших старшокласників у цьому напрямку, якщо це справді хороша професія, і навіть готові зробити те, те і те для фахівців, які приїжджатимуть з університету". Це означає, що він переймається дітьми і перспективою своєї громади.

Коли голова, керівник відділу освіти і директори шкіл працюють як одна команда, тоді є результат.

Ви нещодавно згадували, що на Львівщині до 1 вересня планують закрити 54 школи, якщо громади, де вони розташовані, не почнуть фінансувати їх самостійно. Чи були в минулі роки схожі випадки, коли громади брали на себе фінансування шкіл із недостатньою кількістю учнів для державного фінансування?

Випадки поодинокі є. В області наразі є близько 1075 шкіл. Тенденція така, що щороку закривається або понижується ступінь близько 40–50 шкіл. Це пов’язано, перш за все, з демографічною політикою.

У випадках, коли закидають громадам і освітянам, що вони закривають школи, я завжди повертаюся до досвіду 2005–2010 років. Тоді була державна політика підтримки народжуваності, її критикували і казали, що вона неефективна. Але якщо подивитися на тренди народжуваності у Львівській області, то можна сказати, що завдяки цій політиці за п’ять років народилося близько 35 тисяч дітей — понад очікуваний тренд.

І тут у мене виникає питання: чи можемо ми нехтувати такими інструментами? І чи має освіта вплив на це?

Це мають робити народні депутати, які мають усвідомлювати свою відповідальність і разом із Кабінетом Міністрів ухвалювати програми, що підтримуватимуть народжуваність. Якщо цей інструмент буде ефективним, він так і працюватиме.

А наше завдання — робити все, щоб діти отримували якісну освіту.